Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Цар Соловей/III
◀ Часть друга | Твори. Том I III. Лєґенди і гісторія. Цар Соловей Часть третя |
Часть четверта ▶ |
|
Що́-ж царівна Злотокрила
На степу гадає?
Чи по неньцї-голубоньцї
Сльози проливає?
Чи лїтає в степу, грає?
Чи хозяйством радить?
Чи затялась із сусїдом
І війну провадить?
Чи і їй »ламане штуки«
Нїмцї приставляють?
Чи і в неї десятини
Люде вимагають?
Проливала вона сльози
По неньцї-царицї,
Та що́ мертвому поможуть
Наші жалібницї?
Проливала вона сльози
У мертвого тїла,
Поховала, й перестала,
І повеселїла.
І живе собі на полї
Молода царівна,
Куди гляне, не прогляне:
Земля рівна, рівна.
Єї шати — пишні крила,
Ліжко — пух-травиця,
Дах палацу — синє небо,
А стїни — границя.
В єї крилах, злотих крилах —
Слуги й оборона,
Єї сила, єї слава,
Доля і корона.
І не має вона смутку,
Не відає горя,
Встане рано, пролетить ся
До синього моря.
І миєть-ся як лебідка, —
І в стару столицю!
І молить ся там за себе,
Царя і царицю.
І проскури лиш дождеть-ся, —
На степ відлїтає
Та о сьвітї і о людях
Думоньку гадає.
І щасливо упливали
Днї єї за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазюрами.
То не Нїмцї гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.
То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна Злотокрила
Ледве не залилась.
Раз десятий чи двацятий
Пташка злотокрила
В синє море купати ся
Через небо плила.
І тоненькеє повітрє
Крила розсїкали,
І на крилах лучі сонця
Як діямент грали.
І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.
І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать собою як у люстрі
Пишна любувалась.
І махнула крилоньками
І на воду сїла,
І облилась вода чиста
Кругом єї тїла.
І облилась кругом тїла, —
Що́ її чарує,
Коло того вона вєть-ся,
Те вона цїлує.
Аж тут мабуть від Причепи
На ту саму пору
Прибув Кримчук молоденький
В невидимцї к морю.
І поглянув: що́ за диво!
Дївчина і птиця!
Крила злотом відбивають,
Сама — як зірниця.
І поглянув, — серце млїє,
Так би й розтопилось!
Так здаєть-ся, то водою б
Навкруги́ обвилось!
Але дївчина на морі, —
Як її достати?
Хиба, заким з моря вийде,
Треба почекати.
От обмила ся царівна,
Із води виходить,
І на нїй вода росою
Сходить і не сходить, —
Нїби трудно, нїби нудно
З нею розлучатись,
Нїби хтїлось ще мінуту
З нею позостатись.
А царевич чуть не гине;
Лиш з води ногою,
Він царівни стан тоненький
Обвинув рукою.
Вона чує, та не видить,
Мов — Дух сьвятий з нами,
І злякалась, обмахнулась
Обома крилами.
І, на щастє, невидимка
З голови злетїла;
Той — до кримки-невидимки,
Вона й полетїла.
Оглянув ся Невидимець,
Поминай, як звали!
Тілько крила на повітрі
Махали, махали.
Полинула голубонька
Десь до полуночи,
І дивили ся, дивились
Кримчукові очи.
І дивились, поки любка
В крапку не змінилась,
Поки й крапка не ізчезла,
В небі не розплилась.
»Нехай море висихає,
Камінь розпукає, —
Таки знайду тебе, пташко!«
Кримчук промовляє.
»Полети ти на край сьвіта,
В ледянеє море,
Заховай ся межи пущі,
Високії гори —
Не Кримчук я, невидимець,
Коли за тобою
Я не стопчу кругом сьвіта
Босою ногою.
Ой, найду я тую пташку,
Впаду їй на груди,
І чи миром чи війною,
Моя вона буде.«
І насунув невидимку,
Зміряв слїд очами
І пішов у степ шукати
Дївчини з крилами.
І блукав він по степови
Від самого раня,
І шукав він голубоньки
З раня до смерканя.
І вже сонце погасає,
Вечір вечеріє,
Кримчук видить: на степови
Насип зеленїє.
Кругом насипу крутого
Утоптане поле,
Кругом поля все чорнобиль,
Перекоти-поле.
І іде він через поле
Та і розважає:
»Коли поле так убите,
Хтось тут жити має.
Може як-раз попаду я
Пташку злотокрилу.«
І проходить через поле,
Лїзе на могилу.
