Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Із редакційної переписки

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 30 томах
Том XXIX. Книга 1

Іван Франко
Із книги ескізів (Марк Твайн)
Із редакційної переписки
Харків – Київ: «Рух», «Книгоспілка», 1929
II. Із редакційної переписки

Коли хтось обійме редакцію газети або журнала, то різні людці, що пораються біля письменства, зараз надсилають йому свої рукописи і просять його оцінювати їх твори. Задоволивши такі жадання вісім або десять разів, він нарешті шукає рятунку в загальній проповіді, яку вміщує в своїй газеті, щоб дати знати всім пізнішим кореспондентам, що ось, раз на все, його відповідь. До того ступня літературної кар'єри дійшов оце й я: перестаю відписувати приватно тим, що засягають у мене поради, і поміщую тут до них моє прилюдне посланіє. А що дотичні дописи всі мають однаковий зміст і різняться тільки в словах, то подаю тут як пересічний приклад останній одержаний мною лист:

„Впов. Пан Марк Твайн.

Д. 3 жовтня.

Шановний пане! Я молодий чоловік, що власне скінчив школу, і готуюся вийти в життя. Та куди гляну, не знаходжу заняття, яке б було мені зовсім по душі. Чи життя письменника легке й дохідне, чи справді це такий гіркий хліб, як про нього говорять. Мені здається, що воно мусить бути вигідніше від багатьох інших, ба навіть від найбільшої частини занять; мене так і пре щось невідхильно віддатися йому. Чи виграв, чи програв, а я таки хочу попробувати щастя, чи втону чи випливу, чи пан чи пропав. Отже як треба починати, коли хто хоче мати щастя в літературі? Не бійтеся представити мені діло точнісінько так, як воно є. В найгіршім разі мій намір може розбитися, а від того ніхто не забезпечений. Я думав про правничу кар'єру, також про п'ять чи шість інших родів заняття, але всюди те саме лихо: все переповнене, напхане, всюди більше подачі, як попиту, успіх неможливий, бо рук забагато, а роботи замало. Але я мушу взятися за щось, і ось хапаюся за літературу. Внутрішній голос говорить мені, що це для моєї вдачі відповідне поле, коли взагалі у мене є талант для нього. Залучую Вам деякі проби. Прошу Вас, прочитайте іх і скажіть мені свою щиру, безсторонню думку про них. І ще одно мені жаль, що мушу наприкрятися Вам, але пригадайте собі, що й Ви колись були молодим юнаком, і вистарайте мені яку роботу при газеті. Ви маєте зв'язки з багатьома редакціями, а я зовсім незнайомий. Також прошу виробити мені можливо корисні умови. Знаю добре, що зразу не можу числити на високі гонорари, але як думаєте, скільки більше менше можно жадати за статтю таку, як залучена тут? У мене в моїй теці ще багато таких; коли помістите оцю й повідомите мене, то можу Вам надіслати ще й інші, так само добрі або навіть ліпші від оцієї.

Дожидаючи скорої відповіді й т. д.

Ваш покірний і т. д.“

„Відповім Вам щиро й одверто. Чи те, що Вам маю сказати, буде для Вас дуже цінне і чи Ви признаєте відповідним піти за моєю радою, це все полишаю радо Вашому власному осудові та порішенню.

Поперед усього Ваш лист містить декілька питань, на які кожний може остоточно відповісти тільки на основі свого власного життєвого досвіду. Ті питання я попросту поминаю й відповідаю Вам ось що:

1. Що література, духовний уряд, медицина, правництво й усі інші роди занять дійшли до застою і не виказують бажаних поступів, це походить не з браку роботи, але з браку робочих сил. Коли хтось говорить Вам навпаки, то говорить неправду. Коли хочете переконатися, чи моє твердження правдиве, то попробуйте приєднати до якоїсь роботи редактора, кореспондента, завідателя, діловодчика, ремесника, промисловця або артиста, що в своїм фаху визначається здібністю і працею. Побачите, що кожний із них уже мав місце й має роботи аж забагато. Він тверезий, пильний, солідний і точний, і за ним попитують раз-у раз. У нього нема ані одного дня свобідного, хіба виробить собі відпустку у свого роботодавця, у громаді чи в публіки загалом. Та коли Вам запотребиться лінюхів, дармоїдів, недоуків, людей без амбіції, легкодухів та байдужних редакторів, справоздавців, адвокатів, лікарів та ремесників, то оберніться куди хочете, такого рода людців маєте мільйони, знайдете їх усюди, хоч граблями гарбайте.

