Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XI
| ◀ X | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XI |
XII ▶ |
|
Діла йшли дуже добре. Леон Гаммершляґ ходив, не дотикаючи землі з гордости і радости. Все йому вдавалося щасливо, і хоч це був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілости. І так поперед усього від „Воскової Спілки“ з Росії Леон одержав ось яку звістку: „Постачайте церезину, коли можна, ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, відомих тутешніх способів нам удалось заключити з св. Синодом контракт на доставу церезини до православних церков. 100.000 кавції зложено. Ждемо від вас вісти, коли буде готовий перший ладунок“[1].
Прочитавши ту звістку, Леон мов на крила піднявся. Значиться, діло уґрунтоване міцно і тривко. Він зараз же рушив до Борислава, щоби поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так таки від завтра зачати фабрикації воску. Що ціла та фабрикація була властиво контрафакцією, обманством, — про це Леон ані крихти не думав. Почуття справедливости було в нього взагалі дуже неясне, а вже ж того почуття, що існуючі постанови і державні приписи обов'язують в чомунебудь усякого громадянина, цього почуття в Леона, які і взагалі в інших власників, ледве чи був і слід якийнебудь.
За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за заходами при закупуванню сирого воску земного від різних дрібних власників, Леон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що своє діло він робить совісно і добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах, і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявленням, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його. Леон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був „пан“ будівничий, а не простий робітник і недавній мулярський помічник, він був би обняв і вицілував його з великої радости. Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і, мов коханка, біжить наперед нього, щоби в одну мить сповнювати їх! Радість широко розлилася по Леоновім обличчю. Він почав дякувати Бенедьові і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показності: довга-довга, низька, з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка. Два височезні комини стреміли до неба. Довкола будови була досить обширна площа, обведена височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду і вузенькою фірточкою обіч для проходу. Площа була гладко втолочена, ями-вапнярки були позасипувані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, небілені, ані тинковані, червонілися ясночервоною фарбою. Словом, усе було, як треба, аж Леонові серце радувалося. А до середини він і не йшов оглядати — до цього, казав, треба привезти мого майстра-нафтарника, — він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба. Рури і кітли і всі приладдя, замовлені у Відні, вже надійшли були і стояли на площі у величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням, — негайно погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі за проводом Шеффеля нині ще поуставляли б і повмуровували б кітли та машини.
Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що, як і куди, і висловився дуже похвально про будову. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з найнятими робітниками порався на подвір'ю коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла та шнури і приладжував дерев'яні вали та ґереґи[2] щоби затягнути все те, куди треба, до середини.
До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: це уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, — Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.
Леон і Шеффель ще осталися в середині фабрики. Світло невеличких воскових каганців миготіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міді. З кутів піднімалися бовдури пітьми, звисали з дерев'яної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.
— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.
— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робітники готові?
— А, правда, робітники, — сказав Леон. — Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.
— А тільки, знаєте, — сказав Шеффель, — наше діло теє то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймні трьох робітників таких, на котрих можна би зовсім спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих умістити треба би у головнім відділі дестилярні, хемічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюється церезина. Щоби інші робітники думали, що це проста парафіна. О те постарайтеся!
— Гм, — міркував Леон, — трьох робітників, на котрих можна би зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тільки то штука з-поміж тої збиранини винайти таких робітників!
Тим часом на подвір'ю нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднімався на погіднім небі, де-де з-за білої, напівпрозірчастої мряки проблискували млавим світлом золоті зорі. Робітники посідали на каміннях та урізках з делиння[3] і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався із срібним шепотом річки, що тут обіч булькотіла по камінню. Відома річ, бесіда йшла про одне, про недавній робітницький збір, про складки і будучі надії.
— По-правді кажу вам, — говорив Бенедьо, — диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони якнебудь рятуватися, то всі або головами похитували або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тільки головній касі!
— Сто п'ятдесять ринських, — повторив з розстановою один робітник, — ну і що ж! Для одного була би це підмога, але для стільки тисячів… що то значить?
— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — алеж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць чень назбирається хоч п'ятсот.
— Ну, а з п'ятьма стами можна зачинати те, що ви загадали.— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеться прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо, крім прожитку, будуть ще інші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники. — Господи милосерний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас тут голодом перемре, а з сіл десять тисяч нових прибуде!
— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на те вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не можна, бо й так власники вривають нам на кожнім поступі, а як дізнаються про наші складки, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоч три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!
Замовкли робітники і сум заліг невеличку гомонячу громаду. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила цього люду лежить в його хвилевім розбудженню і що не покористуватися тим розбудженням значить випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоби зараз зачати змову. Приходилося все таки чекати.
