Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється V |
VI ▶ |
|
В понеділок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знову палити та жарити нерозцвілу підгірську землю. В блискучій, легенькій бричці на ресорах, тягненій парою бистрих піганистих коней, їхав Леон Гаммершляґ з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрій його духа, блискучі надії виринали перед ним, розросталися, повніли, набирали тіла і крови. Мірне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ. Алеж бо й напрацювався, налітався він через тих три тижні, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усякими людьми, поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Відні, сяк чи так кажучи, був справді одною з найсміліших і найщасливіших його спекуляцій! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, і вдалась же йому та ловля так, що ліпше й годі! Леон передумував усі подрібності тої героїчної ловлі, обчислявся з часом і грішми, щоб усе в задуманій ним афері пішло правильно, вміло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чім:
Проживаючий у Відні, бельгійський хемик, Ван-Гехт, що від кількох літ працював над аналізою земного воску, по довгих пробах винайшов спосіб чищення того воску до такої степені, що очищений віск тратив властивий, неприємний нафтовий запах. Невеличка примітка бджолячого воску надавала йому запах, а знов інша хемічна примішка — барву звичайного, чистого бджолячого воску. Цей новий фабрикат він назвав церезиною і вистарався о патент на виключне користання зі свого винаходу. Проби свого воску Ван-Гехт послав між іншими і до церковного синоду в Росії з запитанням, чи міг би такий віск найти вступ до православних церков, і з заявою, що в такім разі він міг би доставляти його у великій масі і по ціні, далеко нижчій, ніж ціна бджолячого воску. Синод відписав йому по якімсь часі, що предложений віск випробувано, що він виявився нічим не гіршим від пчолячого і що в кожній православній церкві в Росії свічки з того воску можуть горіти без ніякої уйми[1] для хвали Божої. В разі, коли б він, Ван-Гехт, міг достачити багато такого воску і по дешевій ціні, синод запевнює йому великий збут в Росії. Маючи той важний дозвіл і патент на семилітню власність свого винаходу, Ван-Гехт задумав добитися ними мільйонового маєтку. Він досі був бідним техніком, з тяжкою бідою стягнувся на уладження у Відні власної невеличкої хемічної лабораторії, в котрій працював сам при помочі тільки одного асистента-помічника, німчика Шеффеля. Тож і не диво, що тепер він рішився якнайдорожче продати здобуток своєї праці. В тій цілі він оголосив в торгових та біржевих віденських часописах свій винахід і відчинені для нього обширні збутові ринки, запрошуючи „p. t. панів підприємців, фабрикантів та капіталістів, котрі при його співучасті хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміння чи то особисто, чи то за посередництвом агентів з винахідником Ван-Гехтом“. Це оголошення зробило відразу чималий розрух серед віденських капіталістів, а особливо серед галицьких підприємців, що віддавна вже гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторії, поміщеної в наймленій, вогкій кватирі в сутерені[2], почали тишком та крадьком забігати різні аґенти: один другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тільки вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоч потроху нетерпеливився в ожиданці бажаного мільйона, то, з другого боку, і радувався, знаючи, що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важніше діло, то насамперед нюхається і мацається на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, один одного боїться, і хоч кожний рад би випередити своїх собратів в погоні за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кожний старається ні в чім не подати виду другим, хоч може в нутрі і згоряє всепожираючою гарячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по-давньому працював із своїм помічником в лабораторії, заходив часом на біржу, але все держався збоку, смирненько, мов і зовсім не той. Але, проте, він добре замічав, що його низенька, підсадкувата і трохи обрескла фігурка починає звертати на себе увагу в тім світі володарів капіталу.
Та воно й не диво було. Адже це діялося при кінці 60-тих років, в добі великого промислового розгону в Австрії, в добі великої спекуляційної гарячки, великого „Aufschwindl“'у[3]! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клалися основні камені під славнозвісну „ротунду“, головний будинок віденської всесвітньої вистави 1873 р.! А що рівночасно з тим біржевим та спекуляційним „Aufschwindl“'ем і невідлучно від нього сіялися сімена віденського „краху“ 1873-го року, цього в добі гарячки ніхто не почував, а Ван-Гехта це й зовсім не обходило.
