Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/I
| Твори в 20 томах Том X Борислав сміється I |
II ▶ |
|
Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко й плачливо одинадцяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, що проходжувалися по „плантах“ коло костьолу в тіні квітучих каштанів, відділився пан будівничий і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через вулицю до робітників, зайнятих при ново-розпочатій будові.
— Ну що ж, майстер, — крикнув він, не доходячи, — готові ви вже раз?
— Все готово, прошу пана будівничого.
— Ну, то кажіть же вдарити „раст“[1]!
— Добре, прошу пана! — відповів майстер і, обертаючися до помічника, що стояв побіч нього і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будівничий кажуть раст бити?… Живо!
Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб і поспішив сповнити майстрів приказ. Перескакуючи через розкидане кругом каміння, задихавшись і посинівши з натуги, він біг, що було сили в його тонких, мов скіпи, ногах, ід[2] високому парканові. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неї на таких же мотузках висіли дві дерев'яні довбеньки, котрими бито о дошку. Це був прилад, котрим давалося знак, коли починати або кінчити роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усієї сили загримав ними о дошку.
Калать! калать! калать! — роздалося радісне, голосне гавкання „дерев'яної суки“… Так мулярі звали образово цей прилад. — Калать! калать! калать! — гримотів Бенедьо без упину, всміхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всі мулярі зайняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких, чотирогранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під підвалини, теслі, що позаду мов жовни цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, — весь той різнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по площі, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в її скаженім ході.
Калать! калать! калать! — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоч усі вже давно почули гавкання дерев'яної суки. Мулярі, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали з-під оскарба, тепер — покинувши свої приладдя, — випростовували крижі і роздіймали широко руки, щоби захопити як найбільше повітря в груди. Деякі, котрим вигідніше було клячіти або цяпіти при роботі, звільна піддвигалися на рівні ноги. У вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилося, що його наперед спражено в огні, а тепер назад вкинено в воду. Трачі таки лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішньою ручкою о делину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в м'яку глину, а самі повискакували на верх з глибоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та оприсками каміння на одежі, руках і лицях, почав збиратися на фронтовий ріг нового будинку, де був головний майстер і пан будівничий.
— А як, прошу пана, спустимо цей камінь на місце? — спитав будівничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоч лежала пласким боком на невеликих дерев'яних валах, все таки сягала майстрові трохи не по пояс.
— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будівничий, зирнувши крізь монокль на камінь. — Ну, проста річ, на дрюках.
— А може воно трохи небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
— Небезпечно? А то для кого?..
— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — відповів, усміхаючися, майстер.
— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бійтеся, ніщо нікому не станеться! Спустимо!…
І пан будівничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то він уже наперед силується і натужується, спускаючи камінь на призначене для нього місце. — Спустимо безпечно! — повторив ще раз і то з такою певністю, немов переконався, що його сили вистачать на таке діло. Однако, майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.
Тим часом і інші обивателі, що досі громадками проходжувалися по „плантах“ довкола костьолу, на голос дерев'яної суки почали звільна стягатися теж ід новій будові, а поперед всіх сам власник нової будови, Леон Гаммершляґ, високий і статний, з кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними, мов малини, устами. Він був нині дуже веселий, говіркий і дотепний, сипав жартами і забавляв, видно, ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі у другій громадці прийшов і Герман Ґольдкремер, найповажніший, т.-є. найбагатший з усіх присутніх обивателів. Він був більше здержаний, тихий, а навіть трохи чогось маркітний, хоч і старався не показувати того. Далі йшли ще інші підприємці, багачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляґа, певно тому, бо весь його маєток був в Гаммершляґовій кишені.
Ціле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальто з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з паличками в руках і перстенями на пальцях, дивно відбивало від сірої маси робітників, пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тільки веселий гамір одних і других мішався докупи.
Ціла площа на розі вулиць Панської і Зеленої була заповнена людьми, деревом, камінням, цеглою, ґонтєм[3] купами глини і подобала на велику руїну. Тільки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною від входу, в середині обвішана диванами, в ній і довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями… Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляґ хотів пошанувати закладини нового дому. І ще один незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпові людей і предметів. Це була невелика особа, — а прецінь усі на неї ззиралися цікаво і якось дивно.
— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робітник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюди вивісили?
— А, щось то вже вони з ним гадають робити, — відповів Бенедьо.
Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на дрюкові над самою ямою, але ніхто не знав, на що він. Навіть майстер не знав, хоч надавав собі премудрий вид і на запитання робітників відповідав: — А якже, все хотів би ти знати! Постарієшся, як усе пізнаєш!
