Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XVII
| ◀ XVI | Твори в 20 томах Том I Без праці XVII |
XVIII ▶ |
|
Перше почуття, якого дізнав Іван, прокинувшися досить пізно на другий день, то було почуття якоїсь дивної полекші. Здавалося йому, що якісь тяжкі кайдани спали з нього, що світ нараз йому прояснився. Не знав зразу, що це значить, але швидко доторкнувшися якось мимовільно правою рукою до лівої, почув, що нема перстеня на пальці. Зачудувався безмірно, почав пригадувати, де міг його згубити, але нічого не міг вигадати. Пустився йти до дверей, щоби завідомити Ніну про цю пригоду, але двері були замкнені знадвору. Нараз роз'яснилося йому в голові.
— А! Так ось воно що! — скрикнув він. — Справді, не ошукало мене моє почуття! Моя Ніночка справді змовилася з тим вітрогоном! Забрали мені перстінь думаючи, що Бог зна який скарб здобули! Ха, ха, ха, ха! Щасти вам Боже! А ми тимчасом стрібуємо, як смакує праця.
І взяв щітку, щоби вичистити своє убрання, але в тій хвилі почув, що чародійський вузлик знов зав'язується перед ним, що щось вихапує йому з руки щітку, обезсилює його мускули — перстінь був знов у нього на пальці.
— Ну, не хотів би я в тій хвилі бачити лиць їх обоїх, — промовив Іван сам до себе.
Сила перстеня зараз відчинила замкнені двері. Іван увійшов до покоїв Ніни. Покої були пустісінькі, всі коштовні оздоби були позабирані.
— Ха, ха, ха! — з болем усміхнувся Іван. — Злакомилися на блискучки і втекли! Ну, певно швидко вернуть. Піду їм назустріч.
Убравшися гарненько і поснідавши, Іван помаленьку вийшов, сів на фіякра і поїхав у той бік, куди перед кільканадцятьма годинами поторохтіли були Ніна і Едвін. Не проїхав Іван і півгодини часу, на гостинці показався хлопський драбинний віз, а на нім на околоті соломи сиділи Едвін і Ніна. Коли обі колісниці порівнялися одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Ніни, спокійно, як коли би нічогісінько не сталося.
— А не казав я тобі, Ніночко, що це буде зовсім непотрібний захід? Аджеж коли ти хотіла зробити собі прогулку, то можна було сказати мені про це словечко.
— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до нього Ніна. — Як ти смієш так за панібрат говорити зо мною. Я княгиня, а ти простий мужик.
— Але ж Ніночко, — з непорушеним супокоєм відказав Іван, — сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сідай ось тут коло мене. Прецінь же не ялося[1], щоб ти на такім хлопськім возі в'їзджала до міста, виїхавши з нього четвернею.
— Не потрібую твойого фіякра! Поїду так, як мені схочеться, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все… все, навіть…
— І котрий з того всього має зломаний феник[2]! — з насміхом докінчив Едвін. — Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми цього чесного і благородного братчика.
— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Ніна.— Е, що там бавитись чутливими витребеньками, — грубо відказав Едвін. — Аджеж ви, пані, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстень, котрий ви казали мені зняти з пальця свойого братчика, оце, як бачу, знов прикрашує той самий палець. А в тій самій хвилині, коли щез перстень, щезли також, як ви, пані, знаєте, всі ваші скарби і клейноди, навіть повіз і коні. Осталося нам тільки те, що я вчора не програв в карти, а цього було дуже небагато, ледве вистарчило на те, щоби заплатити за вечерю і нічліг, та винаняти ось ту препишну ляндару, на котрій я вже розтряс собі всі кості. І як же ви, пані, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будущину? Мої дохідні джерела зовсім вичерпані, ви, пані, маєте тільки скарбів, що турецький святий; заробити собі також не потрапите…
— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоби тільки не бути для тебе тягарем, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертати.
— Ніно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений цею сценою. — Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! А прецінь же досить було одного твойого слова, щоб я вступився тобі з перед очей. Ти полюбила цього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Радо я допоміг би вам, коли б це було в моїй силі, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстень, дає тільки для мене; в руках інших людей все те щезає. Так бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мого фіякра, він заплачений і не щезне під вами так як четверня. А я собі піду.
— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи привстиджена і зворушена його мовою, бачучи, що він зліз з фіякра.
— Піду додому, — сказав Іван. — Будьте здорові!
І заким Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіякра, Іван щез їм з-перед очей!
——————