Але вже певно нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знайомих бориславських тузів, Германа Ґольдкремера та Леона Гаммершляґа. Вони віддавна вже металися на всі боки, щоби здобути для бориславського воску який ліпший і певніший збут, ніж досі. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно на видобування воску, що віск має тепер стати підвалиною бориславського багатства, а нафта тільки більше або менше сильною підпорою. Бо треба знати, що в першій добі розвитку бориславських промислів було якраз навпаки: нафта становила головне джерело доходів, а віск, коли де подибано у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсім обминався, лишався в землі, або хоч і вибирався, але мало. Брали його захожі ріпники, брали заїжджі люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, — і навозили його до домів не раз цілими великими грудами. Підприємці мало стояли о віск, особливо дрібні власники, що мали по одній, по дві ями. Але тепер настало друге діло. Нафта у великій частині ям вичерпалася, джерела, про котрі власники думали, що будуть плисти віковічно, почали висихати. Та й ще ті кляті американці не тільки що почали свою нафту спроваджувати до Европи, а доказали ще й те, що їх нафта показалася і ліпше чищеною і дешевшою від бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусіла з нафти перевалитися на віск. Підприємці кинулись розбирати плиткі ями і слідити за тими жилами, котрі полишалися давніше; від головних прямових шахт почали брати скісні, бокові штольні, прості і круті, як до потреби. Почали також запускатися далі вглиб; що вперед найглибші ями були 30—50 сяжнів, тепер пішло до 80—100 сяжнів; чим далі вглиб, тим поклади воску ставали грубші, жили ставали багатші та видатніші. Одне тільки закарало бориславських тузів, — це дорогітня очистки того воску; його дестиляція при діланню сіркового квасу і інші процеси, потрібні для вироблення з тої жовтої, землянистої маси білого парафінового воску, коштували багато; ціна парафіни, хоч значно висока, не могла таки приносити фабрикантам великих і швидких зисків. Аж ось в тій потребі, мов помічний янгол з неба, являється вигадливий бельгієць із своїм винаходом! Вироблювання церезини, — пише він у своїм оголошенню, — стоятиме дешевше, ніж вироблювання чистої парафіни. Далі, церезина має запевнений збут в Росії. А ще винахідник — бельгієць! А бельгійці, відомо, народ статечний, діяльний, на котрого можна спуститися, — не те, що вітрогони французи або швіндлери[4] німці! Значиться, зиск швидкий, і великий і певний!
І Герман і Леон, прочитавши Ван-Гехтове оповіщення, негайно написали до своїх аґентів, щоби старалися розпізнати це діло, розвідатися про умовини, і обіцяли в разі корисних виглядів самі приїхати до Відня і довершити торгу. Та тільки ж агентом Германа був якийсь солідний німець-ґешефтсман, що хоч лупив з Германа добрі гроші, зате вже і вмів походити коло його діл у Відні. Він, одержавши Германове припоручення, пішов з ним прямо до Ван-Гехта, поспитав його про умовини, поторгувався дещо і, випросивши у нього, що задержить в тайні їх вступну умову, обіцяв йому, що найдалі за тиждень, за два, приїде й сам підприємець і довершить з ним згоди. При тім аґент запевнив Ван-Гехта, що Герман чоловік солідний і ґрунтовний і, роблячи з ним згоду, він може бути певний свого. Відома річ, аґент старався вибити з голови Ван-Гехтові гадки про будучий мільйон, але все таки впевняв його, що на півмільйона може мати надію і що його припоручник краще, ніж хто другий, здужає сповнити ту надію. Ван-Гехт, хоч і з жалем в серці, пристав на все: нехай і півмільйона, то все ж і це красний маєток, про який він колись і мріяти не міг. Аґент ще раз наліг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайні їх угоду, а бельгієць, не догадуючись, про що тому ходить, пристав і на те. Швидко опісля аґент зателеграфував Германові, як стоїть діло, і просив його якнайшвидше приїздити до Відня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якім настрою духа і серед яких обставин застала його та телеграма.
