I.
За горами, за морями
Єсть велике царство:
Могучого Соловея
Сильне государство.
І в тім царстві круту гору
Річка підмиває;
Над горою — Соловеїв
Пишний палац сяє.
Стїль — склянная, в діяментах,
Стїни — криштальові,
Скрізь підлога золотая,
Двері — брилянтові.
У палацу на високім
Золотім помостї
Стоїть престіл Соловея
З слонової костї.
А на нїм лежить держава,
Скипетр і корона,
І шийки правдиві висять
На вагах закона.
І брилює царський палац,
Грає як зірниця,
А навколо розвинулась
Пишная столиця.
І столиця — вся обвита
Крепкими мурами,
Тай ті мури замикають
Дві зелїзні брами.
І від мідної дороги
З брами, як віднога,
Йде до самого палацу
Срібная дорога.
А землї-ж мав Соловей-цар —
Боже, твоя воля!
На полудень степ тягнув ся,
На опівніч — поле.
І як степ той, так і поле
Упирали в море;
На заходї цїлу землю
Роздїляли гори.
І на північ від тих го́рів
Землю пущі вкрили,
На полудень росла травка
І джерела били.
І щасливо царював він:
Ворогів не було;
На заходї було тихо,
Нїби сном заснуло;
З опівночи і з полудня
Брилювало море,
Та й з восходу йому було
Невелике горе:
Хоть Канчук, царевич сильний,
По степу шатав ся,
Але й той із Соловейом
Воювать бояв ся.
II.
Була в царя Соловея
Красная столиця,
Та ще красча в нього була
Молода цариця.
І любились цар-цариця,
Нїгде правди дїти;
І на радість і потїху
Дав їм Господь дїти.
Мали вони за три роки
Три хороших сина.
І першая із них була
Добрая дитина:
Таке тихе, таке миле!
Лиш на ноги стало,
Вже від раня до смерканя
Поля не кидало.
Все на полї, все на паші,
З чередою ходить,
І всї думи свого серця
Співами виводить.
І найбільше з нього втїхи
Цар та жінка мали,
І царевича малого
Пастушком назвали.
Середущий не так добрий,
Як проворний вдав ся,
І нїколи, як і перший,
Дому не тримав ся.
Вигнув дужку з обичайки,
Завязав струною,
Зробив стрілку з очерету,
Засмолив смолою.
І бувало, тілько встане,
З раня до смерканя
Скрізь ганяє і стріляє,
Робить полюваня.
І із нього цар-цариця
Свою втїху мали,
І царевича малого
Всї Мисливим звали.
Третїй син їх був Причепа,
Так і називав ся:
Чи від того, що нїколи
Льоху не кидав ся;
Чи від того, що до бочки
Коли припялить ся,
То бувало тягне, тягне,
Поки не звалить ся;
Чи від того, що бувало
Пяним хилитав ся
І, щоб тілько не упасти,
Він за все чіпляв ся.
Так і жили й виростали
Царськії синочки:
Їден в полї, другий в лїсї,
Третїй коло бочки.
III.
Ще цариця чує силу,
Ще й надїю має,
А Соловей занедужав,
Смерти виглядає.
Виглядає сво́ї смерти
На гладкій підлозї,
Збілїв волос його чорний,
Нїби на морозї.
І ослабли сухі руки,
Холодїють ноги,
І не може він підняти
Голови з підлоги.
Гаснуть очи, як ті зорі,
І житя згасає;
І жахнув ся Соловей-цар
І дїтей скликає.
І царевичі зійшли ся,
Коло нього стали,
Коло нього разом стали,
Гірко заридали.
»Дїти мої!« батько каже:
»Нїчого ридати!
І цареви, хоть і цар він,
Треба ж умирати.
Як умру я… дїти, дїти…
Станьте, не ридайте!…
Як умру я, моє тїло
В степу поховайте.
І по колїї три ночи
Ходїть вартувати:
Там я буду своїм дїтям
Землю роздавати.«
І на силу Соловей-цар
Руку підіймає;
Сини плачуть і ридають, —
Він благословляє.
І царевичі склонились,
На колїна стали
І останнїй раз живого
Батька цїлували.
Незабаром по умершім
Дїти голосили;
Незабаром мертве тїло
В степу хоронили.
Хоронили й поховали,
Богу помолились,
Повернули до палацу,
Сїли, зажурились.
Стали вагу розважати,
Думоньку гадати,
Як то кождому прийдеть-ся
Нічку вартувати.
IV.
Нічка тиха. Зорі сьвітять,
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнув ся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий
І кругом білїє,
Тілько сьвіжая могила
На степу чорнїє.
І в могилї Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою царевич
Варту відбуває.
Відбуває самий старший,
Батька виглядає
І сумнії свої думи
Та співи співає.
Вдруг по степу загудїло,
Затряслась могила,
І царевич ізжахнув ся:
Північ наступила.
