Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Свято дахів
| ◀ Альфонс Доде. Лекція історії | Твори в 30 томах Том XXIX. Книга 1 Свято дахів (Альфонс Доде) |
П'єр Люїс. Бібліс ▶ |
|
Ай, якже то ясніли паризькі дахи цієї ночі! Яка тиша, який супокій, яка надприродня ясність! Внизу вулиці чорні від болота, мов важкі льодові ріки. Ґазові лямпи сумовито миготіли серед ожеледі ринштоків. А вгорі, доки догляне око, поверх палат, веж, терас, бань, під тонесеньким шпилем святої каплиці й тих тисячів стиснених дашків, похилених один до одного, іскрився сніг білий-білий з синьоватим полиском. Це було немов друге місто, надземний Париж, завішений між пустою темною глибиною і фантастичним місячним сяйвом.
Хоча ще не було пізно, всі вогні були погашені, ніде ані трошки диму не клубилося понад дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря, мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минулої весни, так само позбавлені тепла й життя. І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямах паризькими вулицями, немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних, мов зимові дерева, перепліталися понад пустими вулицями, куди ніхто не ходив ніколи, крім паризьких горобців, котрих гострі тонесенькі сліди туди й там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у цю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася, скакала по берегах ринви, а їх цвіркотання було одиноким голосом, що нарушав побожну тишу, врочисту ожиданку цього міста дахів, покритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.
Паризькі горобці. Та й сучого ж сина холодно! Ніяк не заснеш. Чи кулькою стулися чи насторош пір'я, мороз не дає спати, так і щипає.
Один горобець (здалека). Гей! ви інші, гей! Сюди живо! Я знайшов старий комин в металевою шапкою; в ньому ще пізнім вечором горів огонь. Попритулюймося до нього, тут нам буде тепло.
Вся купа (злітається до нього). Чи бач! А й справді. Якже ж тут добре. Якже ж тут тепло, — нема що й казати… Гурра з утіхи! Піу, піу… Цвір, цвір, цвір…
Комин. Не будете ви тихо, вуличники! Їй богу, тільки ви одні смієте кричати в такій хвилі, коли ввесь світ дожидає і мовчить. Глядіть, навіть вітер запер у собі дух. Ані одна хоруговка не ворухнеться.
Горобці (тихіше). А що ж це таке буде, дідусю?
Комин. Як то! Ви й не знаєте, що цієї ночі є свято дахів? Не знаєте, що сьогодні прийде Цар-Різдво роздавати дарунки дітям?
Горобці. Цар-Різдво!
Комин. Еге ж! Коли б ви бачили там внизу в домах, скільки там маленьких черевичків понаставлювано довкола теплого попелу! Є там усякі, різної величини. Є малесенькі черевички з дрібоньких ноженят, що ще ледве ходять, а є й чобітки, що стукають так міцно, оживляючи своїми кроками ціле помешкання; є чобітки, обшиті футерком, і є ті бідні шлапачки, ті дерев'яники занадто великі, що їх сяк-так назувають на босу ногу, немов би бідним не було коли бути малими, мов би вони не мали права бути дітьми.
Горобці. А коли ж він має прийти, той судовий царевич?
Комин. Але ж зараз опівночі… Пст! Слухайте!
Годинник (грубим голосом). Бам… бам… бам…
Комин. Глядіть онтам: увесь край неба палає світлом!
Горобці (цікаво простягаючи шийки, на подобу малих парижан, що придивляються фоєрверкам). Ай! Шик.
Годинник (б'є далі). Бам… бам… бам… Північ.
Ледве продзвонив останній удар північної години, коли нараз із усіх боків загула ціла громада дзвонів. Під покришками в снігових шапках вони бриніли високо над дахами, мов самі для себе, зміняючи голос, зливаючися, мішаючи тоненький бренькіт з поважним гуком, віддаляючися, наближаючися, розширюючи то знов приглушуючи свої тони відповідно до того, відки тяг вітер. Здавалося, що всі вони висять на одній дзвіниці й що та дзвіниця обертається на всі боки, як морська ліхтарня.