Але тим часом і аґент Леона Гаммершляґа не спав. То був проворний, хитрий віденський аґент, знайомий Леонові вже віддавна. Він за невеличку плату служив йому, бо Леон, як і всі т. зв. ліберали, хоч любив поверховно, перед людьми яснити та блищати, зате в скритості, в приватних ділах ніколи не міг позбутися властивої, купецької скнирости та брудноти. Тож він волів держати й леда якого паршивенького аґента, щоби тільки менше йому платити. Правда, той аґент умів досі завсіди хитро-мудро уладжувати Леонові діла, „за його рукою“ велося Леонові, і він уже кілька разів посилав йому надзвичайні додатки на знак свого признання. От той то аґент і цим разом уладив це важне діло на велику радість Леона. Своїм звичаєм, він не брався до діла просто, як німець, але колесив, крутився, нюхав, провідував через десяті руки. Аж ось розійшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високі жадання. Сам німець, аґент Германа, розповідав в крузі своїх товаришів, що ходив до бельгійця (замовчуючи, в чиїм ділі), і що той поставив такі умовини: що приймився би управляти фабрикою церезини, коли підприємець запевнить йому семилітню безпереривну службу і 5.000 р. плати на тиждень, та й ще в двох послідніх роках 5% дивіденди з чистого зиску від проданої церезини. Такі важкі умовини мусіли певно налякати кожного; Леоновому аґентові відпала й охота йти до Ван-Гехта. Але він пронюхав іншу стежку в горох. Перед кількома днями, іменно по умові з німцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторію, стараючися продати її, відправив також свого помічника, Шеффеля, котрий тепер, без місця і зарібку, жив при одній з тісних вуличок віденського Yorstadt'у[5]. До того то Шеффеля й пішов Леонів аґент і почав випитувати та досліджувати його. Він дізнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикації церезини, зумів би уладити відповідні кітли і приладдя, одним словом, зумів би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловік бідний, несмілий і совісливий, був би на разі відтрутив кожного, хто йому сказав би був: ходи сюди і фабрикуй церезину! Але хитрий аґент не сказав йому цього, та зате негайно по розмові з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоч Ван-Гехт і ставить дуже високі жадання, то прецінь з іншого боку чень ця справа дається далеко корисніше і легше уладити.
А покищо, аґент прийнявся оброблювати Шеффеля на своє копито. Він заприязнився з ним при пиві, заходив кілька разів до його хати і приглянувся його бідному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарібку, а аґент, мов наперекір, розводив перед ним широкі, блискучі картини зисків, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразніше, що і для нього зовсім не заперті брами до того золотого раю. Бідний Шеффель зідхав і знов починав розводити свої жалі. Щоб його ліпше прив'язати, аґент кілька разів делікатно випозичував йому невеликі суми грошей, раз-у-раз обіцюючи, що постарається для нього о місце, та й то о таке корисне, що буде йому, певно, повік дякувати. Шеффель недовірчиво хитав головою, але аґент так уперто товк своє, що бідак звільна немов туманів, немов безвладно давався уносити течії блискучих аґентових обіцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав аґент.
Леон причвалав до Відня, не знаючи, як його аґент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але це не був опір; по довшій бесіді з аґентом він пристав на все і казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгій боротьбі, пертий з одного боку нуждою свого теперішнього положення, а з другого боку — блискучими Леоновими обіцянками, Шеффель уляг. Він прирік Леонові, що поїде з ним до Борислава і буде вести таємну фабрикацію церезини, та й то за відповідно невелику плату. А щоби будову і ведення нової фабрики прикрити чим іншим і відвести людські очі, Шеффель, несвідомий галицьких обставин, порадив Леонові голосити, що це будується невеличкий паровий млин. Леон, як ми бачили, і зробив це, не розваживши добре, до чого ця рада могла довести.
Уладивши діло з Шеффелем, Леон не спочив. Він кинувся вишукувати для будучої своєї церезини збуту. При помочі свого аґента йому удалося по якімсь часі найти кількох російських капіталістів, пробуваючих переїздом у Відні. Вони радо прийняли на себе посередництво в справі достачування церезини, і, дійсно, по трьох тижнях Леон уже заключив з свіжоутвореною в Росії „Восковою Спілкою“ контракт на доставу в піврічнім протягу 200 тисяч сотнарів церезини на таких корисних умовинах що до ціни і перевозу, що вже наперед міг обчислити чистий зиск з того одного діла на яких 100 тисяч ринських. От тоді він, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб як стій узятися до діла. Воску готового у нього в Бориславі було 10 тисяч сотнарових брил в магазинах. Два або й чотири рази стільки він мав надію зараз таки за власні гроші і по дешевій ціні закупити на місці у дрібних власників ям; пізніше мали його контраґенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, скільки і якого воску вироблено, а тоді мав Леон одержати таку частину угодженої суми, яка була по контракту вартість приготованого воску; за ту суму він надіявся постачити цілу решту, умовлену контрактом, так що решта грошей була б його чистим зиском, відлічивши хіба плату Шеффелеві та кошти вибудування фабрики.
