Перейти до вмісту

Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Цар Соловей/II

Матеріал з Вікіджерел
Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Цар Соловей
Часть друга
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
 
I.

Незабаром на степови
І Канчук конає,
Свої дїти, свої слуги
З шатра висилає.

І виходять його дїти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареви
Плачуть і ридають.

Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховав ся під постелю
І все розважає.

Встає Канчук із постелї
І трома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.


Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугунний,
З-тиха промовляє:

»От нагай, що́ вражій силї
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
»Погуляй, нагаю!«

А то кримка-невидимка,
Що́ мене ховала,
Як у полї вража сила
Мене наганяла.

І казан!… Нераз варив я,
Що́ йно попадалось:
І все військо було сите,
І ще зоставалось.«

І узяв він тії річи,
К серцю пригортає,
Заливаєть-ся сльозами,
З-тиха промовляє:

»Річи мої дорогії!
Де менї вас дїти?
Віддав би вас своїм дїтям, —
Та не варті дїти!

Закопаю я вас в землю,
Там лежіть до віка:
Нехай до вас не доткнеть-ся
Рука чоловіка.«

І викопав в шатрі яму,
Річи укладає,
І землею засипає,
Тричи примовляє:


»Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає.«

І втиснув колїном землю
І підвів ся з-тиха;
Положив ся на постелю
І сконав до лиха.

II.

»Добре, батьку, що сконав-єсь!«
Синок промовляє:
»Чия рука закопала,
Та і відкопає.«

І ще теплого з постелї
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.

І розкопує, гадає:
»Все то моє буде,
І не бачити-муть братя,
Не знати-муть люде.«

А тим-часом його братя
Своє памятають:
Поробили в шатрі дїри,
В шатро заглядають.

І що тілько докопав ся —
В шатро повбігали,
І над батьком своїм дїти
Сварку розпочали.

»Моя кримка!«⁣ каже менший;
»Моя!«⁣ середущий;

»Моя кримка!«⁣ каже старший:
»Я старший і дужчий.«

І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають;
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.

»Мій нагай!«⁣ говорить менший;
»Нї, мій!«⁣ середущий;
»Мій нагай!«⁣ говорить старший:
»Я старший і дужчий.«

І всї троє зацїпились
І нагай тримають.
І ще раптом нахилились, —
Казан підіймають.

»Мій казан!«⁣ молодший каже;
»Нї, мій!«⁣ середущий;
»Мій казан!«⁣ говорить старший:
»Я старший і дужчий.«

І счепились за дїдизну
Тай не помирять ся;
І водять ся по шатрови,
День і ніч сварять ся.

І сварять ся, не мирять ся,
Батька проклинають,
А тимчасом ходять слуги
Та їх розважають:

»Царевичі наші любі,
Сором, не сваріть ся!
Ходїть лучше до Причепи,
Миром помиріть ся.«


І подумали три братя,
Покидають степи
Тай на північ, у столицю,
Ідуть до Причепи.

III.

Прийшли братя у столицю,
Палац відпитали,
І приходять до покою,
Край порога стали.

А в покою сам Причепа
На високім тронї,
Кучерявий хміль повив ся
На його коронї.

Коло нього, ступнем низче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.

За панами осавули
Як сьвічки стояли,
А за ними прості люде
Мовчки уклякали.

У царя на відер двоє
Чаша брилянтова,
І на чаші стоїть надпись:
»Тут правда царйова.«

І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.

Пани пили із пів-ока,
З кварти — осавули,

Прості люде то з бляшанки,
То з бичка тягнули.

Наоколо часовії
Стїни підпирали,
І як ружжа довгошиї
Бутельки тримали.

Підступили, поклонились
Дїти Канчукові:
»Розсуди нас!«⁣ говорили
Пяному царйові.

»Розсуди по правдї божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.

І першая із тих річій —
Канчукова кримка,
І та кримка не простая, —
Кримка-невидимка.

Друга річ — нагай ремінний,
Тілько йно сказати:
»Погуляй на кім, нагаю!«
То й зачне гуляти.

А з казана, щоби їли
Всї на сьвітї люде —
Кілько страви ізварити,
Тілько в нїм і буде.

Оттаке то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті річи між собою
Подїлити маєм.


Чи три річи взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи кождому їдну взяти?
І котру якому?«

IV.

— »Не журіть ся, царські дїти,
Дїти Канчукові:
Передайте ви ті річи
Нашому царйові.

Цар розсудить, кому взяти!«
Слуги враз сказали.
І царевичі Причепі
Свої річи здали.