А щиголь між тим, отямившися з першого переляку при першім напливі цілої тої товпи народа, скакав собі по щебликах клітки, теребив конопляне сім'я дзьобиком, а часом, ставши на верхній щеблик, тріпотав червоно-жовто-басаманистими крильцями і щебетав тонесенько: тікілі-тлінь! цюрінь, цюрінь! куль, куль, куль!..
З-між натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляґа, визначився його голос. Він вискочив на підвалину і обернувся до всього товариства:
— Мої панове, сусіди і добродії!..— Тихо! тихо! пст! — загомоніло кругом і втихло.
Леон говорив далі:
— Дуже, дуже вам дякую, що ви були такі добрі пошанувати мене своїм приходом на нинішнє, таке важне для мене свято…
— О, просимо, просимо! — загомоніло кілька голосів, грубих і тонких.
— Ах, ось і наші дами йдуть! Панове, передовсім ходім дами привітати! — І Гаммершляґ щез знов у товпі, а кількох молодших панів пішло на вулицю, де саме надкотило кілька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок і попідруч повели на площу, де зроблено для них місце тут же біля величезної камінної брили.
Дами ті були то в більшості старі і погані жінки, котрі недостачу молодости і краси старалися покрити пишним і виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче каміння і золото так і сяло на них. Вони щохвилі осторожно обзирали свої сукні, щоби не сплямити дотиком о цеглу, каміння, або о не менше брудних робітників. Одна тільки Фанні, донька Гаммершляґа, визначувалася з-поміж дам іменно тим, чого їм не ставало, — молодістю і красою, і виглядала між ними, мов розцвітаюча півонія між відцвівшими будяками. Круг неї тож і громадилися молодші з товариства, і швидко там зійшлася купка, в котрій пішла оживлена, голосна бесіда, між тим як інші дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших більше-менше пискливих та вивчених побажаннях власникові всякого щастя, сталися досить тяжкі на слова і почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедії. Тим ожиданням швидко заразилися й інші. Веселий гомін умовк. Бачилося, що разом з дамами налетів на товариство дух нуди і якоїсь силуваної здержаности, котра нікому ні на що не здалася.
І Гаммершляґ якось немов збився з пантелику. Він мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесіду, і снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним то з другим розмову о речах сторонніх, але все те якось не клеїлося. Нараз побачив себе супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, і озирав цілу площу, немов забирався її торгувати.
— А що ж вашої пані нема, дорогий сусідо? — сказав Леон, усміхаючись.
— Даруйте, — відповів Герман, — вона певно щось нездорова.
— Ах, дуже мені жаль! А я надіявся…
— Але що, — відказав, задобрюючи, Герман, — хіба ж то вона така велика особа. Обійдеться про неї!
— Ні, коханий сусідо! Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фанні, бідна дитина, як вона була б щасливою, якби мала таку матір!…
Неправда тих слів аж била з лиця і очей Леонові, але уста, послушні наказові волі, говорили, а розум в'язав їх докупи, як того вимагав інтерес.
Але ось від лану, де на сході видно було височезну, побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на вулиці мов чорна гоготяча хмара, — це був цілий кагал з рабином в середині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому.
Швидко ціла площа була залита людьми, котрі говорили всуміш, голосно і борзо, снували, мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима а опісля зідхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися багатству Леона і жалували, що те багатство в його, а не в їх руках. Немногі панки, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своїй тарільці. Околичний дідич хмурився і закусав губи зі злости, видячись в тім міщанськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він певно в душі кляв сердечно свого „щирого приятеля Леона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.
Загальний гамір на площі не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав пирхати по клітці та битися о дротики. Старого, сивого рабина, з довгою бородою вели два шкільники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немов би кожний хотів бути таки коло самого рабина, не зважаючи, що там нема місця на стільки люда. Серед тиску й крику товпи не чути було й того, що читав рабин над підвалиною. А тільки, коли шкільники час від часу у відповідь на його молитву викрикнули „умайн“, цебто „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“.
Вдарила дванадцята година. На дзвінниці коло костьолу тут же насупроти нової будови загудів величезний дзвін, звіщаючи полудне. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що ціле повітря над Дрогобичем застогнало якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливіше і сумніше роздавалося те безладне, різноголосе „умайн“. Робітники, почувши дзвони, познімали шапки і почали христитися, а один шкільник, підійшовши до Леона і вклонившися йому, почав шептати:
— Най Бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. — А опісля, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихіше: — Видите, Пан-Біг добрий післав вам знак, що все піде вам щасливо, що тільки загадаєте.
— Добрий знак? А то який? — спитав Леон.