Вилїзає. Нема пташки, —
Нїчого дїяти!
Може пташки нема в-дома, —
Треба почекати.
І сидить він і дрімає,
Аж ніч наступає,
Засьвітили ясні зорі,
Місяць випливає.
А царівна Злотокрила
На всенощнї була
І о пізнії вечері
На степи прибула.
І прибула на могилу,
Проскуру спожила,
Хоче спати… Що́ за диво!
Засвербіли крила.
»Стійте, крила, не свербіте,«
Любка обізвалась:
»Нема сили, щоб зо мною
Билась, воювалась.
Єсть над морем Невидимець,
Але й його костї
Не занесе ворон чорний
До царівни в гостї.«
— »А може той Невидимець
І сюди забрав ся?«
І зняв кримку невидимку,
Любі показав ся.
— »Що́-ж, царевичу могучий?
Чи будемо битись?
Чи, як добрії сусїди,
Будемо миритись?«
— »Не прийшов-єм я, царівно,
Із тобою битись,
А прийшов-єм помиритись,
З тобою женитись.«
— »Дякую за добре слово
І мирюсь з тобою,
Та нїколи нїчиєю
Не буду жоною.
Не можу я вийти за-муж,
Поки силу маю;
І тогдї не вийду за-муж,
Як силу втеряю.
Бо хоть-би я сама хтїла,
Не допустить сила,
Щоб жоною кому була
Панї злотокрила.
А відбийте в мене силу —
Що́ із мене буде?
Нї я людей не захочу;
Анї мене люде.«
— »Кленусь пеклом!« Кримчук каже:
»Кленусь головою,
Як не миром, то війною,
А женюсь з тобою!
Лиш як крилам страшна кримка,
Кримцї страшні крила,
Так самим нам не годить ся
Битись, Злотокрила.
А поставим в поле військо,
Військо буде битись.
А ми здалеку від себе
Будем лиш дивитись.
А з сим словом, Злотокрила,
Будь же ми здорова!
Моє військо буде в-завтра,
Будь і ти готова.«
У недїлю Злотокрила
Рано пробудилась,
Полетїла у столицю,
Богу помолилась.
Відслухала Службу Божу,
Проскуру узяла,
І на степи повернулась,
На могилї стала.
Тілько стала на могилї,
Проскуру спожила,
Коли гляне: через степи
Іде вража сила.
І стріпнула ся царівна
Обома крилами,
І посипались як порох
Конї з козаками.
І зайняли цїле поле
І на полї грають,
Довгі піки виміряють,
Палашами мають.
Огню крешуть, люльки курять,
Луки натягають,
Кричать, свистять, галасують,
Пісеньки співають.
І побавилась царівна,
Волос вириває
І гетмана з булавою
До них посилає.
Як гетмана увидали —
Не то щоб злякались,
А так, звісно, для порядку
В сотнї позбирались.
Прийшов гетман, обдивив ся:
»А що́, милі братця?
Кримчук іде на царівну —
Треба воювать ся.«
— »Та як треба, то і треба!«
Козаки озвались,
І всї разом з отаманом
У степи погнались.
І війна ж то закипіла!
Боже, твоя воле!
Людські трупи як солома
Укривали поле.
А живії по колїна
У крівлї бродили
І різались і рубались,
З місця не сходили.
І тогдї лиш на степови
Різня перестала,
Як вся сила Кримчукова
Покотом лежала.
Після того вражі трупи
Три днї хоронили
І над ними насипали
Високі могили.
А царевич-Невидимець
Із такого горя
Відцурав ся і царівни
Тай пішов до моря.
Ще травою не покрились
Чорнії могили,
І ще крови на степови
Дощі не відмили,
Ще царівна й після сього
Балю не проспалась, —
А для неї уже друга
Учта готувалась.
Бо — біда до чоловіка
Їдна не приходить,
А все кілька на підмогу
З собою приводить.
Лиш заким-то на степови
Учта тая буде,
За царевича Мисливця
Спогадайте, люде.
На опівніч від заходу
Єсть лїси дрімучі,
Їх границя — гори й море,
Болота і кручі.
І ті гори — на полуднї,
Болота — з восходу,
Бурштин-море — з опівночи,
Кручі — від заходу.
Не садила лїси тії
Рука чоловіка:
Тії пущі знать стояли
Від початку віка.
І в тих пущах ісплели ся
Берест і кленина,
Граб і ограб і крушина,
Вільха і лїщина.
