Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Люба
| ◀ Розмай | Твори. Том I II. Оповідки. Люба |
Заклята дочка ▶ |
|
Тече річка невеличка,
Гори підмиває,
А над річкою могила
Мохом поростає.
Недалеко від печери
Стоять два дубочки,
За дубками по-над річку
Тягнуть ся горбочки.
На горбах кущами взялась
Вільха і лїщина;
За горбами став глибокий
І кругом долина.
І в долинї край дороги
Там хати білїють;
За хатами коло ставу
Сади зеленїють.
Нічка тиха; зорі сьвітять;
Місяць випливає;
Туман встає по долинї,
Село вповиває.
І сповилось село тихе
Сном, опочиває.
Лиш в їдній іще хатинї
Сьвітло не згасає.
Та хатина невеличка,
Гарна і біленька,
У нїй жила коло неньки
Люба молоденька.
Стара ненька вже давненько
На постелї спала,
А дївчина ще сидїла,
Косу заплїтала.
Русу косу заплїтала....
Каганець блищав ся,
І від него бляск нерівний
В личко відбивав ся.
Личко було як калина,
Брови як шнурочок,
Губка сьвіжа як та ружа,
Очи як терночок.
Ручки повні, шия біла,
Груди ще білїщі.
Тілько шкода, що каганчик
Не блищав яснїще!
Люба косу заплїтає,
Тяженько вздихнула,
Взяла кісоньку русяву
К личку пригорнула.
»Ой ти, косо русявая!«
Дївчинонька каже:
»Ой, кому ти достанеш ся?
Хто тебе завяже?
Ненька каже, що Данило…
Та хрестом клену ся:
Буду вік свій дївувати —
З ним я не зійду ся!…
Що́ по тому, що я буду
В золотї ходити?
А він буде моє серце
Молоде вялити!…
Боже! Боже милосердний
З неба високого!
Подаруй менї Якима,
Хлопця молодого.
Він не має срібла, злота,
Не оре плугами:
Він лиш серце добре має
Від доброї мами.
Я від него молодого
Серденька не чую,
Та зійти ся з ним не можу
Через неньку злую.
Та даремне!… Над рікою
Єсть печера давня,
Коло неї розвинеть-ся
Нашеє коханя!
Буду в церкві і попрошу,
Як Бог дасть дождати.
А Данила коцюбою
Вижену із хати.«
І гадала дївчинонька,
І так ізробила:
Того вигнала із хати,
Того запросила.
Тихо листям край печери
Два дубки шептали,
Та ще тихше два коханки
Милі розмовляли.
»Покленись,« їдно сказало,
»Правду говорити!
Поклени ся, що мя любиш
І будеш любити!«
— »Присягаю,« каже друге,
»І хрестом клену ся
Лиш тебе їдну любити:
В другу не влюблю ся!…
Хоть-бим видїв тисяч красчих,
На жадну не гляну,
Бо не хочу, щобим зрадив
Дївчину кохану.«
— »Присягаю й я, Якиме,
Лиш тебе любити
І з тобою умирати
І для тебе жити.
Сьвідок Бог присяги мої!«
Люба прошептала
І обручку з себе зняла
І Якиму дала…
Аж тут раптом за плечима
Корчі затріщали,
І коханки полякались,
Раптом повставали…
І живенько від печери
Стали утїкати:
Той — долинов по-над річку,
Та́ — в гору до хати.
Знов долина край печери
Стихла, онїміла;
Лиш їдна душа живая
Край дубків ходила.
То уражений Данило
Ходить, похожає,
Кругом себе поглядає,
В злости промовляє:
»От де ви, мої коханки,
Сходитесь з собою!…
Не буде́те ж ви тут більше!
Ложу головою!…
Ще лиш ніч — і більш Якима
На сьвітї не буде!…
Там в печері у тій страшній
Бог його забуде.
Прийдеш ти сюда, небого,
З ним поговорити,
Та даремне будеш звати,
Рученьки ломити.
Лучше б ти його не знала,
Лучше б не любила:
Будеш знати, як-то гнати
Парубка Данила!…«
І окинув ще раз оком
Милії дубочки,
І як вовк побрів до дому
Через два горбочки.
В другу нічку меж дубками
Дївчина стояла
І Якима молодого
Сумно виглядала.
Йде Яким, дївчину видить,
Став до себе звати,
А дївчина до печери
Стала утїкати.
Він за нею; та́ — в печеру
Та й живо за двері!
Яким швидче незабаром
І сам до печері!
Але тілько хтїв обняти,
Аж ніж появив ся
І по самую колодку
В груди затопив ся.
І пробив ся місяць повний
Через хмари в двері
І розкрив, що́ там робилось
В сировій печері:
На землї Яким убитий:
Кров іще буркоче.
Ніж крівлею закипає.
І клїпають очи.
А Данило препоганий
Стоїть у куточку,
Розбираєть-ся з запаски
І бере сорочку.
І зібрав ся препоганий
У лиху годину
Та й побрів до свого дому
Вздовж через долину…
Лиш Данило счез в туманї,
Аж із-за горбочка
Йде дївчина молодая
До свого дубочка.
І прийшла… Нема нїкого…
Сїла і чекає,
В руках квіточку тримає,
Листя обриває.
І повіяв вітерочок,
Став листки змітати,
По долинї по-над річку
З ними улїтати.
Так коханьня улїтало:
Та вона не знає
І Якима миленького
Весело чекає.