— А не чуєте, що християнські дзвони саме добровільно роблять вам службу і кличуть на вас благословення християнського Бога? То значить, що християни все будуть вам добровільно служити. Будуть помагати вам осягнути те, що собі загадаєте. Ті дзвони, то добрий знак для вас!…
Коли б Леон учув був таку бесіду при других, він би певно був насміявся з неї. Він рад був удавати про око вільнодумного чоловіка, але в глибині серця, так як усі малорозвиті і самолюбні люди, був забобонний. Тож і тепер, знаючи, що ніхто не чув шкільникової бесіди, він прийняв дуже радо добру ворожбу і віткнув десятку в надставлений шкільників кулак.
— Це для вас і для школи, — шепнув Леон, — а за добрий знак Богу дякувати!
Шкільник, урадуваний, став знов на своє місце коло рабина і зараз же почав перешіптуватися з другим шкільником, котрий, очевидно, питав його, скільки дав Леон.
А тим часом пан будівничий прийнявся вже до свого діла і почав командувати робітниками.— Ану, до дрюків! — кричав. — Бенедю, тумане вісімнадцятий, де твій дрюк?..
Гармидер на площі ще побільшився. Рабина відвели на бік, натовп розступився, щоб дати місце робітникам, котрі мали зрушити з місця величезну підвалину і впустити її на приналежне місце у викопаний глибокий рів. Дами цікаво тислися наперед і сопіли серед натовпу; вони були дуже цікаві побачити, як то буде сунутися та величезна каменюка. Тільки щиголь цвірінькав весело у клітці та сонце широким, неприглядним лицем всміхалося з гори з-посеред темно-синього, безхмарного неба.
Всі прикази будівничого сповнено швидко. Півперек невеличкої доріжки, куди треба було просунути камінь, покладено чотири вали, так само за грубі, як ті, на котрих він тепер спочивав. Такі ж самі два вали положено півперек ями, в котру треба було спустити камінь. Робітники оточили його з дрюками в руках, мов ладилися буками всилувати його до руху і зламати його камінну упертість. Деякі жартували і сміялися, називаючи підвалину сірою коровою, котру так багато люда оце заганяє до стайні.
— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камінь рукою. Але ось роздалася команда будівничого, і все стихло. На цілій многолюдній площі чути було тільки сапання людей та цвірк щигля в клітці.
— Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будівничий. Десять дрюків, мов десять величезних пальців, підхопило камінь з обох боків, і він звільна покотився по валах, важко хрустячи ними о підсипаний шутер.
— Гурра! Гей! А скобочи но його, нехай рушається! — закричали весело робітники.— Далі! — кричав серед тих голосів будівничий.
Робітники знов натужилися. Знов захрустів шутер, заскрипіли вали під тягаром, і камінь, мов величезна черепаха, повз ізвільна наперед. На лицях присутніх гостей виднілася радість, дами всміхалися, але Леон шептав до котрогось свого „сусіда“:
— І що то! Говоріть, що хочете, все таки чоловік пан природи! Нема такої сили, котрої він не переміг би. Ось скеля, тягар, а й та рушається за його наказом.
— А особливо прошу зауважити, — додав „сусід“, — що за сила в товаристві людей! Злученими силами чуда доконуються! Хіба ж сам один чоловік потрапив би щось подібного?..
— Так, так, злученими силами, це велике слово! — відповів Леон.
— Гурра враз! Ану! — кричали радісно робітники. Камінь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних ліґарях, котрі по обох берегах ями своїми кінцями глибоко вгризлися в землю під його вагою. Але тепер діло було найтрудніше — спустити камінь відповідно в долину.
— Ану, хлопці, живо, до дрюків! — командував будівничий. Робітники розскочилися в одну мить на оба боки рова і підсадили п'ять пар підойм під камінь.
— Попід ребра його! Так, щоби йому аж серце підскакувало, — жартували робітники.
— А тепер підносіть догори! А як скоро ліґарі відвержені на бік, то як скажу: „Ну“ всі разом вихапуйте дрюки і враз від ями! Розумієте?
— Розуміємо!— Але всі враз! Бо хто запізниться, то буде біда!
— Ну, ну! — крикнули робітники і разом налягли на підойми, щоби підважити камінь догори. І справді, він звільна, мов неохітно, відділився від ліґарів, на котрих лежав, і піднісся на кілька цалів вгору. Всіх серця мимоволі дрижали. Робітники, посинівши від натуги, держали камінь на підоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть з-під нього ліґарі і заки будівничий не дасть знаку, — вихапувати дрюки з-під каменя.
— Ну! — гаркнув нараз будівничий серед загальної тиші, і дев'ять робітників разом з дрюками пирсло в противні боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене місце, почули згромаджені і глухий, проймаючий зойк.