— А тут іще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдеться вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робітники.— Ну, пощо? Тут моя робота, як видите, скінчилася.
— Шукайте іншої!
— Абож тут без мене не обійдеться? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…
— Ну, то й не покидайте!
— Це певно, що треба б не покидати, коби тільки була спосібність.
Робітники почували це добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз та думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кожній ново-зложеній, для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував з другого боку аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був-би певно дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаємне співдіяння всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того кола взаємних співдіянь — значило б зашкодити кожній частці зосібна і всім взагалі. Але знову таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.
З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля; оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.— Ну, люди, — казав голосно Леон, — робота ваша скінчена і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!
— І ми дякуємо панові за роботу! — закричали робітники. — Та нехай Бог дасть щасливу годину!
— Дай Боже, дай Боже, — сказав радісно Леон. — А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися?
Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Леон наблизився до нього.
— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу і за швидке скінчення, за все! Дуже би я не рад з вами розстатися… Але тепер за те, що ви таку мені зробили радість, прийміть від мене оце на пам'ятку!
І він втиснув в руку Бенедьові обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.
— От зараз буде в нашій касі 160 ринських, — подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Леонів дарунок.
— І ще прошу вас, — сказав на закінчення Леон до Бенедя, — зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де про що поговорити.
За цими словами Леон і Шеффель пішли, за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, і опісля пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на його руки до робітницької каси десять ринських сріблом, котрі дарував йому Леон.
— Що би я вам сказав, — заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. — Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А мені тут до моєї нової нафтарні якраз потрібно кількох чесних і щирих людей до одної, і то не дуже тяжкої роботи. Так от що хотів я вам сказати: чи не схотіли би ви, коли вам у мене робота не сприкрилася, остатися й на далі?
— Але яка ж це буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?
— Е, ні, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, — сказав Леон.
— Але чи зумію ж я робити ту роботу, коли досі при ній не був і не знаю, як що йде? — спитав Бенедьо.
— Е, е, е, що тут уміти! — сказав Леон. — А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Тут нема що вміти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам, тут не о вмілість ходить, а о те, щоби чоловік був щирий і сумлінний, та щоби, розумієте, щоби…
Леон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.
— Щоби, — кінчив він по хвилі, — не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо, видите, тут секрет невеличкий… Мій директор вигадав новий спосіб фабрикації воску, то не хотів би, щоби то розголошувалося.
— Гм, та воно то так… — проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.
— Бо то видите, — торочив далі Леон, — у нас такі люди погані, скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: їм зиск, а мені втрата. То я для того хотів би…
— Алеж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу ніщо нікому, алеж бо в фабриці, крім мене, чень же робітників буде багато.— Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, а тільки буде одна така комора окрема, і в ній буде трохи інакше. Там буде директор, ну, і треба буде пару робітників йому до помочі. Що ж, можу на вас надіятися?
— Та що, — сказав Бенедьо, ледве скриваючи свою радість, — про мене. Як лиш потраплю, то буду робити. Мулярської роботи тепер і так трудно напитати, буду трібувати ще й нафтарського ремесла. А за те, щоби через мене ваш секрет не видався, за те будьте певні.
— Ну, ну, — сказав, усміхаючися, Леон, — я й сам те знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби то ще кількох, от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви тут робили, пізнали дещо робітників, може би ви ліпше могли добрати до себе таких людей, яких мені треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одне! Перша річ, розуміється, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, такої плати, як досі, не можу вам дати…
— Ну, то розуміється! — сказав Бенедьо. — Кравця та шевця не можна одним ліктем міряти.
— Отож то! А ще видите, як тут тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розуміється що мені за інтерес платити дорожче, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату? Але з вами, то інша річ, розумієте мене. Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю по ринському денно, і то наперед прирікаю, що зниження ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке?Бенедьо стояв і надумувався.
— Волів би я, — сказав він по хвилі, — щоби ви самі вибрали собі й інших людей до своєї окремої комори! А так виберу я, а потім станеться щонебудь такого… Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися, ну, а на мені буде вся відповідь! А на роботу і на плату нехай і так, я пристану.
— Ні, ні, — наставав Леон, — і товаришів собі доберіть! До іншої фабрикації вистачуть якібудь люди, а тут треба вибрати. А ви їх тут ліпше можете знати, на кого можна спуститися, аніж я або директор.
— Га, про мене, — сказав Бенедьо, — нехай буде й так. Постараюся добрати трьох людей, котрим можна буде завірити. А відколи зачинається робота?
— Зараз від завтра. І то, вважаєте, треба форсувати[4] як можна найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати і пакувати його.