А Причепа тії річи
На столї складає,
Устає із свого трону,
З-тиха промовляє:

»Сьвідок Бог, сужу я правду,
І всї добрі люде:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде.«

І в мінутї двоє старших
Раптом ізчепились,
Ізчепились і до крови
Як ті півнї бились.

А молодший лиш на кримку
З-коса поглядає…
Нїби місце дає братям,
К столу підступає.

Вже і тому і другому
Боки посинїли,

Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.

А все таки вони бють ся,
Миром не мирять ся;
На остаток враз без сили
Покотом валять ся.

Плещуть сьвідки у долонї,
І цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку простягає.

Хвать за кримку! та на себе!
Давай утїкати!
Сенаторам через плечи,
Людям через пяти!

»Ловіть його, бісурмана!«
Усї закричали.
А він уже за порогом,
Поминай, як звали!

»Ну, пустили того біса,
Хоть сих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!«

І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.

А мізинець-невидимець
З страху, чи із горя
Десь погнав ся через степи
До самого моря.


V.

На полудень від заходу
Пишна, як дївчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.

У головах терен вєть-ся,
Шию обвиває,
І квітками й ягідками
Голову вбирає.

Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долинї
Стоять сиві гори.

Стоять гори при долинї,
Нїби батько й мати,
І вартують, доки буде
Їх дитина спати.

І вартують з-перед віка
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.

І на ноги спаде слїзка —
І як невидимка
Закриває її чари
Стидливая димка.

Тая димка зеленїє,
Вабить і лякає,
Вбитому житя дарує
І сама вбиває.

Як на стан сльоза упаде, —
Кругом обільлєть-ся,

Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеть-ся.

Завинеть-ся і дївочі
Чари замикає,
І два кінцї, як дві бинди,
В море опускає.

Як на груди сльоза впаде,
То до серця льлєть-ся,
Доки в серцї у горячім
З огнем не зійдеть-ся.

І лиш тілько ізійдеть-ся,
Парою злїтає
І у сонної долини
Груди підіймає.

Підіймає повні груди,
Груди пробиває
І горячою водою
На сьвіт випливає.

Плачуть гори, течуть сльози
Віки, не годину.
Та ті сльози не збужають
Сонную долину.

Плачуть гори з-перед віка
І не перестануть,
Тілько легше горам стане,
Як на море глянуть.

Море тихе, море ясне
Як дитя дрімає,
А за морем сьвята церква
І хрест сьвятий сяє.


VI.

В сїй долинї межи морем,
Терном і горами
Жив собі Пастух-царевич
З своїми стадами.

Живе собі, як пташина
На святії волї,
Коло нього стада бродять
На шовковім полї.

А він собі під оріхом
Лежить на травицї,
І в травицї червонїють
Спілі полуницї.

А навколо на деревах
Фіґи і мигдали,
Померанцї і цитрини
Гиля повгинали.

Там спадають спілі сливи,
Жовтії морелї,
А там тілько доспівають
Ріжки і дактелї.

На відклонах спілі динї
Й кавуни пестріють,
І над ними винограду
Китяхи синїють.

У долинї над зїлями
То метелик грає,
То жибонить бідна пчілка,
В квітку заглядає.

А в повітрі над садами
Грають божі птицї,

І над ними, як склепіня,
Небо без границї.

А по небі плине сонце,
Тане на долину
І як ненька огріває
Рідную дитину.

Опочине ясне сонце, —
Місяць випливає;
Безграничнеє склепіня
Зіроньками сяє.

І весело зорі грають,
Мигтять і мінять ся,
То погаснуть, потемнїють,
То знов загорять ся.

Тілько місяць, місяць думний,
Знать своє гадає:
Мірним ступнем поміж зорі
К заходу ступає.

Хиба тілько, як проходить
В небі середину,
Стане думний і погляне
В сонную долину.

А в долинї туман бродить,
Убрус випрядає,
І на сонную долину
З-тиха накидає.

VII.

І як в небо сходить сонце
І як з неба сходить,
Стає Пастух на долинї
І думу виводить.


І стихає все навколо
Від орла до пчілки,
Все живеє й неживеє
Слухає сопілки.

І та дума, його дума,
Нїби з неба льлєть-ся,
І широко і далеко
За межу несеть-ся.

Раз виходить піп із церкви,
Кондаки співає,
Коли чує: аж за морем
Якась дудка грає.

»Га!«⁣ подумав: ⁣»певне люде
Заняли долину.
Піду но я, що́ випрошу
Хоть на сорочину.«

І зібрав ся піп убогий,
Пішов по-над море,
І приходить на долину
Під високі гори.

Аж на стрічу йде царевич,
З попом привитав ся.
»Чи з-далека ви, пан-отче?«
Батюшку спитав ся.

