Твори (Франко, 1956–1962)/10/Boa Constrictor/IV

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том X

Іван Франко
Boa Constrictor
IV
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957
IV

Сонце починало хилитися з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим дощем на бориславське підгір'я, розсипаючися по сугорбах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі, дротяні линви, навинені на корбах, заломлюючися й мигтячи всіми фарбами веселки на калюжах густої кип'ячки. Тягло душним, нафтовим сопухом. Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибінь, або добувано знизу леп у кіблях. Поміж ямами вешталися тут і там дозорці, біля корб стояли робітники, і раз-у-раз то згиналися вниз, то підіймалися вгору, крутячи корбами; вся праця заховалася в глибінь землі, там у тісні, темні ями, де блимали лише маленькі лямпочки, а заморока глухо белькотіла в підземних жилах.

Тут і там поміж ямами здіймалися кошари або великі шопи, що були складами робочих знарядів та добутого матеріялу. Тут звичайно й самі робітники спочивали, дожидаючи своєї черги — йти в яму. Робили день і ніч, на „шихти“, кожна шихта по шість годин. Виробивши шихту, одні робітники виходили наверх, а інші йшли на їх місце на дно. При корбі один робив звичайно три шихти, тоб то 18 годин без упину; молоді хлопці, яких найчастіше уживано до цеї праці, в перших днях блювали від завороту в голові при тій роботі й часто падали знесилені, поки дозорець копняком не доводив їх до притомности.

— Не лежи, пся твоя мать! — кричав дозорець. — Хочеш у ямі хлопа задушити? Дуй, свиня, за штири шістки!

І хлопець хапався знов за корбу, якою млинковано повітря згори до ями, щоб виперти відтам удушливі нафтові сопухи.

Дзінь-дзінь-дзінь! Дзвінок з ями. І два парубки хапаються за іншу корбу, що стоїть на двох стовпах над ямою, і починають тягти вгору відро. Одне йде вгору, друге рівночасно в долину, і поки тут одне випорожнять, друге внизу наповняють. І так далі, також без упину вісімнадцять годин.

Герман із сином ішов поміж ямами, поміж довгими рядами отих корбарів, що раз-у-раз, мов автомати, хиталися, мірно кланяючись у пояс і знов простуючися. Їх видно було скрізь, куди оком глянь. Звиш десять тисяч ям на широкій леваді, прозваній Новим Світом, було в руху, і вся та левада виглядала, як велика нива, покрита отакими розхитаними людьми. Якийсь сонний понурий дух лежав над левадою. Лиш де-де в кошарах цюкали теслі, лагодячи нові цямрини для ям; у слюсарні біля Домсової фабрики пищать і свищуть циркулярки, гострячи знаряди до лупання каменя, який декуди попадається в ямах; дим чорними стовпами стоїть над дахами дестилярень на Волинці, і там, коло тих дестилярень, чути гамір і крики робітників, фірманів та факторів. Герман з залюбуванням роздивлявся по крайобразі, що для ока не проявляв нічого принадного, крім хіба темно-зеленого Діла, який закривав західню й південну частину обрію. Для нього цей крайобраз був найлюбіший з усіх, бо з нутра цеї землі плило його багатство. Зашкірна нафта вже давно вичерпалася, треба було йти глибше; тут появилися багаті поклади воску, з якого Герман надіявся великих зисків, маючи вже звістку про спосіб його чищення. Треба було будувати для цього нову дестилярню, ну, та це не біда. Аби тільки докопатися багатших джерел кип'ячки та покладів воску, аби тільки пустити діло в більший рух! Отой сонний супокій, що лежав над Бориславом цього літнього пополудня, дуже не сподобався йому; він радий би був, щоб тут стояв гамір, клекотіло життя, вешталися купи народу. Адже це джерело світла на ввесь край, джерело промислового руху. Невже все в Галичині мусить іти так сонно, мляво, так якось по-патріярхальному, немов би тим людям усе на світі було байдуже?

— Тато, чуєш? — промовив Дувідко.

— Дзвінок із ями. Ну, щож у тім дивного?

— Алярмовий дзвінок.

Дзвінок над найближчою ямою зазойкав нагло якимось розпучливим голосом і нараз затих. До ями підбіг дозорець.

— Що там таке? — запитав тих, що крутили корбою.

— Не знати. Відро не йде.