І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендуватися свому „хлібодавцеві“, виладив докладний плян нової фабрики, позамовляв ураз із агентом кітли, рури та інші потрібні металеві прилади у віденських фабриках, вимовляючи собі якнайскоріше їх приготування. Таким чином, під час свого трьохтижневого побуту у Відні Леон безперечно досить потрудився коло уфундування свого багатства і своєї фортуни. Весь той час він бігав, мов у гарячці, з ніким не бував, не забавлявся, не вступав до знайомих, ба навіть не вітався з Германом Ґольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулиці в натовпі пішоходів. Загальна спекуляційна гарячка обхопила його, — світ мінився перед його очима, і в нім Леон не міг уже добачити ні друга, ні брата, ні правди, ні кривди, нічого, крім золота, багатства і блиску. Та гарячка не покидала його й по повороті до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Відня, він загодив будівничого і Бенедя, а в понеділок, з початком тижня, і сам полетів до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби якнайскоріше зробити це діло, тож він по повороті з Відня рішився, хоч і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб можна тим способом більше грошей і більше сили повернути на якнайшвидше довершення нового, зисковного діла. Аджеж мій дім, моє щастя, моя сила про те не перестане будуватися, рости під небо! Ні, іменно успішне довершення цього діла, то буде одна з найголовніших підвалин мого дому!
От такі споминки і такі мислі, на тисячні лади переливані, забавляли Леона під час скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ.
Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи до Борислава, казав візникові зупинитися на гостинці. Виліз з брички і півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися фабрика. Але ще заки підійшов ід тому місцю, почув там якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола площі, товплячися та цікаво роззираючися. Були це в більшості власники бориславських ям, хоч досить також було безробітних ріпників, жінок, дітей і всякої іншої збиранини. „Що за прислів'я?“ — подумав собі Леон. — „Що могло тут статися, що така товпа народу тут згромадилася?“
Діло вияснилося зовсім просто. Ледве товпа цікавих його побачила, коли зараз власники рушили супроти нього і засипали його питаннями: „Що? Як? Чи справді він паровий млин будує? Відки так нагло прийшла йому подібна думка? Пощо наражується на неминучі втрати, бо ж паровий млин в Бориславі певно не буде приносити йому ніякого доходу?“
Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що, голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людських очей від свого підприємства, але, противно, загострює тільки людську цікавість. Тож він на всі запитання своїх товаришів по ґешефті всміхнувся силуваним сміхом, не знаючи на разі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жінки та весь бідний люд обступили Леона, одні — просячи його о роботу при будові, при млині, другі — знов дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти, котрій чень тепер легше буде о хліб святий. Леон ще дужче змішався. Він побачив, що тут уже ніяк утекти людської уваги.
— Алеж, люди добрі, — сказав він, одумавшися, — хто це сказав вам, що тут будується паровий млин?
— А от пан будівничий, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!
— Е, то пан будівничий зажартував собі з вас! — сказав Леон. — Це не паровий млин, це будується проста нафтарня! Де мені до парового млина!
— А-а-а! — вирвалося з уст усіх присутніх, мов знак здивування та розчарування. І біднота негайно почала розходитися, а власники якось мов свобідніше почали балакати з Леоном, випитуючи його, по що будує нову нафтарню? Чи, може, буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавіші запитували його навіть, чи не зробив з ким якого контракту?
— Ми чули, — говорили деякі власники, — що там, у Відні, зав'язується велика „Erdwachs Exploitations-Compagnie“ (Спілка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?
— У Відні? Спілка визиск..? — дивувався Леон. — Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!— Чи можлива річ? — дивувалися і собі підприємці. — Адже ви були у Відні, то щоби там бувши, та й не чути навіть про зав'язання великої „Спілки визискування?“.
— Та де, — відпекувався Леон, — я у Відні був у приватних ділах, на біржу навіть не заглядав!
