Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XIII

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том I

Іван Франко
Без праці
XIII
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
XIII.

Якось не якось зумів князь зацитькати своїх вірителів, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій віллі настали тяжкі часи. Треба було оскупно видавати на їду і на всякі найконечніші потреби, щоби тільки про людське око держатися сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку карету, в котрій князь приїхав із краю, але й цього надовго не вистало. Тільки феноменальна легкодушність князя і його дочки та нікому недоступні гордощі княгині могли ще сяк-так держати рівновагу в тім безвихіднім положенню. Іван довідався від лакеїв, що князь листом наказав свому повномічникові в краю продати якнайшвидше головну часть дібр.

— Повномічник, — говорив далі лакей, — як стій так погди[1] відписав нашому ясному панові, що з продажі дібр нічого тими часами не буде, раз що нема купця, а по-друге, що нема що продавати.

— Як то нема що продавати?

— А так що вірителі влізли ясному панові на ґрунт, поінтабулювалися[2] і виправували собі таке, що весь дохід іде їм на сплату довгу і процентів. Якби був один віритель, або якби вони всі погодилися, то може би суд добра продав. Але вони чомусь не можуть погодитися, мабуть надіються з ясного князя ще щось більше видушити, і для того держать його немов того, що за одну ногу завішений. І для того повномічник написав, що не може ані дібр продати, ані доходу з них посилати.

Іванові аж якось гаряче зробилося, коли стрібував перенестися в положення князя.

— І чим же це скінчиться? — запитав він.

— Дочку продадуть, — злорадно всміхаючися, шепнув йому до вуха лакей.

— Дочку? Панну Ніну? — остовпілий з дива скрикнув Іван.

— А вжеж не кого. Є тут один старий скупиндряга, головний віритель князя. Бароном титулується, але є собі простий жид, що ще з батька нашого князя начав соки тягнути і на нім великого маєтку доробився. Та й маюча шельма. Не відступає нашого ясного пана ані на крок, а як ми ось тут замешкали, то він і собі ж. Ну, а при тій спосібності і інших паничиків підскубує. Так ото той барон знає дуже докладно, як стоять діла нашого ясне-освіченого, та про те кредитує йому. Тепер ось знов якусь немаленьку суму позичив. Очевидно хоче так обпутати князя, щоб той нарешті мусів віддати йому доньку. Вже він давніше поривався її дістати, але тоді ще наші пани трохи ліпше стояли, то мало його вікном не викинули. Та він байдуже собі, всміхнувся, перепросив князя і княгиню і далі своє ремесло провадив. Але тепер, знаю напевно, не піде вже так гладко. Тепер коли барон скаже: «Дайте за мене панну!», то вони не посміють відмовити, ще й мусять чинитися, що раді такому щастю.

— Ну, а що ж панна? Невже вона так зараз і піде за барона?

— Та що панна? Аджеж бачиш, яка вона! Скаче, співає, танцює, грає, немов би ні о чім іншім на світі й не знала. Що ти з таким веретеном зробиш? Ну певно, як їй скажуть іти за барона, то вона не тої заспіває. Але того смутку також на довго не стане. Барон багатий, дасть їй те, чого їй батько не може дати, а вона за строями, забавами і кавалерами швидко і про барона забуде. Недурно то кажуть: жінка як верба, де її посади, там і прийметься.

Іванові аж мороз переходив по тілі при тих словах. Так ось яка доля чекає цю гарненьку, ні в чому не тямущу дитину! Він не сумнівався, що князь спосібний на те, щоб її продати. Бажав тільки побачити того крука, що так довго чатував на свою здобичу. І не довго прийшлось йому ждати. Ще того самого дня барон прийшов зложити князеві візиту. Був то шпакуватий уже панисько, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно і колисався на ногах, мов бричка на ресорах. Великі, олов'яні очі гляділи якось тупо, без виразу, тільки на м'яснистих устах проблискував раз-у-раз якийсь неприємний, зрадливий усміх.

— Ну, цей певно чоловіка супокійно схрупає і вином зап'є! — подумав Іван, придивившися баронові. І гірко, жалісливо якось зробилося йому на душі.

— Іване! — роздався тут же над ним голос панни Ніни.

— Слухаю паннунці, — сказав обертаючись Іван, змішаний чогось, немов би хто зловив його на якім злім учинку.

— Гніваєшся ще на мене?

— Що це паннунця мовлять? — скрикнув Іван, ще дужче змішавшися. — Хіба ж я колинебудь..?

— Значить, поїдеш зо мною?

— З охотою. В тій хвилі все буде готове.

Іван кинувся до стайні.

— Я зараз вийду вбрана, — кликнула наздогін йому панна Ніна.

За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фаєтоном чекав перед ганком. Незабаром вийшла й панночка.

— Прийшов той обридливий барон, — щебетала вона вже прямо до Івана, поки цей допомагав їй сісти до фаєтону.

— А, правда, ти його не знаєш! Щасливий ти! А я не хочу й через п'ять хвилин бути з ним під одним дахом. Нехай там з татком перекидується пустими компліментами!

Проїхавши може з півгодини, прибули до ліска. Спацери[3] в тінистих алеях були майже пусті. Повітря було чудове, повне запаху і свіжости, ціле звеніло співом пташенят. Іван почав помаліше їхати. Йому конче хотілося поговорити з панночкою, а якимось прочуттям він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаєтоні.

— Прошу паннунці, — сказав Іван, обертаючися трохи до неї, — чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона?

Панна Ніна стрепенулася в повозі, мов опечена.

— Хто тобі це сказав?

— Та я чув, слуги говорили.

— А як би так було, то що?

— Жаль мені паннунці, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше, — додав по хвилі, — що, як бачу, паннунця не дуже його люблять.

— Ох, ненавиджу його! — скрикнула панна Ніна.

— А чи то правда, — говорив далі Іван, — нехай паннунця дарують мою цікавість, але я з доброго серця питаю, чи то правда що родичі хочуть паннунцю продати баронові?

— Що ти мовиш? — скрикнула панна Ніна, побліднівши мов труп.

— Я, дурний Іван, повторяю як дитина те, що другі говорять.

— Так ось вони що про мене говорять! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.

— І чи то правда, що татко паннунцін винен баронові багато грошей і за те паннунця…

— Мовчи! Не дорізуй мене! — скрикнула панна Ніна, котрій аж тепер, за брутальними, хоч і щирими, Івановими словами, почало нараз світати в голові.

Коні рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном а Ніною не було більше сказано ані одного слова.

——————

  1. Погди — зараз.
  2. Поклали заборону на продаж майна.
  3. Спацери — стежки для гуляння.