— Обвалилася яма.

І дозорець живо накинув на себе пояс безпеки, зашилив його за линву й ступив у відро.

— Спускайте! — мовив до тих, що стояли при корбі. За хвилю щез у пітьмі, лише світло лямпочки, яку мав при поясі, мов червоний червячок, мигало іноді з глибокої пітьми й знов щезало в ній.

Уже десятий, уже двадцятий, тридцятий, сороковий сажень. На п'ятдесятім сигнал — тягти назад.

— Що там таке? — запитав Герман дозорця, коли цей появився на світло.

— Завалилася, — сказав він коротко. — Нафта виперла стіну й залила все до самого споду. Двадцять сажень криниці.

— Ну, слава Тобі, Боже! — мовив Герман. — А б'є ще джерело?

— Сильно б'є. Бачите, я до половини мокрий, поки підтягли. Ще хвильку, було б і мене залило.

— А копач?

— Ну, що про нього й балакати! — І він махнув рукою.

Герман також махнув рукою й пішов далі. Що значить копач, коли нове джерело нафти відкрилося? Що значить одне життя людське, а хоч би й сотки й тисячі їх, де ходить о отворення нових жил земного багатства, з яких попливе користь на многі покоління? Зрештою, копач погиб через власну необережність, — чом не сигналізував швидше?А втім хто там буде питати за копачем! Пусте діло! Не він перший, не він і останній.

І Герман ішов далі. Нині, очевидно, щастилося йому, бо з кількох ям подоходили до нього вісті, що показалися незвичайно багаті джерела нафти. Він радий був тому, та проте в кожній кошарі докладно переглядав рахунки, копальняні знаряди, млинки, линви, — любив порядок і точність. І робітників розпитував, чи не кривдять їх дозорці.

— Та що нас мають кривдити, — сказав один зачорнений, як дідько, що, тільки що вилізши з ями, лежав на землі й важко дихав. — Най Бога просять, щоби ми їх не кривдили, бо з нами нема що зачіпатися.

В кошарах, при вогнищах, що розпалювалися на ніч та тліли й увесь день, де робітники курили люльки та варили собі страву або пекли бульбу, ішли між ними веселі та свобідні розмови. Одні оповідали про свою домашню мізерію, про сварки в родині, про процеси та військові екзекуції по селах. Інші згадували залюбки про давніх опришків, що мстилися на злих панах, оповідали дива про Довбуша, що скрізь позакопував скарби, про велетнів, що став на однім версі й відци подавав топір другому, що стояв на другім версі. А всі вони хвалили Борислав.

— То наш тато, наш опікун! — говорив один копач. — Що мені тепер пан і його оконом? Я їх і знати не хочу й на роботу до них не піду. Я тут маю ринський, а при камені й півтора ринського на день, а в пана за день косовиці по штири шістки. І навіть горілки не дасть. Хай собі шукає дурних.

— А в йиму не лєчно[1] лізти? — питає якийсь патлатий гуцулик, що недавно прибув у „Буриславку“ та не міг іще відважитися лізти в яму.

— От дурний! — відповідає копач. — Чого ж має бути лячно? Робота, як робота.

— Але може обвалитися або кип'єчка заллє, йик[2] вібухне, — мовить гуцул.

— Овва, та що з того! Смерть, як має постигнути чоловіка, то постигне, хоч ти й за піч сховайся. Адже нас тут працює зо п'ятдесят тисяч, а як десь коли одному чи двом притрапиться нещастя, овва! Чого тут лякатися!

— А ти вважай, — кидає своє слово інший, пихкаючи люльку,— що ти тут свобідний, як птах. Батько тебе не лає, мачуха не пилить, ніхто тобі в ложку не заглядає. Що заробиш, те твоє, робиш собі з тим, що хочеш.

— У мене жінка й діти, — відмовляє гуцул, — мені аби заробити на податок, та й додому.

— То лізь у яму, бо так наверху при корбі не швидко заробиш.

— Відав, шьо мусю, — мовив гуцул, — хоч боюси, ой, мамко моя, йик боюси тої йими!

Всі присутні сміються, а гуцул, пихкаючи люльку, все повторяє: — Боюси, тай шьо ми зробиш! Все ми си здає, шо йик у ню влізу, то вже бірше світа не побачу.

