Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Скриня

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 30 томах
Том XXIX. Книга 1
(1929

Іван Франко
Скриня (Ґабріель Д'Анунціо)
Видання: Харків – Київ: «Рух», «Книгоспілка», 1929.
СКРИНЯ
 

Скоро тільки Лука почув стук милиць, відкрив свої великі очі, мутні й запалені й обернув їх до дверей, туди, де на порозі ось-ось мав показатися його брат. Ціле його лице, вихудле від слабости, пожиране гарячкою, обсипане червонястими прищами, набрало нараз виразу жорстокости, а навіть заїлости. Судорожно стиснув він руки своєї матері, кричачи охриплим, уриваним голосом:

— Нажени його! Нажени його! Не хочу бачити його! Не хочу бачити його, ніколи, ніколи! Чуєш?

Слова душили його в горлі. Душачися від раптового кашлю, він нервово стискав материні руки, а сорочка на його грудях тремтіла, розпанахуючись щохвилини. Його рот був напухлий, а на підборіддю висохлі прищі творили немов кору, що при кожнім напруженню тріскала й підпливала кров'ю.

Мати поквапно вспокоювала його.

— Ні, ні, моя дитинко! Не будеш бачити його більше. Зроблю те, чого хочеш. Нажену його, нажену. Дім твій, моя дитино, ввесь твій. Розумієш мене?

Лука кашляв їй просто в лице.

— Але зараз, у тій хвилині! — повторяв він з диким упором, підіймаючись на постелі і тручаючи матір до дверей.

— Так, моя дитинко, зараз, у тій хвилині.

Данило показався на порозі, опираючися на милицях. Це був бідний каліка, з великою, тяжкою головою. Його волосся було таке біляве, що видавалося зовсім білим. Його очі були лагідні, мов у ягняти, сині під довгими прозірчастими повіками.

Він увійшов, не сказавши нічого; параліч відняв був йому мову. Але він побачив очі хворого, встромлені в себе з жорстокою енергією, і зупинився серед хати, підпираючись милицями, не рішаючись, не важучись зробити ані кроку далі. Його права нога, коротша й закривлена, видимо тремтіла трохи.

Лука мовив до матері:

— Чого він тут, цей каліка? Нажени його! Хочу, щоб ти нагнала його. Чуєш? Заразісінько!

Данило зрозумів і поглянув на мачуху, що вже вставала. Він глянув на неї такими благальними очима, що в неї не стало серця побити його. Тоді він, держачи під пахою одну милицю, вільною рукою зробив розпучливий рух і кинув пажерливим оком на скриню, що стояла в куті. Цей погляд так і говорив: „Я голодний!“

— Ні, ні, не давай йому нічого! — почав кричати Лука, кидаючися на своїй постелі й накидаючи матері свої ненависні примхи. — Нічого! Випхни його на двір!

Данило звісив свою велику голову на груди; він трясся, його очі зайшли сльозами. І коли мачуха взяла його рукою за плече й попхнула його до дверей, він розплакався, а дав себе вивести. Потім він почув, як замкнено двері і стояв на східцях, ридаючи. Це було надсильне, ненастанне хлипання.

Лука мовив матері з лютим жестом:

— Чуєш його? Це він навмисне чинить, щоб я дістав нападу хороби.

Братній плач тривав довго, перериваний від часу до часу дивним хрипінням, сумним, мов харчання в'ючної худобини, що здихає під тягарем. — Але слухай же! Живо! Скинь його зі сходів!

Жінка схопилася підскоком, вибігла за двері й підняла на німого свої тверді руки, привичні до бійки й до збиткування.

Лука, підпершися ліктями, повторяв:

— Іще! іще!

Під ударами Данило замовк. Він вийшов на вулицю, душачи в собі плач. Він був дуже голоден; оце вже два дні він не їв майже нічого. У нього ледве було стільки сили, щоб тягати милиці.

Надійшла купа вуличників; вони бігли, пускаючи паперового орла, що піднімався вгору, то падав, запорюючи в землю своїм дзьобом. Один із них штовхнув Данила, кричачи:

— Гей ти, кулясе!

Інші реготалися.

— Ану, бігай, ти побігущий!

Ще інші, натякаючи на його велику голову, запитували його на кпини:

— Почому фунт мозгу, гей, кривоногий!

А один, ще злосливіший, вирвав йому одну милицю, кинув на землю, а сам драла. Німий захитався, потім ледве-не-ледве підняв свою милицю й поволікся далі. Крики і сміхи вуличників віддалилися на берег річки. Орел, подібний до якогось птаха з казкового краю, підіймався під рожеве, лагідне небо. На березі купи вояків співали хором. Це була гарна пора, швидко по велицідні.