Ісплели ся і обнялись
Брати молодії,
А під ними догнивають
Їх батьки старії.
Догнивають нїби трупи,
Кора порохнїє,
І як кости недогниле
Дерево жовтїє.
І як тїло умерлого
Кора відпадає,
І по нїї хробак лазить,
Покорму шукає.
І їдні вже ізогнили,
Другі догнивають,
А їднолїтки живії
Віка доживають.
То ще дуби, старі липи
На ногах держать ся;
Та і тії незабаром
Трупами звалять ся.
І в тих пущах від потопу
Люде не ходили,
Там лїтали тілько птахи
Та зьвірі бродили.
Серед пущі тече річка,
А при нїй поляна,
І поляна — то столиця
Мисливого-пана.
І нема на нїй палацу,
І не видно стайнї,
Тілько трава зеленїє
Буйна по полянї.
І по траві по зеленій
Кінь вороний бродить,
Прищурює віщі уха,
Головою водить.
А під липою старою
Пан відпочиває,
Заким встане й полюваня
Коню загадає.
І як тілько загадає,
Віщий кінь приходить,
Лїве ухо нахиляє,
Як трубу розводить.
І царевич улїзає,
Правим вилїзає.
І облитий сріблом-злотом
На коня сїдає.
Після нього скачуть люде,
Їдні з рогачами,
Другі з ружжами, сїтками,
Третї із хортами.
То на конях, то без коней,
Всякі виступають,
Виступають, кругом нього
Поле укривають.
Укривають цїле поле
І ждуть приказаня,
Як прикаже пан Мисливий
Мати полюваня.
Скаже птахів полювати, —
Летять поверх пущі;
А зьвірину полювати —
Летять через гущі.
І вже най стома ногами
Зьвір який втїкає,
Або най стома крилами
Пташка улїтає;
Най зайде в трістя-болота,
В прірви на дно моря, —
Попадеть-ся лиш на око,
Не втече небора.
А кінчилось полюванє —
Ізнов на поляну!
Кінь стає і ухо праве
Підставляє пану.
І заграють кругом труби,
І пан улїзає,
Улїзає, розбереть-ся,
Лївим вилїзає.
Потім челядь улїтає
І там зостаєть-ся,
Потім пан лягає спати,
А віщун пасеть-ся.
Так і жив собі царевич
На своїй полянї,
Тілько й думи в нього було
Що про полюванє.
І в тих думах кілька років
В вічність полинули,
І лїта ті найщасливші
Для Мисливця були.
Після того із шостого
Чи з семого року
Залягла йому гадюка
Край лївого боку.
І згризала йому серце
З раня до смерканя
І натхнула тяжкі війни
Замість полюваня.
От-такі то річи були!
Певними часами
Полював собі Мисливий
Межи болотами.
І вбив сарну, кілька зайцїв,
Вовка і лисицю,
На остаток несподївно
Напав на куницю.
Летять слуги і Мисливий,
Хортів поспускали,
А куниця на болото,
Поминай, як звали!
Біжить вона болотами,
Полем чагарами,
Біжить з-заду і Мисливий
З слугами, хортами.
Убігає кунка в степи, —
Ба й ті не вертають
І в густий бурян високий
З псами убігають.
І ганяли, не догнали,
У степу зблудили
І на-силу приблудились
На ніч до могили.
І кругом могили стали,
Стали розважати,
Чи до дому повертатись,
Чи тут ночувати.
Розсудили: ночувати
Слугам серед поля,
Царевичу — на могилї,
Коли буде воля.
І подякував царевич
За їх раду милу
І пришпорив вороного,
Їде на могилу.
А царівна Злотокрила
На могилї спала…
Крила раптом засвербіли,
І царівна встала.
Перед нею в злотї, сріблї,
Гарний, уродливий,
Стояв з конем на могилї
Царевич Мисливий.
І поглянула царівна
Навкруги могили,
А там люде пішо й конно
Цїле поле вкрили.
І поглянула, питає:
»3відки, добрі люде?
Чи війна у вас зо мною,
Чи супокій буде?«
І царевич відвічає
Паннї уродливій:
»Я — царевич із поляни,
То — мої мисливі.
Ми куницю полювали,
Та в степи загнали,
Не догнали, заблудились,
Сюди приблукали.
Просимо тебе, царівно,
На нас не гнїви ся
Що без волї ми твоєї
В степи ввігнали ся.«
— »Коли так,« царівна каже,
»Я жалю не маю,
Кілько схочете — полюйте,
Я вам дозволяю.