Дзвони. Баум, баум! Ось він, маленький Цар-Різдво.
Вітер. Гу. Гу… Гудіть добре, любі дзвони, всією громадою, ще сильніше! Різдво тут іде за мною. Хіба не чуєте цього тонкого запаху зелених пальм, кадила й пахучого воску, що несеться на моїх крилах?Дзвінки. Діґ-діґ-дон! Діґ-діґ-дон! Різдво! Різдво!
Вітер. Ану, комини! А ви чого стоїте, пороззявлявши роти? Співайте зо мною Різдву. Ану, дахи! Ану, хоруговки!
Комини. Га-га! Га-га! Різдво! Різдво!
Хоруговки. Кря… Кря… Різдво! Різдво!
Цегла (надто розохочена). Різдво! Різ… (З великої радости підскакує і паде на вулицю). Трататата,… Грим!
Горобці. От іще роззява!
Комин. Ну, а ви, горобці! Ви нічого не мовите? Адже ж тепер годиться співати!
Горобці. Піу, піу, піу… Цвір, цвір, цвір… Різдво! Різдво!
Комин. Скачіть на мої плечі, будете ліпше бачити.
Горобці (на комині). Спасибі, дідусю… Ах, як же гарно, як гарно!.. Скільки свічечок рожевих, зелених, блакитних! Як вони танцюють по дахах!
Комин. А цей похід кошиків повних забавок, стяжок, квіток, цукерків, уся ота паризька зима, покрита позолотою та яркими красками…
Горобці. А це що за такі малі чоловічки, що несуть кошики? Чи кожний з них є Цар-Різдво?
Комин. Та де там! Це кобольди.
Горобці. Як мовиш? Ко…
Комин. Кобольди, це такі духи опікуни кожного дому, що ведуть Різдво до кожного комина, де є маленькі черевички, що ждуть на дарунок.
Горобці. А сам Цар-Різдво, де він?
Комин. Це отой самий останній, отой малий бльондинчик з лагідними очима. Його волосся, мов золоте проміння, розсипалося довкола нього, мов сніп соломи з його ясел, а його щічки зарум'янілися від морозного повітря. Дивіться на його хід: його ноги доторкаються снігу, але не лишають на ньому слідів.
Горобці. Який же він гарний! Мов образочок.
Комин. Пст! Слухайте!
В тій хвилі поважний молодий голос, перлистий як дитячий сміх, роздався серед цієї кришталевої атмосфери, яку на висоті творять великий холод і місячне світло. Цар-Дитя зупинився на однім даху на терасі й тут випростуваний, окружений усіми маленькими кобольдами з кошиками в руках він отак промовив до свого люду.
Цар-Різдво. Добрий-день, дахи! Добрий-день мої старі дзвіниці! Ніч така ясна, що я бачу вас усіх розсипаних довкола мене в тім великім, коханім Парижі. Ах, так, мій Парижу, люблю тебе, бо ти, що смієшся з усього, ніколи ще не сміявся з Різдва, бо ти віриш в нього, ти, що не віриш ні у віщо більше. От тим то, як бачиш, я й приходжу до тебе щороку. Не було такого року, щоб я не прийшов. Я приходив навіть підчас облоги, тямиш?.. Сумно тоді було, це правда. Ні вогнів, ні світла, всі комини зимні, гарматні кулі свистали довкола моєї голови, діравили дахи та розбивали комини… А скільки то малих діточок не ставало!.. Забагато було забавок в тім році, прийшлось нести назад повні кошики. На щастя цієї ночі нічого мені не лишиться. Сказано мені наперед, що буду наповняти багато маленьких черевичків. І ось я приношу чудові забавки, і всі французькі.
Один паризький горобець. Браво! Так би й поцілував його, цього маленького.
Всі горобці. Піу, піу… Цвір, цвір, цвір. Най живе Різдво!
Ключ журавлів (пролітає високо попід небом довгим трикутником). Уа… уа… Най живе Різдво!
Вітер (розбурхуючи сніг). А ти що? Співай Різдву!