2. Я й не подумаю видати свій суд про літературну вартість Ваших творів. Публіка, це одинокий критик, якого суд узагалі має вартість. Не мусите вірити мені тут на слово; подумайте самі хвилину про це й розсудіть самі. Як бо, наприклад, Сильван Коб або Т. С. Артюр були Вам дали до рук свої перші рукописи, то Ви може б були з слізьми на очах сказали їм: „Ні, прошу Вас, не пишіть нічого більше!“ А тепер бачите, як люди хапають їх писання. Якби це було зійшло на Вас, то ви, може, були б сказали, що „Мармуровий Фавн“ нудний, а „Втрачений рай“ не досить веселий, — а проте один і другий ідуть добре, як самі здорові знаєте. Многі люди, далеко розумніші й ліпші від Вас, перед несповна 200 роками говорили з маловаженням про Шекспіра, а проте цей старий пан таки пережив їх усіх. Тому я не хочу й не можу бути суддею над Вашими писаннями. Коли б я з найліпшого переконання вихвалив Вас, міг би я на довгі часи накинути публіці найстрашнішу нудоту; а коли б я з найліпшого переконання признав Вас нездарою, то міг би я, чого доброго, позбавити світ якогось непізнаного та нерозвитого Діккенса або Шекспіра.

3. Жахаюся також завдання — вистарати для Вас письменську роботу, за яку б Ви могли жадати гонорару. Скоро Ваші праці самі дадуть доказ, що вони справді цінні, то Ви ніколи не будете змушені тинятися, шукаючи літературного заняття. У Вас набереться так багато праці, Ваша голова потребуватиме так багато глуздів, що вам може й не стане їх, щоб виконати й половину тої роботи, на яку дістанете замовлення. Коли початковий письменник хоче дати доказ, що справді зуміє зробити щось порядне, то я знаю один дуже простий спосіб, зовсім певну методу до осягнення цієї цілі: нехай доти пише безплатно, доки йому хтось не предложить гонорару. Коли протягом трьох літ ніхто не надставиться йому з гонораром, то він може з повним довір'ям уважати це за знак, що природа призначила його на дроворуба. І коли в нього буде хоч за макове зерно мудрости, то він преспокійно усунеться набік і візьметься до заняття, яке призначило йому небо“.


Ступні, які я тут описую, мусіли переходити такі мужі, як Чарлз Діккенс і інші визначні письменники; та ледве чи це подобається мойому клієнтові. Молодий початковий літерат, це дуже, дуже чудернацька людина. Він знає, що якби захотів бути бляхарем, то майстер зажадав би від нього свідоцтва про його дотеперішнє моральне поводження й зобов'язав би його три, а може й чотири роки бути у нього в терміні. В першім році він мусів би замітати робітню, носити воду, розпалювати в печі, а в вільних хвилинах учитися чорнити печі. Як плату за всі ті послуги він мав би стравунок і дві пари дешевого шмаття. В другім році його приставили б до варстату і платили б йому тижнево доляра, в третім році два, в четвертім три доляри. Вивчившися на бляхаря, він міг би потім заробляти тижнево 15, 20 а може навіть 30 долярів; до тижневої плати 75 долярів він не дійшов би ніколи. При іншім ремеслі, на яке б він пустився, він мусів би пройти таке саме довге й лихоплатне термінування. А стати адвокатом або лікарем іще сто раз трудніше, бо тут чоловік за ввесь час науки не то що не дістає ніякої платні, але мусить іще платити багато грошей за свою науку й має надто привілей, що може сам себе стравувати й зодягати.

Все те знає початковий літерат і проте має відвагу пхатися до приняття в письменницьку компанію й жадати й для себе участи в її високих почестях і доходах, не можучи для оправдання своїх претензій виказатися хоч би тільки дванадцятимісячним термінуванням. Він усміхнувся б невинно, якби хто зажадав від нього, щоб без попередньої науки зробив хоч би найпростіший, маленький бляшаний ґудзик. Але не вміючи граматики, з пустими фразами, водянистий, многословний та з дикими поняттями про світ і людей, яких нахапався десь у якімось глухім гнізді, сміє такий нетямучий жовтодзюб брати в руку перо, ту небезпечну зброю, і кидатися з ним навмання на могутні сили, торговлю, фінанси, війну та політику. Якби це не було так сумно, то було би попросту смішно. Бідний хлопчище не сміє без вибутового терміну вступити до бляхарського варстату, але не жахається невправною рукою хапати й поводити знаряд, що може валити царські трони, зміняти релігії і рішати про добро або горе цілих народів.

Коли автор того листа захоче безплатно писати для газет, що видаються в близькім сусідстві його домівки, то можна побитись о заклад, що буде мати попит такий великий, що ледве чи й зможе настачити йому під тою умовою. А коли покажеться, що його писанина справді щось варта, то напевно знайдеться немало людей, які за те дадуть йому й гроші.

На кінці висловлю, як поважну й щиру заохоту, ще той факт, що зносних і гідних читання письменників насіяно дуже рідко. Книгарі та видавці газет пошукують за ними ненастано й то так запопадливо, що при тих заходах не мають ані хвилини спочинку та супокою.

Відповідь молодому письменникові. Еге ж, Аґассіц поручає молодим письменникам їсти риби, бо фосфор, який міститься в їх м'ясі, витворює мозок. Але щоб рішити питання, скільки Вам його їсти, на це в мене нема ради, бодай нема певної ради. Коли пробна стаття, яку Ви мені прислали, має бути пробою на те, що Ви пересічно можете виконципувати, то мені здається, що натепер вистарчила б пара китів. Не мусять це доконче бути самі найбільші кити; досить буде порядної середньої величини.