Твори (Франко, 1956–1962)/1/Маніпулянтка/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том I Маніпулянтка III |
IV ▶ |
|
— Е, що там! — сказала Целя, потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до дзеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!
Глянула на годинник, — пів до восьмої. Ще що найменше година до снідання. Взяла книжку і трібувала читати далі, але й це не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив її очі. Щоденне семигодинне примусове сидіння при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покою, мов миша у норі! Ні, це справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї світлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на іншім місці, або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.В тій хвилі знов отворилися двері її покою: війшла Осипова з карафкою свіжої води. Поставивши воду, вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.
— А ви чого так на мене дивитеся, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренням.
— Бо маю рацію! — відказала Осипова, всміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли іншим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?
— Яким іншим?
— Кожному, хто тільки хоче. Аджеж паннунця що день сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скільки його воля, і паннунця не може йому цего заборонити.
Целя вся спалахнула рум'янцем.
— Фе, стидайтеся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосі. — І ви вже навчилися від старого пана цвікати мені в очі[1] моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте, вичислюючи її неприємности? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що мені це мило? Але що ж маю робити? Аджеж мушу якось жити! А ліпше їсти свій хліб, хоч гірко зароблений, ніж вмирати з голоду, або…
Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернулася до шафи і почала в ній дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.— Але ж прошу паннунці! — скрикнула стара, не на жарт перелякавшися цього вибуху, — що це паннунці Бог дав! Я мала би насміхатися з паннунці за те, що паннунця в цісарській службі находиться? Я, що від десяти літ віку сама поневіряюся по службах у найріжніших людей? Я мала би насміхатися з паннунці, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Хай паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунці принесла!
— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.
Осипова видобула з-за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи ані слова, з усміхом і загадковим морганням подала її Целіні. На конверті написане було тільки її ім'я і назва, та про те Целя знов запаленілася, скинувши оком на адрес. Характер письма був їй відомий.
— А відки то Осипова дістала те письмо?
— А це, прошу паннунці, дав мені знайомий експрес[2]. Хотів іти до паннунці, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!
Коли би Целя була пильніше вдивилася в лице старої жінки, то була би відразу догадалася, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювалася в лист, що його держала в руці, очевидно вагаючися, що має з ним зробити. Рум'янець на її лиці щез і воно поблідло, рожеві губи стислися і в очицях блисло щось ніби гнів, обурення чи нетерплячка. Сказала вкінці холодно із досадою:— Моя Осипова, прошу вас, ніколи не робіть мені того на будуче. Ніяких листів ані посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.
Це сказавши, відвернулася і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місці і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержання листа було для неї приємне, чи неприємне, і про що властиво паннунці ходить.
— Ну, але прецінь лист узяла, не звернула мені! Це знак, що я ще нічого такого дуже злого не зробила — проворкотіла сердешна бабуся і відійшла до кухні.
Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о ряму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтіла. В кінці рука піднеслася і енергічно кинула лист на підлогу.
— Чого той дурень хоче від мене! — скрикнула з обуренням. — Причепився мов п'явка, лазить за мною як тінь, і ще мене компромітує своїми дурацькими листами. От нещастя моє!
Груди її сильно хвилювалися, очі блищали, гнів був справдішній. Але по хвилі Целя заспокоїлася, охолола з першої досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неї лист, записаний від початку до кінця дрібними, немов судорожно в ріжні боки повикривлюваними буквами, і раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який їй у тексті кинувся в очі, вибухла голосним, сріблистим сміхом.— Що за дурень! — сказала весело. — Навіть гніватися на нього серйозно не можна, хіба тільки сміятися. Ану, прочитаю цей лист замість газети! Мусить бути забавний як і попередні.
І вигідно сівши на кріслі, Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читання своїми замітками, немов би розмовляла і передразнювалася з його автором.
«Третій раз уже осмілююся писати до Вас, шановна Пані, хоч на два перші листи не одержав ніякої відповіді».
— І не одержиш і на цей! Не надійся! — вперто мотнувши головою, сказала Целя.
«По тяжкій боротьбі з собою я таки зважився ще раз наприкритися Вам. Важність справи, для якої це чиню, нехай оправдає мою влізливість».
— Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно та сама, що й у перших листах: Ви пані — янгол, Ви покорили моє серце, без Вас не можу жити і так далі без кінця. Але ж прошу шановного пана, це все мене нічогісінько не обходить. Я без вас можу жити. Я про вас і чути не хочу. Ви повинні раз уже про це догадатися з мого погляду, з кожної моєї міни! Та ба, як же тут бажати, щоб той пан чого будь догадався! — додала з поганим виразом погорди на устах.
«Обдумавши поважно своє положення і зібравши про Вас, Пані, деякі потрібні відомості — »— Чи бачите його! — скрикнула Целя, — він про мене відомості збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!
«....я переконався, що зверхній вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побачення, я не змарнував свойого чуття для особи негідної того чуття. Я певнісінький, що коли б Ви, Пані, згодилися бути моєю, ми могли б устроїти своє спільне життя гармонійно і щасливо, оскільки щастя було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерв на чорну годину, а тим часом ми заробляли би на хліб чесною працею».
— Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видається! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолі.
