Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Розмай
| ◀ Хрест на горі | Твори. Том I II. Оповідки. Розмай |
Люба ▶ |
|
Був ранок. Сонечко зійшло,
Збудилось соннеє село.
На коминах димочок вєть-ся.
Дївчина з відрами несеть-ся,
Іде поволї до води.
І коло сво́ї череди
Вертять ся хлопцї і сьміють ся
І за сухий снїданок бють ся…
Серед села тече ріка.
Над берегом коло горбка
Стоїть з цебринами керниця:
В керницї чистая водиця.
Над нею дївчина стоїть;
Її чогось не милий сьвіт:
Головоньку сумну схилила
І праву руку притулила
До свого серденька. Вона
На личеньку чогось блїдна,
І дума тяжкая на лобі,
І в серцї сумно як у гробі.
Ізняла відра із плеча
І на коромисло дївча
Оперла ся, думу гадає
І все за греблю поглядає.
Там білий домичок стоїт.
Наокруга́ густенький пліт
І на колах горшки новенькі.
І хата і будинки всенькі
Обшиті на́-ново були.
Перед воротами росли
Дві липи гарних і широких,
А на току стіжків високих
Стирчало щось мало не пять.
Ще хазяї, здаєть-ся, сплять:
Не рипає бігун частенько,
І дим із комина тоненько
По яснім небі не летїв.
Та от бігун і заскрипів,
І сонні двері відімкнулись…
Дївчини думи стрепенулись:
»То він іде! коханий мій!
То він іде, душа Гордїй!…«
І за порогом показав ся,
Що́ Гордїйом, знать, називав ся.
Він сонні очи протирав,
В руках збанок пустий держав
І до керницї йшов помалу…
Що́ дївчину тогдї займало?
Не знаю я! Вона стоїт,
І з неї то горохом піт
На личенько сумне валить ся,
То так сама чогось мінить ся,
То стане біла як стїна,
То синяя як бузина,
То як калина счервонїє,
То знов як глина побілїє…
Тимчасом парубок прийшов,
Пустив на вітер кілька слов,
Покпив ся з неї, що Тетяна
В селї дївчинонька погана,
І глечиком води набрав
І знов собі помандрував…
А дївчина сама зосталась,
Сльозами гіренько зальлялась
І як той пень нїмий стоїт.
І думає: »На-що́ мнї сьвіт?
На-що́ мнї більш у нему жити,
Коли не хочуть мя любити?«
І відчепила свій фартух
І завязала очи вдруг
І до керницї головою!
— »То що́, дївчино? Бог з тобою!«
Охриплий голос закричав.
Фартух з очий дївчини спав,
І край Тетяни вже стояла
Їдна бабусенька старая…
»Чого ти тониш ся, дївча?
Скажи: яка тобі печаль?
Яка вчинила ся причина?«
І розридала ся дївчина:
— »Бабуню! серденько моє!
На-що́ менї житьтя моє?
Гордїй любити мя не хоче,
Сьмієть-ся з мене і регоче.«
— »Пустеє, донько! не журись!…
Полюбить він тебе колись,
Та не минеш ти і весїльля,
Лиш дай йому їдного зїльля!…
Ти знаєш, як цвите розмай?
Возьми, розмаю накопай
І дай із'їсти, або спити, —
І він зачне тебе любити!…«
Сказала так, — та і пішла
Дорогою поздовж села.
А дївчина пішла шукати,
Де б того зїльля накопати.
І накопала у лїску
Під білим каменем в піску,
І стала вечерниць чекати,
Щоб Гордїя нагодувати.
От вітер буйний повійнув,
З дерев повяле листя здув
І зачинає снїг котити.
Стають дївчата говорити
За вечерницї, де́ буду́ть…
Аж слухають: Тетяна тут
Спершу до себе запрошає.
Село дивуєть-ся, не знає,
Що́ в голову її вплило!
Та дармо! як там не було,
Настали тілько вечерницї —
Дївчата, хлопцї, молодицї,
Всї до Тетяни побрели.
І от музики загули!…
І хлопцї жвавії танцюють,
Дївчат голублять і милують.
За час уже огонь в печі
Та на черенї калачі
Як сонце яснеє печуть ся,
Вареники із маслом труть ся.
От все готово. Шум затих.
Стіл застеляєть-ся у них,
І показала ся горілка,
І деренївка, і вишнївка,
І мед, і пиво та і квас,
Як часом водить ся у нас.
От і вареники з'явились.
Веселі хлопцї похмелились,
За стіл сїдають і їдять
І все Тетяноньку хвалять.
У Гордїя своя тарілка:
Вареників на нїї кілька;
Сама Тетяна подала:
В варениках йому спекла
І той розмай, що́ накопала.
Багато влила вона сала,
Щоб заохотити до них.
І от Гордїй все лиг, та лиг.
І тілько добре налигав ся —
Вже до Тетяни засьміяв ся,
Заговорив на ухо щось,
Вже й по плечі Тетяну: лось!
Вже й обійняв, поцюлував ся.
І всякий тому дивував ся…
»А що́!« подумала собі:
»Завдала хмілю я тобі?
Таким ти будеш аж до віка,
Буду́ я мати чоловіка.«
Та от великий піст настав, —
Гордїй щось сохнути начав.
Бідняка він! За недїль кілька
Зісох, зівяв, як тая квітка!
Минула Вербна — і в Четвер
На саму Страсть Гордїй умер.
Сьвятки веселії настали.
Дївчата хлопцїв цюлували
І віддавали крашанки.
Тетяна лиш меж парубки
Як тїнь смутненькая шаталась
Та нї з котрим не цюлувалась.
Її обходив, хто йно йшов.
Так перший день її пройшов!…
На другий день її не було.
На третїй день село почуло,
Що вже Тетяна не жиє,
Що і вона житя своє
На того гробі положила,
Которого сама згубила.