— »Я з-за моря,«⁣ піп говорить,
»Я з-за моря, сину,
І бідую Христа ради,
Мало що не згину.

Я вдовець, не маю жінки
І дїтей не маю,
І за церкву лиш їдную
Та за душу дбаю.«


— «Будьте ласкаві, пан-отче,
В мене відпічнїте,
Не цурайтесь мого хлїба,
Сядьте, закусїте.«

Простелив піп свою рясу,
На траві сїдає;
Пастух ходить коло нього,
Щиро угощає.

І наїв ся піп убогий,
І хрест сьвятий творить
І дякує співакови,
Дякує й говорить:

»О, спасибі! Добре, сину,
Ти людей приймаєш,
Тілько шкода, що до того
Вина не тримаєш.

Знаєш, сину, вино добре —
Письмо сьвяте каже —
Веселить смиренне серце,
Маслом душу маже.«

VIII.

— «Вибачайте мнї, пан-отче,
Я ще не розжив ся,
Ще і року не уплило,
Як тут поселив ся.

Розживу ся, і як будуть
Мене знати люде,
То на втїху добрих гостей
І то в мене буде.

На сей раз, сьвятий пан-отче,
Прошу, не судїте,

А убоге господарство
Поблагословіте!«

Спершу вийшли на озера,
Де між купинами
Пливали собі на волї
Гуси з лебедями.

І піп руку підіймає
І благословляє,
А тимчасом пастухови
З-тиха промовляє:

»О, хорошії ж лебідки
Й гуси маєш, сину!
А годилось би й на церкву
Дати десятину

І дарує той найкрасчу
Гуску і лебідку,
А піп тілько-но погладив
Куцую борідку.

Ідуть далї по-над річку,
Аж на оболонї
Табуном на волї грають
Розкішнії конї.

»Благословить тобі Господь
І ті конї, сину,
Лиш не жалуй в сьвяту церкву
Дати десятину.«

І вибрав той пару коний
Під масть і під міру.
Тай дарує і ті конї
В церкву на офіру.


Перейшов піп вздовж і нахрест
Всю його долину,
І на церкву ізі всього
Вибрав десятину.

На остаток в нього видить
Дудку золотую,
І на дудку піп зливає
Благодать сьвятую.

»Всяка дудка твоя буде
Повна благодати,
Тілько, сину, треба сюю
На сьвяте віддати.«

— »Вже на сеє, сьвятий отче,
Прошу вибачати,
Дудка — батьків подарунок,
Не можу віддати.«

— »Ну спасибі і за теє!«
Думає попина:
»Церкві хвала подобає,
Менї — десятина.«

IX.

Тілько-тілько що царевич
Батюшку відправив
І отець чеснії стопи
За море направив, —

Аж з-за терену густого
Нїмець показав ся.
Іде, — пастух поклонив ся:
»Звідки?«⁣ запитав ся.

— »Я сем, члечку, вбогий Немец,
Фон Австрія з-родем,

Жи́є собі тілько штукем,
З чужим хлєбем-водем.

Як сват сватем, нам Австрія
Хлєба не родзїла,
Тілько з вогнем нас палїла,
З водем нас топіла.

З такем бідем Немец нїґди
З хлєбем не працовал,
Тілько ходзїл із олєйкем,
Штуки показовал.«

— »Що́-ж то в тебе за олєйки?«
— »Вшельке, мілий члечку:
І от тего, жеби члечка
Покохал дзївечка,

І од глави, і од очу,
Од боку болєня,
От сєдзеня і стоєня,
Піця і єдзеня.«

— »Як такії-ж то олєйки,
То сховай для себе.
Ще цїкавий би я знати,
Що́ за штуки в тебе.«

— »О, я славне умім штуки,«
Хитрий Нїмець каже:
»Тілько заплаць, мілий члечку,
Вшельке цї покаже.

А то, члечку, і даремне
Маш ламане штуке«…
Перегнув ся назад Нїмець,
Падає на руки.


І руками впер ся в землю,
Ноги підіймає
І стоїть ногами в гору, —
Нїби чорт тримає.

І здихнув Пастух-царевич,
Просить Нїмця встати:
»Що́ ти робиш з себе, Нїмче?«
Став йому казати.

»Не пристало чоловіку
З себе сьміх робити,
Чоловіку завше треба
Чоловіком жити.

Я дам тобі, чоловіче,
Всього для початку,
Та возьми, піди до дому,
Збудуй собі хатку.

Сїй, ори, працюй, труди ся,
Як всї добрі люде,
То із тебе поміж людьми
І сьміху не буде.«

X.