І дух царя-Соловея
Став на верх могили;
Як діямент, його шати
Пишнії сьвітили.
І на вінку на смертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить він до сина:
»Сину ти мій милий!
Іди, сину, ти на захід
В лїво від могили.
Там ти будеш між горами
Свою землю мати;
Там ти будеш сам по собі
Царем царювати.
А за теє, що вартуєш
Ти могилу сюю,
Я сопілку золотую
Тобі подарую.
І як сумно ти заграєш,
Усе засумує;
А як весело заграєш,
Усе затанцює.«
Дух іздимів. І на землю
Ще роса не спала,
Як сопілка на могилї
Золота лежала.
І узяв її царевич,
З братями простив ся
Тай на рідну сторононьку
Жити віддалив ся.
V.
В другу нічку середущий
Варту відбуває
І стрілою на могилу
Землю підгортає.
І опівніч наступила,
Степ заколисав ся,
І дух царя-Соловея
Сину показав ся.
І говорить він до сина:
»Сину ти мій милий!
Іди, сину, ти на захід
В право від могили.
Там з лїсами та зьвірями
Будеш землю мати,
Там ти будеш царювати,
Зьвірів полювати.
А за теє, що вартуєш
Ти могилу сюю,
На потїху тобі, сину,
Коня подарую.
І як схочеш полювати
В добрую годину,
Через уха лиш коневи
Перелїзеш, сину.«
Дух іздимів. Іще в небо
Зорі не уплили,
А вже коник вороненький
Стояв край могили.
І повів коня царевич,
З братом розпростив ся,
Тай на рідну сторононьку
Жити віддалив ся.
В третю нічку наймолодший
Варту відбуває
І десятую бутельку
З горя випиває.
І опівніч наступила,
Степ заколисав ся,
І дух царя-Соловея
Сину показав ся.
І говорить: »І ти, сину,
Хоть не вартий того,
А повинен долю взяти
В царя, батька свого.
Будеш, сину, мою землю
І мій палац мати,
Там з царицею ти будеш
Разом царювати.
А за теє, що вартуєш, —
Я і сам не знаю,
Чи́м я тебе, пяний сину,
Дарувати маю?«
— »Чим же, тату, дарувати?
Таку бочку дати,
Щоб із неї пити, пити,
І не випивати.«
Дух іздимів, зорі згасли,
І роса упала.
Аж тогдї на верх могили
З вином бочка стала.
І пішов царевич з нею
Тай ідучи впив ся,
І в палацу на порозї
Пяний повалив ся.
VI.
Ще Причепа не проспав ся,
Лежить на порозї,
А вже Канчук з його військом
Бєть-ся на дорозї.
Так воно пак і не страшно б:
В нього війська много,
Тай усе народ добірний,
Їден у їдного.
Ба, й Канчука з його військом
Лихо не узяло!
Бо вже справного такого
В сьвітї не бувало.
І два війська ізійшли ся,
Як дві сильних тучі;
Як блискавка, замигтїли
Палаші блискучі.
От без жалю сїче палаш,
Списа серце коле,
І валять ся трупом люде
На кроваве поле.
Що-раз гірше Канчукове
Військо налягає,
Що-раз слабше його силу
Друге відбиває.
І сонечко на полудень
Іще не ставало,
А Причепине все військо
Покотом лежало.
Крик і галас у столицї:
Канчук у дорозї!
І цариця свого сина
Будить на порозї.
І Причепа пробудив ся —
Нїчого дїяти!
Схватив бочку перед себе,
Давай утїкати.
Тілько бочка будь здорова, —
Пропадай, столице!
Пропадайте ви, палаци,
Й ти, стара царице!
А тимчасом під столицю
Канчук підступає
І гарматами зелїзні
Брами розбиває.
Розбиває і ламає
Срібную дорогу,
А в палацу добуває
Золоту підлогу.
І все військо похапало
Срібла по кишенї,
Осавули й отамани
Злота повні жменї,
А царевич — діяменти.
І пішли з столицї…
Ще спасибі, що не вбили
Бідної царицї.
VII.
Нічка тиха. Зорі сьвітять,
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнув ся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий
І кругом білїє,
Тілько сьвіжая могила
На стену чорнїє.
У могилї Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою цариця
Тяженько ридає.
Вдруг по степу загудїло,
Затряслась могила.
І жахнула ся цариця:
Північ наступила.
І дух царя-Соловея
Став на верх могили,
Як діямент його шати
Пишнії сьвітили.
І на вінку на смертельнім
Квітки розпукали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить: »Жінко люба,
Нїчого тужити, —
Кинь Причепу і палаци,
В них тобі не жити.
Палац скоро завалить ся,
І слїда не буде,
І столицю мою пишну
Занехають люде.
