Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Хрест на горі
| ◀ Опир | Твори. Том I II. Оповідки. Хрест на горі |
Розмай ▶ |
|
За Київом коло Днїпра
Як синь синїє лїс дрімучий.
Під лїсом тим їдна гора,
На нїї хрест малий блискучий.
Замерло все коло гори,
Жива душа туда не ходить,
Лиш ворон краче без пори
Та зьвірина́ їдна заводить.
Назад тому за двістї лїт
Гора миленько зеленїла;
І на горі, де хрест стоїть,
Колись хатинонька білїла.
Від хати рівно до води
Стояли сходки каміннії,
І коло сходок в два ряди
Шуміли липи молодії.
В кінцї тих липів, над Днїпром,
Скала розбитая стояла,
А із-під неї джерелом
Вода погожа витїкала.
В хатинї жив старий рибак —
Він називав ся Лободою,
А давнїх лїт — то був козак,
Знакомий з Польщою, з Москвою.
Ходив нераз і за Дунай
І Туркови в знаки удав ся:
І там крутий його нагай
Над бісурманами звивав ся.
Багатий був старий рибак,
Доволї мав ся він усего,
Та то багатство все пустяк
Було для баби і для него.
У них іще дочка була,
Дочка хороша Акилина.
Вона лиш-тілько розцвила
І була чари — не дївчина!…
Румяна, гарна на лицї,
Хороша, з чорними бровами,
Вона сушила молодцїв
Своїми ясними очами.
На кого очи навела —
Пропав спокій на віки, а́мінь!
Та от сама коса найшла
І зачепила ся на камінь.
Врочисте сьвятонько було́
(Здаєть-ся, бу́ло Миколая),
І от до церкви на село
Пішла дївчина молодая.
Сьвічок у церкві без лїку́,
В попа кадильниця курилась.
І Акилина при боку
Межи дївчатами молилась.
І задивились молодцї,
Де та дївчинонька стояла.
А у дївчини на лицї
Згасала краска і згасала.
І стала біла як стїна,
Замовкла губа, не молилась;
Іще мінута — і вона
Без сил на землю повалилась.
А як поглянула на сьвіт —
І де́ вона, сама не знає!
Над нею нарубок стоїть
І снїгом личко відтирає…
Хороший, гарний, молодий,
Смуглявий, з чорними очима…
»Скажи менї: ти хто такий?«
Його спитала ся дївчина.
— »Як хочеш знати, я Трохим,«
До неї парубок озвав ся,
І з словом сим пропав як дим,
І більш до неї не являв ся.
І встала дївчина, якось
До свого дому повернула,
Та з того часу вся чогось
Вона задуманая бу́ла!
Снуєть-ся тихо ясна ніч,
Спливає місяць над горою,
І тисячі на небі сьвіч
Палахкотять над головою.
Погасло сьвітло в слободї,
І все тихенько коло хати,
Лиш на долинї край води
Чогось дївчиноньку видати.
На камінь сперла ся, стоїт,
Вона думу свою гадає,
Не дивить ся на білий сьвіт
І сумно-сумно промовляє:
»І ненька спить, і батько спить,
І все заснуло в полуночи!
Та сон миленький не морить
Мої заплаканії очи.
Тяжка на серденьку печаль,
Сльозами личко обмиваю;
Чогось нема, чогось ми жаль…
Чого-ж? чого? — сама не знаю!…
Гіркі моїх шістьнацять лїт,
Гірке моє, гірке коханьня.
Я сумно дивлю ся на сьвіт
Від того раня до смерканьня!…
Мене не бавить соловей,
Квітками рано не вбираюсь;
Від батька, неньки і людей
Я утїкаю і ховаюсь.
А легше-ж мнї хоть що-нибу́дь,
Коли нїкого я не бачу?!
Тугою тужить моя грудь,
Сльозами я гіркими плачу!
Трохиме милий! Ти спокій
Відняв від серця молодого.
Прийди ж, прийди ж на голос мій,
Прийди на голос серця мого!«
Та тут Трохим із-за плечий
Дає поклін свій Акилинї!…
Полились сльози із очий,
І стало весело дївчинї…
Настав Великдень. Знов Трохим
З своїми чорними очима…
По Службі божій щиро з ним
Поцїлувала ся дївчина.
І писанок, і крашанок,
Всього Трохиму надавала.
Із поликами рушничок
В Зелені Сьвята обіцяла.
І повернула ся назад,
Рушник зачала вишивати,
І вишила, й Зелених сьвят
Зачала дївчина чекати.
В Зелені Сьвята — прибралась
На сватаньня як на весїльля:
Умилась, гарно заплелась,
Розсипала татарське зїльля.
Чекає тілько старостів
І виглядає їх як Бога.
І от візок загуркотїв
Коло новенького порога!…
Злїзають живо старости,
Ведуть Трохима із собою.
І стали хармани плести
Перед багатим Лободою.
І сплила мова, як вода,
І просять дочку за Трохима.