Данило чув, як голод скручує його нутро і сказав сам до себе:

— Піду просити милостині.

Склепик пекаря напоював весняне повітря приємним запахом свіжого хліба. Прийшов чоловік увесь у білому, несучи на голові довгу дошку, де рядком накладено було багато золотистих хлібів, що ще парували. За чоловіком ішли два пси з мордами, піднятими вгору, і махали хвостами.

Данилові здавалося, що ось-ось упаде й зомліє. Він мовив сам до себе:

— Мушу просити милостині, а то вмру з голоду.

Сумерк западав помалу. Прозірчасте небо ціле було засіяне орлами, що похитувалися та спадали на землю. Дзвони напоювали повітря глибоким, ненастанним гуком та дзенькотом. Данило мовив сам собі:

— Піду і стану при дверях церкви.

І він поволікся до церкви.

Церква була отворена. В її глибині вівтар, освітлений маленькими, тремтючими вогниками, виглядав, як купа зірок. Із дверей випливав легенький запах кадила й живиці. Хвилями орґани викидали великий сніп звуків.

Данило почув нараз, як сльози наново тиснуться йому до очей і цілим своїм серцем він вимовив оцю гарячу молитву:

— О господи, о мій боже, порятуй мене!

Орґани видали акорд, від якого стовпи затремтіли, мов інструменти; потім полилися спокійні, ясні ноти. Залунав голос співаків. Побожні чоловіки й жінки, по двоє або по троє входили одинокими дверима. Данило ще не зважувався простягти руку.

О бік його один жебрак почав жибоніти:

— Душечко милостива, а подайте христа-ради!

Німого взяло обридження.

Він побачив, як його мачуха входила до церкви, вся закотурмана чорним плащем. І він подумав:

— А що, якби я побіг додому, поки мами нема?

Голодова мука була така сильна, що він не ждав довше. Летів на своїх кулях у погоні за хлібом. По дорозі якась бабуся крикнула йому, сміючись:

— А гов, калічко, ти хочеш здобути першу нагороду в перегонах?

За кілька хвилин він прибіг додому, задиханий, тремтючи. Без стуку вилабудався горі сходами, з надзвичайною обережністю. Напомацки вишукав ключ у щілині муру, де мачуха звичайно ховала його, виходячи з дому. Знайшов його, та заким відмикати, заглянув крізь шпару в одвірку. Лука на постелі, бачилось, спав.

Данило думав:

„Коби то я міг узяти хліб і не збудити його!“

І він легесенько-легесенько повернув ключем, запираючи дух у собі, боячись збудити свойого брата голосним биттям власного серця. Це биття серця, здавалося йому, наповняє ввесь дім оглушливим стукотом.

„А як він збудиться?“ — думав Данило, трясучися всім тілом, коли почув, що двері відчиняються.

Але голод додав йому відваги. Він увійшов, ставлячи милиці дуже обережно й не зводячи очей із брата.

„А що, як він прокинеться?“

Брат, лежачи горілиць, у сні важко дихав. Від часу-до-часу з його уст виходив неначе легкий свист. Одинока свічка, засвічена на столі, кидала на мур широкі, рухливі тіні. Дібравшися близько до скрині, Данило зупинився, щоб перебороти свою тривогу. Ще раз зирнув на сонного; потім, держачи обі свої кулі під пахами, силкувався підняти віко. Скриня глухо заскрипіла. Лука прокинувся, відімкнув очі. Він побачив, що робить його брат і почав кричати на нього, махаючи руками мов біснуватий:

— Га-га! Злодій! Злодій! Рятуйте!

Але його лютість душила його. І поки брат, скулений над скринею, осліплений видом живности, шукав одною тремтячою рукою кусника хліба, він зіскочив з постелі на землю й кинувся на нього, щоб не дати йому взяти нічого.

— Злодій! Злодій! — кричав він без тями.

Мов скажений, він затріснув важке віко Данилові на карк. Цей затріпався розпучливо, подібний до звірини, зловленої в ступицю. Але Лука тиснув добре проти зусилля зловленого; він стратив усяку свідомість того, що робив; він тиснув усім своїм тягарем, немов бажав відсікти братові голову. Віко тріщало, втискалося в живе м'ясо карку, розривало шийні комірки, роздавлювало жили й нерви, так що вкінці безвладне тіло звисло зі скрині, тіло, що не давало вже ніякого знаку життя.

Тоді, бачачи вбитого каліку, братовбивця почув у душі дикий переполох.

Два чи три рази, похитуючись, він пройшов здовж покою, що від миготання свічки заповнювався страховищами, потім ухопив рукою покривало, натягнув його геть на себе, обвинувся ним від ніг до голови, закрив собі навіть лице і скулився на ліжку. Серед тиші його зуби скреготали, мов пильник на залізі.