От година по годинї
Стала упливати,
А Якима не слихати,
Видом не видати.
Ба й свитати начинає,
Тумани зрідїли;
Вже й стадами до печері
Ворони летїли.
А нема усе Якима!
Що́-ж то за причина?
Не згадає, не зміркує
Бідная дївчина!…
І вернула ся до дому,
Стала добиватись,
Що́ Якиму перебило
З нею повидатись?…
Та нема, нема Якима,
Та і не видати! —
І зачала бідна Люба
Рученьки ломати.
Жнива були й проминули,
Осїнь наступає,
Вітер віє-повіває,
Листя обриває.
Сумні днї короткі стали,
Розляглись тумани,
І пташки за синє море
Понеслись стадами.
Стали й дощики спадати,
Руна прикропляти,
Ба й зачали від Покрови
Снїжки пролїтати.
От настало і Андрея.
Дївоньки гадають:
То на щастя по кошарах
Баранів шукають,
То виходять за ворота
І трясуть ложками,
То звивають ся з нитками
Помежи колами.
То до річки йдуть по воду,
В губу набирають,
Розглядають, що́ попалось,
І по тім гадають,
То замісюють на соли
Коржики маленькі
І їдять їх, щоб приснив ся
Сужений миленький.
Затиснула й бідна Люба
Свого серця рани,
Загадала на Андрея,
Де́ Яким коханий?…
Загадала на Якима
В темненькую нічку
І побігла до печери
Над биструю річку.
Прибігає над ту річку,
Голову схилила,
Бере воду, і з водою
Ще щось захопила.
Захопила та до дому!
Воду виливає,
Коли дивить ся: з водою
Кістка випадає!
То сустав чийогось пальця,
Бідна чиясь ручка;
На суставі ще держить ся
Вбогая обручка.
І обручку на свій палець
Люба наложила,
А на мутнії водицї
Коржик замісила.
І спекла його, із'їла,
Богу помолилась,
І на лавоньцї дубовій
Спати положилась.
І заснула дївчинонька,
І так її спить ся!
І про що́ вона гадала,
То її і снить ся.
Снить ся дївчинї печера
І Яким миленький:
В його серце молодеє
Впив ся ніж гостренький;
Він росказує дївчинї,
Що́ його згубило:
Як на нему відімстив ся
Парубок Данило.
Як потому його тїло
Ворони склювали
І сустави від суставів
Порозволїкали.
— »Та і ти,« сказав до неї,
»Палець мій увзяла;
Гляди ж, мила, щоб за теє
Кости поховала…«
Пробудилась і обручку
Ріднюю пізнала.
Прибігає до печери,
Рученьки зломала:
У печері сьвіжі кости
Вітер обвіває,
Межи ними ніж широкий
Іржа доїдає.
І вернула ся дївчина,
Людям росказала,
І Данила вся громада
З ока не спускала.
На Великдень всї зібрались
На тую долину,
Щоб Якимової смерти
Звідати причину.
Застелили під дубками
Килимок новенький
І поклали на той килим
Кісточки сухенькі.
І казали, щоби всякий
Йшов їх цюлувати:
І маленький, і старенький,
Вбогий і багатий.
Бо то кажуть, що душі тій,
Которая винна,
Непремінно кров із носа
Бризнути повинна.
І зачали цюлувати.
Спершу стала Люба,
Заридала, цюлувала
І пішла за дуба!…
Потім ненька помолилась
І поцюлувала,
І за нею вся громада
Цюлувати стала.
На остаток і Данило
Голову схиляє,
Затрусили ся колїна,
Серце обмирає.
І схилив ся, і до кости
Губа притулилась, —
Аж із черепа сухого
Гадина з'явилась.
І Данилу кругом шиї
Раптом обмоталась,
Укусила і меж кости
Знову заховалась.
І підняв ся раз Данило,
І знов покотив ся,
І — як плюнути на воду —
Він душі лишив ся!
Розійшли ся добрі люде,
Потім знов зійшли ся.
Піп, кадило і могила
Для вмерлих знайшли ся.
Засьвітили люде сьвічі,
Піп зачав кадити,
І зачали за умерлих
Господа молити.
Заспівали: »вічна память,«
Думають спускати,
Та дївчина Люба рветь-ся
Ще поцюлувати.
Не пускали… Та від'їлась
Дївчина зубами
І схватилась за ті кости
Обома руками.
І вчепилась і зачала
Гіренько ридати,
Сухі кости цюлувати,
К серцю пригортати.
Бог із нею! видно доля
Так її судила:
І дївчину на остаток
Гадина вкусила.
І вмирала та́ дївчина
І проговорила:
»Аж тепер я буду разом
З тим, кого любила!…«
Вмерла Люба. »Со сьвятими«
Знов дяки начали
І в долинї: »Вічна память«
Третїй раз співали.
»Отче-наш« всї зговорили,
»Пресьвятая Дїво«,
Опускають в гріб Якима
І кладуть на лїво…
А на право положили
Грішного Данила;
Межи ними помістилась
Дївчинонька мила…
І піп яму запечатав,
І вмерцям на груди
Кинули піску по жменї
Всї хрещені люди.
І на сьвіжую могилу
Витряс піп кадило,
І остатний раз кадило
Вмерцїв окурило…
Заросла вже та могила,
І дубки схилились;
Вже померли й тії люде,
Що за них молились.
Но прохожий, хто б ти не був,
Не забудь, небоже:
Хоть подумай іздихнувши:
»Помяни їх, Боже!…«