— Що це такого? Що це такого? — загомоніло кругом. Всі почали знов тиснутися, гомоніти та допитуватися, що це такого сталося.
Сталася проста річ. Дев'ять робітників вихопило одночасно свої підойми з-під каменя, а десятий мулярський помічник, Бенедьо Синиця, не встиг цього на час зробити. Одна хвилинка запізно, але та хвилинка могла його згубити. Камінь усім своїм тягаром шарпнув його підойму і вирвав з рук. Підойма заїхала Бенедя півперек — щастя, що не по голові, а тільки в бік. Бенедьо лиш раз зойкнув і впав, мов неживий, на землю.
Густим клубом пирснув догори пісок, де впала розмахнена підойма. Робітники в смертельній тривозі кинулися до Бенедя.
— Що то таке? Що таке? — гомоніли гості. — Що сталося?— Підойма забила чоловіка.
— Забила? Йой, Боже! — далося чути між дамами.
— Ні, не забила, живий! — роздалося з-між робітників.
— Живий! А! — відсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був мов кліщами за серце.
— А дуже скалічений?
— Ні, не дуже! — Це був голос будівничого, котрий також при тім випадку несподівано почув, як під ним ні з цього, ні з того дилькотіли коліна.
Товпа гомоніла і тиснулася довкола скаліченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи на показ, які то вони чулі та м'якого серця. Леонові все ще щось невиразно шуміло в голові і думки не могли зібратися докупи. Навіть щиголь у своїй клітці ціпотів жалібно та пирхав по кутах, неначе не міг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однім місці, посинілий, як боз, зомлілий, зі сціпленими зубами. Підойма зачепила його гострим суком о бік, продерла опинку і сорочку і фалатнула[4] в клубі діру, з котрої пустилася кров. Але підойма засягнула і трохи вище, по голодниці, і через те іменно позбавила його на хвилю віддиху.
— Води! Води! — кричали робітники, що заходилися тверезити Бенедя і перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану і затамовано кров, але відтерти зомлілого годі було. Удар був дуже сильний і в небезпечне місце. Над цілим товариством залягла знов хмара непевности.— Візьміть його, винесіть оттам на вулицю! — крикнув вкінці Леон, — а ні, то занесіть до дому та прикличте доктора!
— Живо, живо! — підганяв будівничий.
Заки два робітники взяли Бенедя за руки і ноги та понесли крізь натовп людей на вулицю, до будівничого з-заду підійшов мулярський майстер і діткнувся рукою його плеча. Будівничий зігнувся і обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.
— А видите, пане будівничий, я добре казав…
— Що, що таке? Хто казав?
— Я казав, — шептав стиха, спокійно майстер, — не спускати камінь на дрюках, бо небезпечно.
— Е, дурень ти! От мудь[5], не що інше, а п'яний був, не відскочив, хто йому винен! — відповів офукливо будівничий і відвернувся. Майстер стис плечима і замовк. Але будівничий почув шпильку внутрі і трохи не пінився зі злости.
Між тим пора було кінчити закладини. Шкільники спровадили рабина на малу, досить вигідну драбинку, і він зліз по ній на дно рова, де на призначенім місці лежав фундаментовий камінь. На верхній площі каменя була видовбана чотирогранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонілися свіжі плями крови, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотів ще якусь молитву, а опісля перший кинув невеличкий срібний гріш до видовбаної в камені ямки. За ним те саме шкільники, а опісля почали й інші гості злазити східцями і кидати хто більші, хто менші монети у підвалину. Дами скрикували та хиталися на східцях, піддержувані мужчинами, тільки Леонова дочка Фанні гордо та сміло злізла до ями і кинула дуката. Після дам почали й панови один по однім спускатися до підвалини. Потомок польської шляхти йшов тут же за Германом і косо глянув на багатого капіталіста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом; шляхтич мав лиш срібного ринського в кишені, але щоб не покпитися зі своїм шляхетським гонором, живо відоп'яв від маншета золоту спинку і кинув її до ямки.
Довго тягнувся ряд гостей, довго бреньчало золото та срібло, сиплючись у камінну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на наказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. Та ось уже кидання грошей скінчилося, — ямка мало що не повна. Леон, що досі стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив наперед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робітники кинулися сповнити його волю, а він сам тим часом підійшов ід клітці з щиглом. — Тікілі-тлінь! Цюрінь-цюрінь! Куль-куль-куль! — щебетала пташина, не надіючись собі лиха, коли зближався Леон. Тонкий, чистий спів щигля дзвенів у тихім повітрю, мов скло. Довкола всі втишилися, цікаво позираючи на закінчення важного обряду закладин. Леон зняв клітку з птахом із стовпа і, держачи її догори, проговорив:
— Мої дорогі сусіди, а нині гості! Великий це день для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нині перший раз побачив себе близьким супокійного пристанівку. Тут, в щасливім місті Дрогобичі я задумав увити собі гніздо, котре було би красою і славою міста…
— Браво, браво! — закричали гості, перериваючи бесіду. Леон поклонився з усміхом і говорив дальше.