— Що це за штука така може бути? — думав сам собі Бенедьо, ідучи сумерком бориславською вулицею від Леона додому. — Вигадав новий спосіб фабрикації і боїться, щоби робітники не видали його! Нібито робітник на тім розуміється? А зрештою побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Ні з цього, ні з того трапилася робота, та й не злий заробок, є при чім остатися в Бориславі й на далі, та й до каси все таки і від мене що-тижня вплине хоч по чотири ринські. А ще три… котрих би тут трьох вибрати?Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі поговорити про те з Матієм. Бенедьо рад би був вибрати усіх трьох із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби в разі чого це не звернуло на них якого підозріння.
— І так, — говорив він, — власники тепер перетривожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять власникам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що власники зачнуть нас шпигувати, то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби це деяк не навело їх на який слід або що.
Бенедьо відповів, що воно то можлива річ, що власники будуть відтепер шпигувати їх, але він не видить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоч би навіть побратимів кілька робило при купі. Аджеж про свої справи вони не потребують говорити на голос при чужих людях. Зрештою, — додав Бенедьо, — не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих із побратимів, котрі іменно тепер не мають роботи. А таких зараз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже, Бенедьо пішов шукати їх, щоб замовити їх до фабрики Гаммершляґа, а на третього вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоч не належав до побратимства, але дуже живо зайнявся свіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за його невтомну рухливість і готовість бігати від ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робітницької спілки.А Леон Гаммершляґ, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на вулицю пройтись та розмовитися з деякими знайомими власниками, котрі звичайно в ту пору прохожувалися вулицею. Швидко його оточувала ціла громада, стискаючи його руки і бажаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше займали капіталістів. Відома річ, поперед усього почали деякі розпитувати Леона, як стоять такі та такі курси, чи не потребує ще більше воску, як багато думає вироблювати тижнево парафіни в своїй фабриці, а коли у всім тім їх цікавість була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.
— Ох-ох-ох, Gott über die Welt[5] — сказав, важко зідхаючи, низький і грубезний Іцик Бавх, один з дрібних власників кількох ям, — що тут у нас діється, що тут у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляґ? Ох-ох-ох, бунтація та й годі! Чи я те віддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам, фу-у!, не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати, ох-ох-ох, що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по-мойому стало!
— Та що таке? Що за бунтація? — спитав недовірливо Леон.
— Ох-ох-ох, Gott über die Welt! — сопів далі Іцик Бавх, — прийдеться швидко всім чесним ґешефтсманам утікати з Борислава, auf mane Munes[6]! Бунтуються робітники, чимраз гостріше ставляться до нас, а в неділю, ох-ох-ох, ми вже гадали, що то буде наш послідній день, — фу-у! — що зараз кинуться різати! На толоці стільки їх зійшлося, що тих круків на скітнику[7]. Ми всі з переляку трохи не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, аджеж знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не можна. Я питав своїх Банюсів; говорять: ми так собі, гагілки грали! Брешуть, бестії! Ми виділи добре з даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: Віват!.. Ох-ох-ох, страшні речі, страшні речі!
— Алеж я у тім всім не виджу нічого страшного, — сказав, гордо усміхаючись, Леон. — Може і направду гагілки грали.
— Ох, ні, ох, ні, — говорив далі Іцик Бавх. Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки. Gott über die Welt, буде лихо!
— Я все ще не виджу… — зачав було знов Леон але інші перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бавха і додаючи ще від себе багато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час ні котрий з них не зрадив і не висловив, яка була ціль їх сходин і що враджено на їх раді. Зрештою може бути, що й далеко не більша частина робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було враджено: ті, котрі розуміли, не висловлювали цього, а ті, що не розуміли, то й не могли їм багато цікавого сказати. То тільки дізналися власники, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця.
— Бенедьо! Той, що в мене нафтарню мурував? — скрикнув зачудований Леон.
— Той сам.
— Складки? Помагати собі? Гм, я й не гадав, щоби в Бенедя було настільки розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, і відки він до всього того прийшов?
— Е, чорт його там побери, відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцик Бавх. — Але як він сміє нам тут людей бунтувати? Послати до Дрогобича по жандармів, нехай в ланцюги, та шупасом[8] відси!
— Але прошу вас, панове, — сказав, зупиняючись, Леон, — не розумію, чого це ви так тривожитеся? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочують. Там кожний такий капіталіст як говорить до робітників, то раз-у-раз у нього на язиці Selbsthilfe та й Selbsthilfe[9]. „Помагайте собі самі, всяка стороння поміч для вас на нінащо не здасться!“ І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значиться, що вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється: Selbsthilfe! Нехай собі роблять складки, нехай собі помагають самі, аби тільки ми їм не потребували помагати! А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що трохи зачнуть носитися бутно[10], а ми цап, плату знижимо, і свищи тоді тонко, так як ми хочемо!
