Твори (Франко, 1956–1962)/1/Маніпулянтка/IX
| ◀ VIII | Твори в 20 томах Том I Маніпулянтка IX |
X ▶ |
|
З ударом дев'ятої години — ані на хвилю скоріше — пані Грозицька встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно українські, уставила в порядку тягарики від листової ваги, поскладала пера, заткала каламар, одним словом, зробила на своїм бюрку взірцевий порядок, нарушуваний тільки множеством плям від чорнила на грубій бібулі, якою для ощадности прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала одягатися.
Целя була вже вбрана і чекала на неї.
— Нехай панство на мене не ждуть, — сказала пані Грозицька. — Поки стара педантка вбереться і з місця вирушить, панство будете вже на Маріяцькій площі. Впрочім наші дороги зараз від порога розходяться, а я вже, Богу дякувати, в такім віці, — додала іронічно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулиці не представляє для мене зовсім ніякої небезпеки.
— А, то добраніч пані!
— Добраніч панству!Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:
— Наївна дівчина! Я певнісінька, що вона вірить цьому шарлатанові, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі пані! Служба публічна, то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очиці палають, а все це приналежности на службі зовсім непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!
І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час мені додому, — сказала вкінці. — Боже мій, що то там діти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслідки!
І стогнучи одягалася звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоб позамикати віконниці, погасити світло і замкнути бюрові двері.
А тим часом Целя, йдучи поруч доктора, розповідала йому з живим почуттям про смерть своєї товаришки і додала при кінці:
— Хотіла б я відвідати її матір, потішити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та що ж, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годі вирватися.
— Служба, то неволя, — глибокомисно докинув доктор.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А мені, прошу пана, донедавна зовсім так не здавалося. Навпаки, те регулярне, після годинника розмірене життя заспокоювало думки, чинило мене здоровішою, поважнішою, задоволеною. Прийду зі служби, з'їм обід, часом передрімаюся трохи, читаю, піду на лекцію, і так минає день за днем. І я щаслива, бо не вважаючи на ту ніби неволю, а властиво на ті тісно означені рями, в яких обертається моє життя, я чую себе незалежною, чую, що жию власною працею, що не впадаю нікому тягарем, не дбаю ні про чию ласку.
— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молів, — злобно докинув доктор.
— Ні, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обов'язок, то ніхто мені нічого не зробить. Я від них не залежу, а що стараюся жити з ними в згоді й гармонії, то вже така моя натура. Волю для святого супокою не одне й притерпіти, особливо коли ходить о дрібниці і о речі, в яких я сама не певна, чи моя правда. Але ж це, прошу пана, звичайні недогоди людського життя, а не тільки нашої служби.
Говорячи це Целя впала в запал, оживилася незвичайно; видно було, що слова плили їй з серця. Чи то сумерки, що залягали по вулицях, слабо тільки розсвічувані газовими лямпами, чи свіже вечірнє повітря, чи спокійний тон доктора додали їй такої смілости, — досить, що доктор ніколи ще не бачив її такою оживленою, як тепер. І ніколи ще вона не видалася йому такою чаруючою, гарною, як у тій хвилі, хоч він тільки в неясних зарисах міг бачити її лице, що паленіло ніжним рум'янцем.— Ви сказали, пані, що все це до недавна так було. Хіба ж тепер що змінилося?
— Як би це вам сказати?… Властиво довкола мене нічо не змінилося, але я в собі чую якусь зміну. Від коли наш таточко з завзяттям гідним ліпшої справи почав мене день-у-день догризати тою службою і розсновувати та розмальовувати перед очима всі її недогоди, від тоді, признаюся вам, зробилась я якась вразливіша на ті дрібні шпигання, без яких тут, звісно, не обходиться. Тягар моєї служби, якого я давніше майже не чула, починає мов ярмо вгризатися мені в шию. Маю часом хвилі знеохоти.
— А може це тільки хвилі розбудженої свідомости?
— Що ж би це була за свідомість, така важка та болюща?
— Свідомість схибленої цілі, змарнованого життя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.
Целя аж зупинилася перепуджена.
— Що це пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилі, — таких зловіщих слів я від вас не надіялася.
— Що ж, прошу пані, я лікар, і з лікарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсім до тих людей, що спротивляються правам жінки до вищої освіти, до духової праці і до супірництва з мужчинами на полі публичної діяльности. Навпаки, нехай жінки вчаться, нехай думають, пишуть, працюють! Так багато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслідженого, що чим більше тут робітників, тим ліпше.
— Хто би це чув, той би вас приняв за гарячого прихильника еманципації жінок, — жартуючи сказала Целя.