— Батьки наші навчали нас, що, хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити його щасливо і хотячи уживати його плодів щасливо, треба передовсім з'єднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я, признаюсь вам, вірю в них. Тут, в тій землі, в тих брилах каміння, в тім сичучім вапні, в людських руках і головах, у всім тім жиють духи, сильні, таємничі. При їх тільки помочі стане мій будинок, моя твердиня. Вони тільки будуть її підпорою і обороною. І тих то духів поєднати, жертвою поєднати, кривавою жертвою, це ціль нинішнього великого обряду. Щоби достаток і добробут, не для мене, а для цілого міста, цвіли в тім домі, ви ласкавими руками кинули в цю камінну борозну золоте сім'я. Щоб здоров'я, веселість і краса, не для мене, а для цілого міста, цвіли в тім домі, я жертвую духам місця цього живого, здорового, веселого і гарного співака!
При тих словах Леон встромив руку до клітки. — Пі-пі-пі! — запищала пташина, пирхаючи і ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її і вийняв з клітки. Щиголь скоро в руці замовк, тільки дивився довкола заляканими очима. Його червонопері груди виглядали, мов велика кривава пляма в Леоновій руці. Леон вийняв червону шовкову нитку і зв'язав нею щиглові крила і ноги, а опісля зійшов східцями в долину до фундаменту. Всі довкола мовчали, мов під якимось тиском. Робітники наднесли велику плиту і довкола чотирогранного прорубу в фундаменті наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвір. Тоді Леон, прошептавши ще якісь слова, зняв перше з пальця золотий перстінь і кинув його до скарбу в камінній дучці[6], а опісля положив на верх щигля. Пташина лежала спокійно на холоднім, смертельнім ложі з золота і срібла, тільки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вітчини, та зараз велика плита прикрила зверха той живий гріб, затверджуючи будуче щастя дому Гаммершляґів…
В тій хвилі Леон поглянув убік і побачив на фундаменті сліди іншої жертви — кров людську, кров мулярського помічника Бенедя. Та кров, застила вже на камені, вразила його до глибини душі. Йому повиділося, що відай чи не „духи місця“ жартують собі з його слів і беруть зовсім не таку марну жертву, як його жертва. Йому повиділося, що та друга, страшна, людська жертва ледве чи вийде йому на користь. Краплі крови, закріплої на камені, в темнім прокопі виглядали, мов чорні голови залізних гвіздків, що вертять, діравлять і розточують підвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тісно в прокопі і він вихопився чим скоріше на верх.
Гості тиснулися до нього з побажаннями. Герман стиснув йому руку і промовив голосно:
— Нехай той невеликий скарб, засіяний приязними руками в підвалину вашого дому, росте і множиться в тисячу раз! Най стане підвалиною слави і багатства вашого роду!
— І так, як ваш дім нині засновується на підвалині з каменя і золота, — додав з другого боку також голосно шляхтич, — так нехай щастя і розцвіт вашого роду віднині основується на щирій приязні і прихильності всіх людей!
Леон радісно стискав руки своїм гостям, радісно дякував їм за їх приязнь і услугу, радісно прирікав працювати на дальше тільки в товаристві і для товариства, — а все таки в серці його лежав ще холодний сумерк, крізь котрий грізно виднілися великі, чорні краплі крови, мов живі залізні гвіздки, пробиваючи і розточуючи незначно підвалини його щастя. Він чув з усіх слів своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.
Між тим робітники під проводом будівничого замурували з усіх боків фундамент і виводили швидко стіну в середині прокопу. Вдарила перша година.
— Ну, досить, люди, на нині роботи! — крикнув Леон. — Треба і вам трохи забавитися. Таких днів, як нинішній, в моїм життю небагато, нехай же і для вас він буде празником. Тут вам зараз принесуть пива і закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!
— Добре, прошу пана!
— А вас, мої дорогі гості, прошу за собою. Фанні, дитинко, будь господинею і займися дамами! Прошу, прошу!
Гості, весело гуторячи, пішли поміж купами цегли, каміння та дерева до дощаної, вінцями та різнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тільки рабин і шкільники та деякі інші „хусити“[7] пішли геть, не хотячи засідати при однім столі з „трефняками“[8].