Бо Причепа уже другу
Десь там закладає,
Заким тую, як старую,
Кине-занехає.
Не вертай ся ти до нього,
Жий собі на волї:
Не подбає син про тебе
При лихій недолї.
Жий на волї, на степови,
Дасть тобі Бог доньку:
Та пригорне, приголубить
Твою головоньку.
І у дочки тої будуть
Золотії крила,
У тих крилах її буде
І воля і сила.
І як ворог прилучить ся, —
Най тріпне крилами:
То посиплють ся, як порох,
Конї з козаками.
А з волося буде мати
Отамана свого;
Нехай тілько не виходить
За-муж за нїкого.«
Дух іздимів, і зірниця
Ще не засьвітила,
Як цариця злотокрилу
Дочку породила.
VIII.
Жиє собі на степови
Вбогая цариця;
Росте дочка злотокрила,
Як та чарівниця.
Росте вона що години,
Росте не лїтами;
Що́ зігляне кругом себе,
То й питає мами.
Чи забренить коло неї
Пчілка або муха,
Чи завєть-ся, защебече
Пташка щебетуха:
»Скажи, мамо, що́ говорять,
Що́ вони щебечуть?
Чи то дїти з вітром грають,
З ненькою лепечуть?
Чи то мати доньку кличе?
Скажи, моя мати.
Може б і я полетїла
З ними погуляти?«
Чи комахів де загляне,
То і просить неньки:
»Подиви ся, моя нене,
На кучки маленькі.
Як вони билину носять,
Комашню будують,
І — ніч іде — коло неї
Сторожі вартують.
Подиви ся, як чужії
Разом ізійдуть ся,
Як кусають ся, їдять ся
І до смерти бють ся.
Мабуть, мамо, і комаха
Людський розум має,
Коли вона між своїми
Ворога пізнає.«
Чи на стен широкий гляне,
Де дзвінок синїє
І під ним, як шовк зелений,
Трава зеленїє, —
І вітрець весїннїй віє,
Травку нахиляє
І по травцї нїби хвилї
Гонить, наганяє:
»Мамо, мамо, як весело!
Чи-ж ти розважала?
Перед-тим суха билина
Поле покривала,
І валилась, крила поле,
Як суха костриця…
А тепер… ізнов на полї
Молода травиця!
Мамо, мамо, чи-ж на сьвітї
Так не все мінить ся,
Чи-ж не там росте новеє,
Де старе звалить ся?«
IX.
Встає сонце від восходу,
Іде до заходу,
І нема слїда на небі
Після його ходу.
»І куди воно заходить
І де спочиває?
Скажи менї, моя нене,
Хто те розгадає?
І так сходить і заходить
Може з-перед віка,
І як глянеш — чи-ж не тая
Доля чоловіка?
Зійде красний, як те сонце;
Сьвіт його побавить,
І вмирає, і по собі
Слїду не оставить.
А на небі сонце вічно
Сходить і заходить.
Як же, мамо, теє сонце
По-під землю ходить?
Най земля стоїть на морі, —
Де-ж оперлось море?
Які-ж будуть, моя нене,
Для води опори?
Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи менї, моя нене,
Хто її тримає?
І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згадаю, не зміркую,
Слаба моя сила.«
Стане нічка, сходять зорі,
Місяць випливає…
»Звідки сьвітло в синїм небі?«
Дївчина питає.
»Чи то слуги божі сьвітять
Сьвічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люде умерлії?
Чи то зорі, божі мисли,
Божая дорога?
Чи то може кожда зірка
Инший сьвіт у Бога?
Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетїла б, полетїла б, —
Силоньки не маю.«
І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.
X.
Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тимчасом єї ненька
З силоньки спадає.
Обсїкли ся пишні коси,
Снїгом забілїли,
Поспадались повні личка,
Воском зажовтїли.
Очи в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі лїта сумні
Слїди поорали.
І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.
І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.
І говорить: »Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки глянеш — все те буде
Сужено для тебе.«
І поглянула царівна, —
Видить: синє море.
Подивила ся на захід, —
Манячіють гори.
На восходї чорний ворон
По-над лїс лїтає.
На опівніч орел сивий
Когтї розправляє.
І говорить до царівни
Бідная цариця:
»Де спочили твої очи,
Там твоя границя.
Будь довільна своїм крайом,
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.
Єсть у тебе в крилах сила, —
Бий ся, відбивай ся;
Єсть у тебе в лобі розум, —
Звести не давай ся.
Стережи ся, доню, хмілю:
Хміль — погане зїля:
Платить мукою-тугою
За часок весїля.
Будь царівною до віка, —
Заміж — то недоля:
Нема в сьвітї, моя донько,
Як власная воля.
Рік від року сповідай ся
У старій столицї,
І не забудь царя-батька
І мене, царицї.«
От цариця свою дочку
Поблагословила
І на віки свої очи
Темнії закрила.
|
