Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XXII
| ◀ XXI | Твори в 20 томах Том I Без праці XXII |
|
Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бреніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім, голім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилі гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд і перед Іваном став Дід у своїй власній поставі.— Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав Дід, киваючи головою на привіт Іванові.
— Приходжу, Дідусю.
— А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.
— Швидко? — скрикнув Іван. — Але ж я за той час пережив більше, ніж за сто літ звичайного життя.
— Ну, але ж мій перстінь сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.
— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу, — це так. Тільки, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, Дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.
— Я так і знав, що не видержиш, — усміхаючися мовив Дід і взяв перстінь та застромив його собі на палець. — Ну, але що ж ти тепер будеш робити?
— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван. В тій хвилі, позбувшися перстеня, він почув себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був перед хвилею. — Тепер тільки я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.
— Ну, але може хочеш іще дечого від мене в заміну за перстінь?
— Ні, не хочу нічого! — відповів Іван. — Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба, щастя, внутрішнього вдоволення…
— Е, цього, небоже, я тобі дати не можу! — сказав Дід.— Знаю це, — мовив Іван. — А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею, в меншій мірі, в більшій мірі, ріжниця невелика. Бувайте здорові, Дідусю!
— Іди здоров синашу! — сказав Дід, і закрутившися млинком на однім місці пірнув у землю, мов той свердель.
Що сталося з Іваном? Здалося йому нараз, що якась важка змора, котра досі держала його в своїх лабах, відступила від нього і позволила йому віддихнути свобідно і випрямитися. Він віддихнув, підняв угору голову — і пробудився!
— А! Що це зо мною було? — скрикнув, схапуючися з пенька, на котрім сидів, дрімаючи.
— Чи це сон був, чи й справді я мандрував по чужих краях?
Оглянувся довкола і побачив свою сокиру, зарубану у пеньку.
— Тьфу щезни маро! — скрикнув Іван. — І присниться чоловікові диво! Певно я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи направду це був лише сон? Але ж Господи мій, то я мусив довго спати! Аджеж мені бачилося, що я найменше рік часу прожив. Ну, але щом бачив світа, том бачив, хоч у сні лишень, то на одне вийде!
І пригадавши собі всі свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки і ноги, чи справді він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та ні! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усі пригоди були тільки сном, але любов до праці, котру з нього виніс, лишилася в нього на ввесь вік.
І він кинувся зараз, нарубав дров, зв'язав здорову в'язанку і завдавши її собі з пенька на плечі, згорблений удвоє, але вдоволений сам із себе, потюпав до села.
Львів, 1890–91.