Поки в буді серед веселого гамору пани гостилися, робітники сиділи в широкім крузі під голим небом на камінню. Два помічники наливали пиво, другі два розносили різники[9] хліба та сушену рибу. Однако, робітники були якось дуже мовчазливі. Випадок з Бенедьом щемів іще всім у нутрі, ба і весь той дивний обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав замуровувати живу пташину? Ніби то принесе щастя? А в тім, може й так… Адже добре то якийсь вигадав: „панам весілля, а курці смерть“. А тут ще й ті робітники, що відносили Бенедя до дому, повернули і стали розповідати, як стара Бенедьова мати перепудилася і заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлілого, окривавленого. Зразу бідачка гадала, що вже по її синові, але коли їм удалося протверезити Бенедя, то так утішилася, мов дитина: заскакує коло нього і цілує, і плаче, і йойкає так, що аж серце крається чоловікові.
— Знаєте що, хлопці, — озвався майстер, — треба би зробити якусь складку, та підрятувати бідних людей, бо заки він буде слабий та незарібний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара голкою не занипає на тільки!
— Правда, правда! — закричали робітники з усіх боків. — Скоро по виплаті, то кожний по п'ять крейцарів, нам уйма невелика, а їм добро.— Ну, а будівничий, — озвався котрийсь муляр, — він ніщо не дасть? Адже ціле нещастя через нього!
— Та й ще добре, що на тім сталося, — сказав другий. — Та то камінь міг і п'ятьом так само заїхати!
— Треба йому сказати, нехай також причиниться на бідного скаліченого.
— Але вже ви кажіть, — сказав майстер, — я не буду.
— Ну та що, скажемо ми,— гуртом озвалися голоси.
Саме в тій хвилі вийшов будівничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Його лице вже налилося широким рум'янцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одної руки до другої.
— А що, діти! — крикнув він, підходячи до гуртка.
— Все добре, прошу пана, — відказав майстер.
— Ну, так мені й справуйтеся! — І хотів іти назад.
— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-поміж робітників. Будівничий обернувся.
— До мене?
— Так, — загули гуртом усі.
— Ну, що ж такого?
— Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що його нині підоймою пришибло.
Будівничий стояв, не кажучи нічого, тільки сильніший рум'янець почав виступати на його лиці, — знак, що просьба робітників неприємно його діткнула.— Я? — сказав він вкінці з проволоком. — А ви відки до мене з тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?
— Та, прошу пана, і ми не винні, але здається нам, годиться і таки треба помогти бідному чоловікові. Він слабий, якийсь час не зможе робити, треба ж йому й старій матері чимось дихати.
— Як хочете, то йому помагайте, а я відки до того приходжу! Першому-ліпшому непотребові помагай!.. Ще чого не стало!.. — Будівничий відвернувся гнівно і пустився іти назад, коли в тім котрийсь з робітників, обурений такою бесідою, сказав голосно:
— Ади, який пан! А сам тому найбільше винен, що Бенедя скалічило! От коби його було так парнуло, то певно я не пожалував би не то п'ять, а то й десять крейцарів на такого дідовода!..
— Що? — ревнув нараз з усієї сили будівничий і прискочив до сидячих робітників. — Хто це говорив?
Мовчанка.
— Хто це смів говорити? Га?
Ніхто й не писнув.
— Майстер, ви тут сиділи; хто це сказав? Говоріть, а ні, то вас нажену з роботи замість того урвителя!
Майстер поглянув довкола по робітниках і сказав спокійно:
— Я не знаю.
— Не знаєте? То я вас віднині не знаю тут на роботі. Геть!
— То я сказав! — відозвався один робітник, встаючи. — Я сказав і ще раз кажу, що ти дідовід, коли не хочеш дати на бідного робітника. А о твою роботу я не стою!..Будівничий стояв, мов скажений, і з люті не міг прийти до слова. Робітник між тим узяв свій „вінкель“[10], кельню та міру і, попрощавшися з товаришами, спокійною ходою пішов ід ринкові. Інші робітники мовчали.
— Га, драби, лайдаки! — гримав будівничий. — О, або він стоїть о роботу! Він би лиш лежав горі животом, як та свиня в болоті. Але пождіть но ви, навчу я вас порядку! Не такі у мене станете! А то урвителі! — І, ще весь телепаючись зі злости та кленучи всю „голоту“, будівничий пішов назад до панського товариства.