— І мав би повне право! — гаряче скрикнув доктор. — Я справді її прихильник. Нехай жінки еманципуються з усіх своїх слабостей, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного життя і недумства. Тільки яко лікар я противлюсь одній еманципації, і в тім пункті маю дуже сильного союзника… природу.
— Якій же то емансипації ви противитесь?
— Емансипації зі зв'зків сім'ї, подружжя, любови! — глибокомисно відповів доктор. — Те вічне нарікання на мужчин en general, те розбуджування штучної ненависти до цілого вусатого і бородатого роду, та пропаганда еманципованого целібату[1] і манастирства може в очах многих людей осмішити цілу справу. В моїх очах, розуміється, це тільки сумне, хвилеве збочення психофізіологічне, на яке я не то що не гніваюся, але гляджу як на предмет лікарської практики, шукаю його джерела і міркую над способами, як би його найліпше вилічити.
— Признаюсь пану докторові, — сказала серйозно Целя, — що хоч і сама я противлюся такому розумінню становища жінки яко чогось зовсім відрубного і протилежного мужчинам, то все таки я не посміла-би ніколи висміювати ані осмішувати тих жінок, що заняли таке становище, ані навіть судити їх з такого лікарського становища, як ви. Бо прошу пана не забувати, що думка про права і суспільну працю жінки зглядно ще нова і мало розповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує гарячих апостолів, пропагаторів і адептів, а через те саме мусить витворювати екстреми[2], які власним прикладом силуються дати свідоцтво справедливости і сили того напряму. Екстреми такі з суспільного погляду конечні, щоб отворити людям очі, щоби ті люди, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далі й натуральним, таким, що само собою розуміється.
— Шкода, що пані не адвокат! — з усміхом сказав доктор, — так славно ви бороните справу, про яку сами кажете, що ви ворожі їй. І признаюся вам, пані, що в цілій тій гарній обороні власне та заява була для мене найціннішою.
— Для чого? Чи ви сумнівалися про це?
— Ну, міг сумніватися. Аджеж дотеперішнє ваше життя, а особливо те добровільне зношення поштової неволі не дуже то сильно свідчить про вашу охоту до родинного життя.
Целя з досадою махнула головою.
— Не надіялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тоні. Добровільне зношення неволі! Аджеж це з вашого боку гірка насмішка! Що ж маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласці яких свояків? Коли ж бо й свояків таких не маю! Чи вкінці…
Не докінчила. Були вже при цілі, в сінях дому, де жили.
— Ні, прошу пані, — сказав доктор, коли обоє звернулися до сходів, — нічого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.
— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти заміж. Це так, як коли б ви вмираючому з голоду сказали: один тільки рятунок для тебе: що день регулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хліба.
— Ну, прошу пані, цим разом ваші аргументи дуже слабі. Аргументуєте, пані, порівнянням, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки шкутильгало-би. Поперед усього маєте пані слабе поняття про моє лікарське знання, коли думаєте, що я міг би чоловікові, вмираючому з голоду, дати таку раду. Волова печеня могла б його ослаблений організм відразу вбити. Я пораджу йому бульйон, а заразом скажу взяти його до шпиталю.
— Отже то власне, отце то й єсть! — сказала Целя. Таким шпиталем для незамужніх і немаючих жінок мусить бути публічна служба, хоч би найпідрядніша і найменше відповідна їх бажанням і здібностям. І я опинилася в тім шпиталі, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.— Ну, — відповів доктор з солодким усміхом, — але крім шпиталю є ще й домашнє лічення.
— Для тих, кого на це стане!
— А якби так, напримір, ви, пані, знайшли засоби на таке домашнє лічення.
— Я? Де ж мені їх знайти? Хіба виграю сто тисяч на льотерії.
— Ну, це трудненько. Але коли б так, візьмімо, засоби знайшлися, чи прийняли б ви їх, пані, чи може відкинули б їх з якої фальшивої амбіції.
— З фальшивої амбіції? Цієї в мене чейже нема! Залежало би це від засобів і від джерела, з якого походять.
— Джерело, як Бог приказав, а засоби, візьмімо так, скромні, але для домашнього лічення вповні відповідні.
— Признаюся пану, — сказала Целя, зупиняючися в сінях перед дверима помешкання, — що зовсім не розумію, про яке лічення і про які засоби це ви говорите.
— Може воно й так, — з якоюсь двозначною міною сказав доктор. — Можемо про це поговорити іншим разом. Ви, пані, прецінь прийдете до нас на вечерю?
— Або я знаю?
— Прийдіть! — сказав доктор сердечно, — батька нема дома, а мені зовсім їсти не хочеться самому. Та й так… поговоримо, коли вас це не буде нудити.
— Ну, то до побачення! — сказала Целя і, подавши йому руку, пішла до своєї світлички.
——————