Сніг (тихесенько). Не можу, але жертвую йому кадило. Поглянь на ті тумани білого тонесенького пилу, яким я обсипаю кошики й золотисте волосся мойого царевича. Адже ж ми знаємося віддавна. Адже ж я бачив, як він родився ген там, у тій маленькій яскині…
Вітер, дзвони, комини (співають разом із усієї сили). Різдво! Різдво! Хай живе Різдво!
Цар-Різдво. Не так голосно, любі мої, не так голосно. А то ще побудите всю нашу дрібноту там внизу… А це ж найліпша та радість, що приходить у сні, коли й не думаєш про неї… Ну. панове кобольди, ходіть зо мною по шпилях дахів, почнемо роздавати дарунки. Та тільки цього року я постановив собі спробувати ось яку штуку. Що в нас є найкраще, всі дорогі забавки, золочені паяци, шовкові торбинки повні миґдалів, великі ляльки в коронкових строях, — усе те я хочу класти в найбільші черевички, там де комини без огню, де хати холодні. А, противно, в щасливі доми, де оксамитові коври, пухові перини, ми покладемо оті маленькі забавки по пару центів, що пахнуть ґумілястикою і білим деревом.Паризькі горобці. Славно! Славно!.. Оце добра думка.
Кобольди. Не в гнів тобі, маленький Царю. При твоїй новій системі бідні будуть щасливі, але багаті будуть плакати. А бач, заплакана дитина не є ні бідна, ні багата. Це є заплакана дитина, та й годі, і нема нічого сумнішого на світі.
Цар-Різдво. Дайте спокій. Я знаю це ліпше від вас. Бідні будуть очаровані, доторкаючись до тих дорогих забавок, що видавались їм такими принадними за склом склепових вистав і котрих позолочена пишнота не додає нічогісінько до їх вартости яко забавки, до іх розривкової ґрації. Та я певнісенький, що маленькі багачі також будуть вдоволені, коли одержать паяца, завішеного на нитці, ляльку на пружинах, усі оті вигадки, що продають на базарах по тринадцять су, та куди їх не пускають ніколи. Ну, та про це нема що балакати. А тепер в дорогу й поспішаймося! Коминів у Парижі так багато, а ніч така коротка!
Маленькі світла розсипалися там угорі на всі боки, немов би хто по снігу на дахах розсіяв усі освітлені гіллячки різдвяного деревця. Не забуто ані одного комина, починаючи від палат, окружених терасами й деревами білими від інею, аж до тих бідних, нужденних дахів, що, бачиться, поспиралися один на один, щоби не попадати під власною вагою. І швидко по всіх домах Парижу почулося те дзеленькання дзвоників, усі ті фантастичні й різнородні тони, які окружають склепи з забавками: мекекання баранчиків, лепетання ляльок, шелест вишиваного шовку, тарахкавки, трубки, барабани, гуркіт почтових коней на колісцях, лускання почтальонських батогів, туркіт крил вітряків. Усе те рухалося, щезало, скакало з даху на дах здовж вулиць. А де не було дітей, Цар-Різдво під проводом кобольдів швидко минав таку хату й не помилявся. Та часом, коли наближався до якоїсь хати з повними руками, шептав до нього комин своїми чорними устами:
— Вмерла дитинка, нема кому дарувати… Нема маленьких черевичків у цій хаті. Візьми свої забавки, мій маленький Царю. Мати плакала б дуже, побачивши їх…
Довго-довго блукали так маленькі вогники. Та нараз захриплий півень закукурікав у глибині сутінку, рубочок білого дня підхилив небо і в тій хвилі щезли всі чари різдвяної ночі. Празник дахів скінчився, починався празник домів. Оце разом з димом розпалених огнів горі коминами понеслися солодкі й чарівні окрики. Це були окрики радости, сріблисті реготи, голоси дітей, що й собі ж кричали: „Різдво! Різдво! Хай живе різдво!“ А понад безлюдними дахами підіймалося сонце, чудове зимове сонце, заспане й рожеве, і сипало своїм першим промінням, що, іскрячися по снігу, було подібне до позлітки, до перлової матиці, до золотих френзлів, розсипаних із кошиків малого Царя.