В буді тим часом ішло дуже весело і гойно. По перекусці слуги позбирали миски і тарелі, а натомість понаставляли фляшок з вином і чарок. Чарки кружили живо. Вино звільна розплутувало язики, розбуджувало веселість та гомін. Пахучий дим з дорогих циґар клубився понад головами до дощаної стелі, плив тонкою струйкою крізь прорізане вікно. Леонові слуги крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гості одні сиділи купками, другі стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Він нині перший раз ближче зійшовся з тим найбільшим бориславським тузом і почув до нього якусь дивну приязнь. Досі вони стояли проти себе, як вороги. Леон доперва два роки тому прийшов до Борислава з готовим і чималим капіталом. Він був більше освічений від Германа, добре знався на купецтві, читав деякі гірничі книжки і думав, що досить йому тільки явитися в Бориславі, а все покориться перед ним і він стане самовладним паном. Він наперед укладав собі пляни, як то він закупить дешево обширні і найвідповідніші до копання частки ґрунту, як позаводить собі машини для скорішого і дешевшого видобутку земляних скарбів, як піднесе цілий нафтовий промисл і своєю волею буде піднімати і опускати ціни на всіх торгах. Між тим, показалося на ділі зовсім не те. В Бориславі були вже свої сили, і то сили такі, з котрими йому не легко було міритися, а найбільшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетаєною неохотою приймають його давні бориславські підприємці. Особливо Герман, той простий, невчений онучкар, був для нього сіллю в оці, і він старався все і всюди, де тільки міг, щипати його, а в товаристві ніколи не переминув поза звичайною чемністю показати Германові свою духову вищість. Герман знов мало робив собі з дотинків Леона, а шарпав його на полі інтересів: перехапував частки, котрі хотів купувати Леон, переймав його щонайліпших робітників, а при всім тім Леонові все показував такий вид, буцім то й нічого не знає. Цього було забагато для Леона. Він побачив, що таким способом не дійде ні до чого. Правда, досі в Бориславі йому щастилося: він надибав на кілька багатих жил воску, кип'ячка[11] теж в багатьох ямах ішла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсіди щастя буде йому прихильне, що, може, часом і відвернеться від нього, а на такий случай ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів. А тут ще й те причинилося, що по смерті жінки Леон забажав з часом осісти супокійно, утвердитися, пустити коріння в ґрунт і уживати на старість плодів свого неспокійного, запопадливого життя та забезпечити гарне життя своїй одиначці. Тут уже конечна річ — мати гурток приятелів, а не ворогів. При тім же він зачув, що у Германа є син-одинак у Львові в купецькій практиці, — і його думка прямо стрілила туди: Германів син і його Фанні, то пара; два найбільші силачі по капіталу, замість боротися і підкопувати один одного, сходяться, зв'язані тісним родинним вузлом, — і Леонова думка будувала золоті замки на тій тривкій підвалині.
— Бачите, дорогий сусідо, — говорив він до Германа, — сам не знаю, що таке, що так мені дуже затужилося за своїм спокійним, тихим і щасливим пристановком. А то досі чоловік був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Ні, пора вспокоїтися!
— І я те кажу, — сказав Герман, що чинився, немов та бесіда дуже його займає.
— Не дав мені Бог сина, так як вам, га, але є в мене дочка, сердечна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловіком, в крузі діточок, ох, то єдина ціль мого життя…
— Дасть Бог, що й теє вам сповниться.
— Га, я дуже того бажаю… Ах, ще так гурток добрих приятелів, таких, як ви, любий сусідо, ні, більше мені до щастя не хибувало би…
— Ну, що до мене, — сказав, усміхаючись, Герман, — я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсіди на свої услуги.
— О, я знаю, — сказав Леон і кріпко стиснув Германову руку, — я знаю, що ви щирий, добрий чоловік! Не повірите, як я віддавна бажав з вами ближче познайомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю чести знати його особисто, але він уже наперед милий мені і дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.
— Мій син, — сказав він неохітно, — дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.
— Ну, того й не кажіть! — скрикнув Леон, — я й сам знаю, що син такого батька, певно, і хвилі не просидить дармо! Ех, дорогий сусідо, який би я був щасливий, якби то ми могли взятися оба докупи, зійтися близько у всім, так, щоби… — Він урвав і глядів на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цілить.
— Знаєте, — почав знов Леон, — нинішній день такий великий і щасливий для мене… — Саме серед тої розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилося душно. Герман виглянув у вікно на двір. Ледве відступив від вікна, коли нараз кусень цегли, мов стріла, влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинішнє щастя, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болісно дзенькнуло і розприслося скло, а цегла полетіла далі і, ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід, мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в нього.
— Що це? Що це? Хто це такий? — почулися тривожні крики. Леон, Герман і ще деякі гості вилетіли на двір. На дворі теж крик.
— А хапай но його, драба якогось! — кричав з усієї сили майстер.