Ледве-не-ледве Леон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати про закуплення земного воску, котрого буде потребувати до нової нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на площу, де вже наймлені робітники рівняли ґрунт, звозили каміння й цеглу й де будівничий з Бенедьом розмірював плян і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути скінчена, — іменно на час, в котрім віденські фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем приладдя.
Будівничий був дуже маркітний і раз-у-раз воркотів щось під носом. Бенедьо тільки десь-колись чув уривані слова, як „дурень“, „ошуст“, „хоче циганити, а не вміє“. Коли Леон наблизився і голосно сказав робітникам „добрий день“ і „дай, Боже, щастя“, Бенедьо перший підійшов ід ньому.
— Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що це має бути паровий млин?
— Або чому ти мене про це питаєш?
— Бо ми тут з паном будівничим не могли погодитися що до того пляну. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А тут скоро тільки я поглянув на плян, так зараз пізнав, що це буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед догадувався, бо пощо ж би ви тут, в тій пустині, ставили млин? А от пан будівничий на жоден спосіб не хотіли примірювати цей плян, говорячи, що це певно помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий плян, який випадає під паровий млин…
— Алеж розуміється, що я те на жарт говорив! — сказав голосно Леон, стараючися покрити знов сміхом своє змішання. — Чень же я ще не вдурів будувати паровий млин у Бориславі!
Тепер і будівничий, почувши ті слова, підійшов ід Леонові, що, все ще всміхаючись, роззирався довкола.
— Пане Гаммершляґ, — сказав будівничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з нас двох стане брехуном?
— Брехуном? — повторив Леон і відступився о крок назад, мірячи будівничого задуфалим поглядом. Правда, під тим задуфальством крилося все таки змішання, і Леон був би не знати що дав, щоб будівничий утих і не збільшував того змішання. Але будівничий не гадав утихнути.
— А так, брехуном, — сказав він. — Бо чи ж ви не говорили мені вперед, що хочете ставити тут паровий млин?
— Я жартував.
— Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюся вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників назбирав і розруху наробив у цілім Бориславі…
— То дуже зле! — сказав Леон.— Певно що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.
— То ваша річ, не моя!
— Моя річ? Алеж ваше слово!
— Алеж я вам дав план! Що ви за такий будівничий, що не зуміли з пляну розпізнати паровий млин від нафтарні?
Ті слова дуже вкололи будівничого.
— Е, що там ваш глупий плян! Я на нього й не дивився!
— Ну, то ваша вина! — відрізав Леон. — За що в мене гроші берете?
Ця сварка велася голосно і ставала чимраз голоснішою. Леон почервонів, як рак, а й товсте лице будівничого налилося кров'ю. Між тим робітники і деякі сторонні люди, чуючи передрачку між „панами“, поставали і ззиралися цікаво на це видовище.
— Мій пане, — кричав роз'ярений будівничий, — я чень не по те прийшов сюди, щоб слухати ваші імпертиненції[6].
— Ані я по те, щоб слухати ваші дурниці!
— Пане, ви мене ображаєте!
— Не дуже страшний проступок!
— Ви шкодите моїй славі!
— Ви пошкодили моїм інтересам!
— Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича.
— О, і овшім[7]! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємося обійтися без такого геніяльного будівничого! — І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будівничий, з кипучою злістю в нутрі, кинув, що мав у руках, і, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.
Робота пішла далі своїм ладом. Леон довго ходив по площі, роззирався, важко відсапуючи, поки не уляглося його роздратування. Аж по якімсь часі він став перед Бенедьом.
— Ну, що тепер будемо робити? Будівничого не маємо.
— Коли дозволите, то я й сам поведу цю будову по пляну.
— Ви самі?
— А чому ж би ні? Штука невелика. До місяця все буде готове.
— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції[8] від вас не хочу, я вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтеся, я вашої кривди не схочу!
Бенедьо, правду кажучи, і рад був трохи, що позбувся гордого будівничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляґа, котрий дозволив йому й без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату, все те немов розяснювало перед ним світ, будило багато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що інші робітники косо та зависно гляділи на нього, а може де-хто і вважав його хазяйським підлизнем. Що його те обходило! Його думку займало таке діло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської зависти!
——————