Тут як підняв ся Лобода,
Як подививсь на них очима:
— »То що́? на кпи берете нас?!
Нїби Трохима ми не знаєм?…
Вертайтесь, люде, в добрий час!
За бахура дочки не маєм!«
Набрались старости встиду,
Трохим нещасний похилив ся,
Ідуть із хати, — й на біду
Гарбуз за ними покотив ся!..
Повіяв вітер — і шумить,
Шумить зеленая дубина;
І край дубини тихо спить
Під тумано́м їдна долина.
На тій долинї драбиняк,
І огничок малий згасає.
А коло нього парубчак
Думу тяженькую гадає.
І тяжко, тяжко він здихнув,
Залив ся гіркою сльозою:
Свою він долю спомянув
І розмовляє сам з собою:
»Ой доле, доле ти моя!
Чого-ж я гірко так горюю?
Чого жию на сьвітї я
І топчу землю сировую?…
Даремне йдуть мої лїта,
Не виджу щастя за собою:
Я від колиски сирота
І піду в землю сиротою.
Гіркая доле ти моя!
Тебе я, доле, проклинаю!
Щасливі всї, їден лиш я
Не виджу щастя і не знаю.
Створив мене Ти на біду,
Забув мене Ти, сильний Боже!
Та я такого ще найду,
Що́ і в бідї менї поможе…
Піду, удам ся до чортяк!« —
І от на ноги ізхватив ся!
Пройшла мінута — й парубчак
На роздорожі опинив ся…
І свиснув раз і свиснув два.
Зірвав ся вітер з полуночи,
І зашуміла голова,
І порохом замело очи.
І свиснув ще остатнїй раз, —
Із пекла куций показав ся:
— »Чого зовеш, Трохиме, нас?«
Він того парубка спитав ся.
Трохим від страху задрожав,
Та годї!… тра відповідати.
Ото він сьмілости добрав
І став до куцого казати:
»До тебе просьбу маю я;
Вчини мою остатню волю!
Гіркая доленька моя,
Переміни мою недолю!«
— »Ти не жури ся!« біс сказав:
»Для тебе все чинити мушу.
Та тра, щоб ти мнї записав,
Як знаєш сам, і тїло й душу.« —
»Як тра, то тра! но ти гляди:
Я терміну не назначаю.
Тогдї по душу приходи,
Як сво́ю смертію сконаю.«
— »Ну, на́-ж перо, папір і ніж,«
Говорить біс: »лихе з тобою!
Бери, мізинця свого вріж,
І напиши контракт зо мною!«
І взяв Трохим і написав,
І куций гарно поклонив ся,
Узяв папірчик і пропав,
А той у коршмі опинив ся…
»Гей, старости, сюди! сюди!«
Кричав Трохим перед корчмою:
»Буду женитись в Лободи
з його хорошою дочкою…«
І старости самі ідуть,
Та все багаті із чортами,
І до́сьвіта його везуть
До Лободи за рушниками.
І от дістав, чого хотїв,
Чого душа його бажала:
Прийняли добре старостів,
І рушники дївча подала.
Пройшла іще від того дня
Їдна щасливая недїля,
І позбирала ся рідня
До Акилини на весїльля.
Заграла скрипка, тугий бас,
Бренчасте решето, цимбали;
І молоду в веселий час
Дївки до шлюбу убирали.
І от до церкви повели
І руки їм перевязали,
Навкруг престола обвели
І їх на вічне обвінчали.
Від сего дня Трохим зачав
У Лободи хазяювати.
І що́ задумав-загадав —
То куций мусїв виповняти.
Прийшла весна. Пішла вода,
І недалеко під горою
Втонув старенький Лобода, —
А баба згинула зимою…
Остав ся лиш їден Трохим
Та молодая Акилина;
Багатство єсть, та менше з тим!
Душі пропащая година!…
І було думок без лїку:
»Як грішну душу відписати?«
І пригадали: на горбку
Сьвятую церкву збудувати…
І збудували на стовпах,
І хрест із золота стопили.
І стали в церкві. І в сльозах
За душу Господа просили.
І з неба голос божий впав:
»Трохима душу я прощаю,
За то, що церкву збудував,
І вас і церкву я приймаю…
І ви, коханки, жийте тут,
Аж поки бу́де сьвіт стояти,
Аж поки люде не буду́ть
На страшніїм судї стояти.
Позволю вам на рік лиш раз
На сьвіт поглянути, де люде;
Та й те не більше, як на час,
Дивити ся вам можна буде…«
І встрягла в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть, плинуть лїта,
І тих коханків не видати.
Лиш на Великдень до зорі,
Як служба Божая зачнеть-ся,
Виходить церква до гори,
Сама собою відімкнеть-ся.
І вийде з милою Трохим,
І щось обоє розмовляють,
І через час із сьвітом сим
Прощають ся і покидають.
І стрягне в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть, плинуть лїта,
А тих коханків не видати.