— Хто тут кидається цеглою? — крикнув і собі ж Леон.— А он, прошу пана, якийсь драбуга вуглярчук. Плентався тут по вулиці, зазирав, зазирав, а далі як побачив оттого пана — (показав Германа) — у вікні, та за цеглу, як фурить, та навтеки! Лапай його, лапай, та на поліцію! — обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою вулицею за втікаючим вуглярчуком в чорній, як смола, сорочці і в такій же опинці[12].
— Овва, то бестія втікає! Не здогонять! — говорив майстер. Робітники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задихані. Але один схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже якраз був на скруті. Камінь вцілив вуглярчука в саму п'яту, і той, почувши біль, скрикнув, як скажений, і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.
— Ей, а це що за хлопак? — спитав він. Ніхто не знав углярчука. Але Леон глянув на Германа і аж злякався.
— Мій Боже, а вам що таке?
— Ніщо, ніщо, — відказав Герман,— то відай від задухи. Щось мене тут, в грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…
Леон не міг зрозуміти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів вияснити собі, що це за голос, — йому здавалося, що він десь чув його, але де, не знав. Те тільки знав, що якоюсь таємною недослідною силою той голос збентежив в нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладилися в його серці. Але що це такого і як воно взялося і як було зв'язане з тим диким, болісним викриком удареного вуглярчука, цього не міг Герман собі вияснити.
Леон між тим взяв його попід руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу, високу траву. Холоднаве, свіже повітря живо вспокоїло Германа, і Леон зачав йому знову говорити про свої бажання й надії.
— Ах, як гаряче я віддавна ждав такого дня, як нинішній! Як я бажав, щоб від нього починалася нова, спокійна, щаслива доба мого життя! Щоби в нім на всі боки понав'язувалися для мене щасливі вузли! І ось прийшов той день, надії мої збулися, вузли нав'язані, крім одного і найважнішого… Ах, а ви, дорогий сусідо і приятелю, ви зробили б мене найщасливішим чоловіком у світі, якби помогли мені нав'язати той послідній, найважніший вузол!..
— Я? — спитав здивований Герман. — Який же то вузол?
— Що тут довго говорити, — сказав Леон і взяв Германа за обі руки, — моє найглибше, сердечне бажання, щоби наші діти, моя Фанні і ваш Ґотліб, були пара!
Герман мовчав. Ця думка не була для нього несподіванкою, але все таки його це трохи дивно діткнуло, що від Леона першого почув це предложення.
— Що ж, ви пристаєте? — спитав Леон.
— Гм, не знаю, як би то… — сказав нерішучо Герман.
— Ви вагуєтеся? Не вагуйтесь, дорогий сусідо! Хіба ж не видите тих користей, які з такого сполучення сплинуть на нас? Візьміть лиш те: ми оба, дві перші, смію сказати, бориславські сили, ми оба разом, споріднені, зв'язані докупи, хто тоді опреться нам? Всі підуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуємо ціни, закуповуємо околичні села, ліси, каменоломні та копальні! Ціла околиця в наших руках. Не тільки торгові й промислові, але й політичні діла околиці в наших руках. Всі вибори йдуть, як ми хочемо, посли і репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших інтересів, пани і ґрафи дбають про нашу ласку!… Чи ви розумієте? Ми сила, і доки будемо держатися разом, доти ніхто проти нас не вистоїть! — І розогнений власними словами, Леон кинувся обіймати Германа.
— Пристаєте дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.
— Пристаю, — сказав Герман, — тільки не знаю, як моя жінка.
— Що, ваша чесна і розумна жінка мала б не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини? Ні, то не може бути! Ходім, ходім до неї. Я нині ще мушу залагодити це важне діло, і скоро розійдуться гості, підемо оба, представимо, поговоримо…
— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але мені здається, що й вона кращої партії для нього не найде від вашої Фанні, — сказав Герман.
— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадований Леон. — Що за щастя для мене нинішнього дня! Боже, що за щастя! Підем, підем!
- ↑ Раст — в німецьк. відпочинок; вдарити раст значить чи дзвінком, чи биттям о дошку оголосити кінець робочого дня.
- ↑ Галицька форма: ік.
- ↑ Ґонтєм — ґонтами.
- ↑ Фалатнути — розірвати, розрізати.
- ↑ Мудь — хам.
- ↑ Дучка — дірка.
- ↑ Хусит — правовірний жид, що додержується всіх релігійних, обрядових формальностей.
- ↑ Трефняк — жид, що не додержується релігійних обрядів і їсть всяку страву.
- ↑ Різники — різані куски хліба.
- ↑ Вінкель — угольник.
- ↑ Кип'ячка—нафта.
- ↑ Опинка — фартух.