Леон виговорив усю ту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній часті успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий, червононосий Іцик Бавх недовірливо хитав головою, і коли Леон скінчив, він, важко відсапуючи, сказав:
— Ох-ох-ох! Коби то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляґ! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря бойка, рівняти до німецького! Де нашому робітникові до якої розумної Selbsthilfe? Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А якби він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати нас? Га?
Всі слухачі, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на ті зловіщі слова, мороз пішов у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з-поміж котрих, о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на власників, а особливо на Бавха, свого принципала[11]. Бавхові від його погляду чогось недобре зробилося і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім заулку, — дичина та й годі! От той високий серед них, він у мене робить, чи не цілковитий ведмідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthilfe, а він зараз візьме ніж та й заріже вас!
Але Леон, а за ним і інші власники, почали перечити Бавхові. Вони тим живіше перечили йому, чим більше самим було лячно, і, переконуючи його, що небезпеки нема ніякої, старалися властиво переконати про те і себе самих.
— Ще то воно так зле не є, — говорили вони. — Люд наш, хоч, може, незугарний і непривітливий на вид, не є такий злий і кровожадний, як здається Бавхові. І що випадки правдивої, порядної спілки і в нас не рідкі і людям тутешнім зовсім не чужі. І що коли б мало було прийти до яких „непорядків“, то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Леон зараз завтра поговорить з ним і розпитається його про все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним оглядом Бенедьо зобов'язаний йому, Леонові, до вдячности, і що наперед можна впевнитися, що небезпека ніяка нікому не грозить.
— Ох-ох-ох, де більше язиків, там більше й мови! — говорив невмолимий Бавх. — Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби собака один з одним не мав за що й продихати, то тоді їм і складок усяких відхочеться!
— Еге-ге, будемо видіти, чи відхочеться! — проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю і підслухав усю ту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеться! — воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли власники розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!
І, розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам про те, як то власники говорять про їх раду і що про неї знають.
На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьові ту поруку[12], бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх однодумців. Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справу з церезиною, і для того наказав Шеффелеві, щоб і супроти тих вибраних робітників був як мога обережний. Але що ж, — назад цофатися[13] зі своїм словом було тепер запізно, тож Леон, хоч і з замітною тривогою рішив: що має торочитися, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу ту річ.
От він, сказавши кілька слів заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що це був за збір у них і що він там говорив робітникам? Він міркував собі, що коли в Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішає його. Але Бенедьо був уже від учора на це приготований, і, не показуючи й найменшого змішання, відповів, що деякі робітники підняли були думку запомагати одні других складками, і він радив їм зробити в себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній частині вибраних людей з ріпників і панів підприємців. Леон ще дужче здивувався, почувши ту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні про що не думаючим робітником.
— Відки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас у місті так заведено, то я й тут так радив. Це не мій розум, куди мені!
Леон похвалив Бенедя за ту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних підприємців, котрий умів би вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов постаратися їм о такі статути, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьові прикро було, що він мусив брехати перед Леоном, — але що діяти, коли годі було інакше. А Леон відійшов радісний, почуваючи себе хто зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружности і самопомочі і так безкінечно вище стоїть над усіми тими бориславськими „халатниками“, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеку і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславові мати свій робітницький рух, розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за цим ліберальні думки Леона пішли гуляти в далеку далечину, йому мрілося, що ось уже недалеко те славне „збратання капіталу з працею“, що воно почнеться не відки, як іменно від Борислава, і що в історії того збратання першою і найважнішою, бо вихідною, точкою буде його розумна і ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху. „Так, так, — заключив він, уже колишучись в своїй легкій бричці на ресорах долі бориславською вулицею, — мої діла йдуть дуже добре!“
——————
- ↑ Ладунок — погрузка, вантаж.
- ↑ Ґереґи — дрючки.
- ↑ Делиння — дерев'яні бруси.
- ↑ Форсувати — приспішувати.
- ↑ Бог над світом.
- ↑ Клянусь своїм народом.
- ↑ Скітник — здохла тварина.
- ↑ Шупасом, цюпасом — етапом.
- ↑ Самодопомога.
- ↑ Бутно — гордо.
- ↑ Принципал — хазяїн, начальник.
- ↑ Порука — доручення.
- ↑ Цофатися — п'ятитися.