Ще годилось би вас гречних
Переночувати,
Та я — панна, ти — кавалїр,
Прошу вибачати…«
— »Дякуєм тобі, царівно,
І сьвятому Богу,
Тілько звідси на поляну
Покажи дорогу.«
І царівна показала:
»Так тримайтесь, люде:
Перше кий вам попадеть-ся
Потім жито буде.
І від жита на полудень
Там пішло ще наше;
А від нього на опівніч —
Все те буде ваше.«
І подякував царевич,
Шапкою склонив ся,
З вороного перегнув ся,
З панною простив ся.
Зібрав слуги і поїхав
На свою поляну,
І все думав за царівну
Любу та кохану.
Звела з розуму царівна
Мисливого-пана,
І огидла йому пуща,
Збридла і поляна.
І чи спить він, чи дрімає,
Чи думу гадає, —
Його думка край могили
На степу лїтає.
І лїтає коло тої,
Которую любить, —
Обіймає і цїлує,
Ластить і голубить.
На що-ж думи, на що-ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцї
Бродять чорні хмари?
Спив і я той прикрий келих
За здоровля Долї,
І з похміля моє серце
Розривають болї.
Правда, мило менї було,
Як дївча обняла
І опущене покрівлє
З думки підіймала,
І на розум накидала.
Правда, мило було!
Моє серце в океанї
Розкоши тонуло.
Я забув про все на сьвітї,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало памятав-єм.
Спамятав ся… вона щезла!
Розум холодїє,
Лиш нещасна моя думка
Росте та повнїє.
В якім смутку, в якім жалю
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На сьвіт породжаю.
Звянув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя дївчина!
На що-ж думи, на що-ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцї
Бродять чорні хмари?
І роздумав пан Мисливий:
»Нїчого гадати, —
Лучше бути у царівни,
Правду росказати«.
І пішов він до царівни:
»Панно Злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
Верни розум, віддай серце,
Зжаль ся надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь менї жоною!«
— »Царевичу любий, милий!
Вибачай, що́ скажу:
Я нїколи головоньку
Свою не завяжу.
Доки сила єсть у мене,
Хоть-би й я хотїла,
Не допустить мене за-муж
Моя власна сила.
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Нї я людей не полюблю,
Анї мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я нїколи головоньку
Свою не завяжу.«
— »Чари мої, небо моє!
Зжаль ся надо мною!
Не жоною, — Бог з тобою, —
Будь хочай сестрою!«
— »Позволяю, позволяю,
І буду сестрою,
Лиш неслави, прошу тебе,
Не роби зо мною.«
І як рідная сестриця
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цїлувалась.
І що-ж? легше тепер стало
Мисливому пану,
Коли він сестрою має
Дївчину кохану?
Ба, чи-ж легше: води хтїти,
Питоньки просити,
У водї по шию бути
І води не пити?
Що́ йому за доля була
Ї сестрою мати?
Що́ за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала,
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
І не міг царевич знести
Тяжкої недолї,
І задумав її взяти
За-муж по неволї.
І в півночі, як царівна
Мала спочивати,
Став царевич на всї степи
Сїти розкидати.
І розкинув на всї степи,
Поля і могилу,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу.
Тілько вийшов на могилу —
Мила пробудилась
І сердитими очами
Вколо обдивилась.
Всюди сїтка на степови,
Край могили люде.
»Скажи, брате,« запитала:
»Що́ то з того буде?«
— »А що́-ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волї, чи неволї,
А була жоною.«
— »Не буде сестра жоною,«
Відповіла мила;
І на ступень відступилась
І стріпнула крила.
І як порох пішо й конно
Козаки спадають,
І зганяють вражну силу,
Сїти обривають.
От урвала їден волос,
Ставить отамана,
I отаман в чисте поле
Запрошає пана.
Де межами степу були
Жито, кий, могила,
Там зійшов ся пан Мисливий
Й отаманська сила.
І зійшли ся, бють ся, тнуть ся,
І кінця не мають,
Їдні сили полягають,
Другі виступають.
У Мисливця нова сила
З уха виступає, —
В Злотокрилої царівни
Із крил вилїтає.
І зійшли ся, бють ся, тнуть ся,
Тілько й миру мають,
Як землею сировою
Трупи закривають.
І так бились лїто й зиму;
Аж перед сьвятою
Дождала ся Злотокрила
На часок покою.
І в столицю полинула,
І там сповідалась
І днїв кілька із столицї
В степи не верталась.