Після Нїмця якось Господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.

І Пастух поставив хатку,
Хлїб зібрав завчесне,
І спокійно жив в долинї
До самої весни.

Стала весна наступати,
Піст сьвятий кінчатись,

Ще лиш тиждень, — і великдень,
Треба сповідатись.

Із суботи на недїлю
Йде Пастух із дому
І приходить, поклонив ся
Богови сьвятому.

Поклонив ся і громадї,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілї,
Йому промовляє:

»Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіди сьвятої.«

Устав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А Пастуха коло серця
Мов клїщами давить.

Вийшов з церкви за дзвінницю,
Ходить і блукає,
Аж приходить попів наймит
Та і розважає:

»Не жури ся, пане брате!
До землї бідою!
Мало чого він не каже!
Ходи-но зо мною.

Ти думаєш, що він справдї
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все те, брате,
Собі забирає.


А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хиба, та оглянеш
Свою десятину.«

І пішов і сам оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
Й стебла не лежало.

»Та де йому,«⁣ наймит каже,
»За худобу дбати!
Він за теє тілько дбає,
З ким би йому спати.

Та ще в хатї із ким-небудь
То й спати не буде:
Не пристало, каже, в хатї —
Будуть знати люде.

А на горі ще із-давна
Соломняник має,
От туди він своїх гостей
На нічлїг приймає.«

XI.

— »О, спасибі тобі, брате,«
Пастух обізвав ся,
»Що ти правду росказати
Не полїнував ся.

А не знаєш, чи й сьогодня
Буде молодиця?«
— »Як не буде? та без Гриця
Й вода не святить ся.«

— »Добре-ж, брате. Я тут буду
О пізній вечері;

Не забудь лиш відімкнути
Затильнії двері.«

Пішов Пастух по сопілку,
Назад повернув ся,
Увійшов в затильні двері,
В кутку пригорнув ся.

І поглянув кругом себе:
Всюди темно й тихо;
На горі лиш по мінутах
Шелепає лихо.

Далї чує тихий голос:
»Годї, серце, спати:
Збираєть-ся сильний Турок
Москву воювати.«

— »Не боїть ся Москва Турка,«
Хтось говорить знова:
»Коли Турок хоче битись,
То Москва готова.«

А Пастух пождав мінуту,
Та як стане грати!
Давай усе неживеє,
Як живе скакати.

Скачуть відра із водою,
Кадка з буряками,
Скачуть лавки і полицї,
Мисник із ложками.

Скаче в сїнях стара ступа,
Як жива неначе,
І на горі підійняв ся
Соломняник, — скаче.


Верещить піп, репетує,
Кричить молодиця,
Соломняник скаче, скаче
І з гори валить ся.

І довго піп чмелїв слухав,
Не міг з місця встати:
»Ото було вам, пан-отче,
Дудки не бажати.«

Вийшов Пастух із обори,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.

Гусака лиш забув взяти
У отця сьвятого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.

XII.

Чи подужав піп за морем,
Пастух не питав ся;
Найшов церкву за горами
І до тої вдав ся.

Там і сповідь проказали
І запричастили,
І без плати на великдень
Паски осьвятили.

Забув Пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що́ день божий з його стада
Все щось пропадає.

А то качка десь пропаде,
А то і овечка,

А то гуски не долїчиш,
А то і бичечка.

Різно бідний Пастух думав:
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.

На послїдок — що́ робити! —
Пастух засїдає.
Коли гляне: поміж терен
Нїмець пролїзає.

Пролїзає… Ще нїчого:
Може і не красти,
Може в гостї йшов, сердечний,
Та не міг попасти.

От Пастух і виглядає,
Що́ то буде з того?
Нїмець вилїз, кругом глянув…
Нї, нема нїкого.

А тут саме коло терну
Череда стояла:
Він живенько за ягнятко
Та у терен драла!

»Почекай же, бісів Нїмче!«
Пастух розважає;
Взяв сопілку, засїв знову,
Нїмця виглядає.

Тілько Нїмець залїз в терен,
Дудка як заграє!
Нїмець скаче, Нїмець плаче, —
Не рад, та гуляє!


І обдерлась сурдутина,
Стало тїло голе;
Нїмець плаче, Нїмець скаче,
А тернина коле.

І пограла ще сопілка
Й перестала грати, —
Ледве живий вийшов Нїмець
І став промовляти:

»Нех же єму маць мордує
З такем дудкем єго!
Троха, троха не змордовал
Нємца убоґе́го!«

Аж від тогдї на долинї
Жив пастух щасливо:
Його щастя, його долї
Нїщо не мутило.