Вона вже знала з попередніх листів того оригінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, це одержаний у спадку по батькові фільварочок з 30 моргами землі, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займається газетярством, і треба признати, що це власне була одна з головних причин її антипатії до нього. Вона так багато наслухалася непідхлібних[3] історій про львівських газетярів, про їх цинізм, вічні піятики, галабурди і т. і., що дрож пробігала її на думку — статися жінкою такого поганця. А при тім виглядав той конкурент зовсім не особливо. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і грацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилиці, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очей, ніс розплющений і руде волосся. До того додати одіж звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тої «долі», що траплялася панні Целіні.
— Це кандидат на Кульпарків![4] — мигнуло в душі в Целі, коли перший раз побачила його на пошті, як подавав лист. Вліплені в неї з виразом зацікавлення і подиву сиві очі дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сміху. Від того часу він почав частіше приходити на пошту, впиватися очима в кожний її рух і чатувати на вулиці, коли вона йшла на пошту або вертала до дому. Але ніколи він не осмілювався промовити до неї. Йшов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінутися з нею лице в лице, то кланявся украдком і втікав щодуху, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких німих зальотів написав до неї перший лист, несмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилізації, одним словом, смішний-пресмішний. Целя багато мала з нього потіхи, і хоч не знала назви свого німого адоратора[5], все таки вгадала відразу, що він, а автор листа, підписаний «Семіон Стоколоса» — це одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще смішніший в огнистім виражуванню[6] чуття. А отцей третій лист несподіваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих[7] зітхань і сотнарових[8] заклинань та дифірамбів на свою красоту, була трохи розчарована, і задумалася. Але задума та не тривала довго.
— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нісенітниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди? Чому не прийде, не представиться, не… Але що там, читаймо далі!
«Запитаєте, Пані, напевно, чому для висловлення Вам цего всього вибираю таку не зовсім пригідну дорогу, відповідну радше для труса, ніж для мужчини?»
— Чи бач його? — скликнула Целя з усміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвилі, — але знов тільки на папері! Ну, ну, що то він там далі пише?
«Я справді трус, не супроти небезпек і противностей життя, бо з тими я боровся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Боюся зробити їм найменшу прикрість, і через те нераз роблю її мимоволі, а це мучить і болить мене ще гірше, ніж їх самих. Чую, що бракує мені тої твердої підстави в поступованню з людьми, яку дає товариське виховання і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сміх і жаль, і це відбирає мені всяку смілість, яку собі вирозумую. Тужно мені до людей, до приязні, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі інших. «Так що ж, чи хочеш украсти їх із-за угла?» — запитаєте, Пані, напевно».
— Чи сказився! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку вгадав мою думку!
«Ні, дорога Пані, (ага, «дорога!». Вже знов починає — шепнула Целя), я бажаю тільки вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім ціле життя, всі свої сили присвятити на здобування того, що іншим щасливіша доля дарує без труду. Нині Ви, Пані, знаєте мене тільки з непочесної поверховости. То ж не прошу нічого більше, як лиш одного: позвольте мені дати Вам ближче пізнати себе! Я не хотів би без Вашої волі чинити ніяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, в яких Ви живете, не наражувати Вас на насмішки, дотинки та неприємності. Знаю впрочім тих людей, хоч і з далека, і можу Вам тільки одно сказати: стережіться, Пані, зарівно батька як і сина!»
— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блідніючі уста.«Та чого ж я хочу? — запитаєте Пані. Одного тільки: позвольте мені зблизитися до Вас, дати Вам ближче пізнати себе! Дайте мені знак, що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не зробить Вам ніякої прикрости! Напишіть»…
— Дурень, — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурниці. Позволь йому зближуватися до мене! Хіба я йому бороню? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засідка. Наробить яких дурниць, осмішить мене, а тоді скаже: самі Ви позволили мені! Ні, ні, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнання, щоб і на очі мені більше не показувався. «Що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не справить Вам ніякої прикрости!» Ну, відки ж я це маю знати? Тьфу! Це якась безкровна слизь, якась галярета[9], не мужчина! Ну, малась би я зпишна[10], якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозріннями! Всі жили з мене вимотав би! Ні, волю вже лишитися тим, чим є, ніж в'язати свою долю з таким непотрібом!
І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшлася кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилилася з вікна, то побачила, що на розі вулиці насупроти вікна стояв автор листа з очима вліпленими в вікно. Поява Целі очевидно перепудила[11] його, він кинувся мов опечений і хотів утікати, але не міг відірвати очей від вікна. Цей вид видався Целі таким комічним, що засміялася на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони вниз, мов снігові платочки, крутячись і розлітаючися в ріжні боки. Кілька з них, покрутившися та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блідий і ніби прикований до кам'яного тротуару, стояв на розі вулиці.
——————
- ↑ Цвікати в очі — дорікати.
- ↑ Експрес — посильний, «червона шапка».
- ↑ Непідхлібні — некорисні, погані.
- ↑ Кульпарків — місцевість коло Львова де міститься дім божевільних.
- ↑ Адоратор — поклонник.
- ↑ Виражування — виявлювання.
- ↑ Сяжнистий — від слова сажень.
- ↑ Сотнар — цетнар, сто кілограмів.
- ↑ Галярета — холодна рідина.
- ↑ Малась би я зпишна — гарно-б мені велось.
- ↑ Перепудити — перестрашити.