Герман, проходячи попри ями, не раз залюбки підслухував такі розмови і всміхався. Це ж було свідоцтво тих простих людей про добродійство нового елементу в їх життю, промислового руху. Він дає їм можність вийти зі старої тісноти та безрадности патріярхального життя, пізнати більше світу, розвинути свою волю. Що з того, що сотки, тисячі їх погибнуть або зведуться ні на що! Без того ніяка переміна в суспільному життю не відбувається, та й без того чи менше б їх пропало в домашній глуші? Герман був чоловік практичний, далекий від усякого сантименталізму. Як генерал в часі битви бачить тільки свою мету й старається осягнути її, хоч би скільки його людей упало, так само й він при своїх промислових спекуляціях. Дбати про якусь особливу забезпеку робітників, про те, щоб стіни ям були солідніше оцямровані й не валилися, він не вважав себе в обов'язку. Хай про це дбає поліція! Як вона накаже, то й зроблю, а так нащо мені зайвого кошту? А робітники все знайдуться.

Ось зміна шихти. Зазойкали дзвінки по кошарах, і з ям почали витягати копачів. Вони були звичайно цілі мокрі від поту і, виринувши на світ, довго видихувалися після задухи, яка, не вважаючи на помпування повітря згори, стояла особливо в глибших ямах. Біля ям іде гамір, дехто жартує собі з тих, що вилізли, а ті, що тепер на черзі, приготовляються іти на низ.

— Glück auf[3], товариші! — гукають їм ті, що лишаються на версі, і звільна ями знов проковтують тисячі людей.

— Glück auf! — повторяє й собі ж Герман. — Так і треба! Нехай ідуть, нехай коплють і викопують це джерело світла. І їм самим з часом ясніше стане в їх безпросвітній пітьмі. А втім, стане чи не стане, для мене головна річ — розвій моїх діл.

— Тато, — озивається Дувідко, — а пощо тобі так убиватися при цих ділах?

— Як то пощо? — дивується Герман. — Хіба тут може бути питання?

— Я не бачу ніякої цілі. Мені обридливо дивитися на це.

— Що ти розумієш! — мовить Герман. — Ти ніяким ділом ще не займався, то й не знаєш, як воно захапує чоловіка. Хоч би він і не бачив ніякої іншої цілі перед собою, а для самого діла, для оказання своєї сили й зручности він працює далі. Аби щастя вхопити в свої руки. Та я надіюся, що й ти, раз засмакувавши, набереш охоти до діла.

— Ні, ніколи не наберу! — мовив Дувідко. — Нудно це все. Та й пощо? Пощо мені бути багатим?

— Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хиляться перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тільки запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка це розкіш — почуття своєї сили, в тій певності, що як я захочу, так воно й станеться, хоч би там люди надривалися й гибли для мене.

— Гоїв не жаль, — мовив Дувідко, мов із задуми. — Вони брудні й вонючі.

— То би ще байка, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть для них гірше. Ади, як вони лізуть у ями й гадки не мають, і задовольняються мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А могли б були давно робити це для себе й дороблятися капіталів. Адже це їх ґрунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кип'ячка, і кляли його та й кляли свою долю, що їх посадила на такім ґрунті. А придивитися до тої мазі, довести її до вартости — борони Боже! Сотки літ вона була для них лише завадою. А тепер, бач, вона ожила й їх поперед усього змела з землі. Вони попродали свої ґрунти за півдармо, пропили гроші, а тепер, як непишні, ідуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля мститься на них, проковтує їх день за днем. І мені не жаль їх. Дурному так і треба.

Отак розмовляючи, вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів магазин, була контора і в ній сидів завідатель Германових копалень. Власне почалася виплата робітників, що купами приходили з різних часток, весело гуторячи звичайно від пробування в атмосфері лепу, воску й кип'ячки — від ніг до голови чорні, як дідьки. В канцелярії був натовп, ішов гармидер і брязкіт дрібних грошей; ждучи своєї черги, юрба робітників стояла перед дверима канцелярії й гомоніла.

— Добрий вечір вам! — промовив Герман, наближаючися до них.— Ну, що чувати?

Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонилися, говорили сміло, не так, як з першим-ліпшим паном.

— Та гаразд би було, — сказав один із них, — коби в ямах безпечніше було. А то йде чоловік до неї, та й свого життя непевен.

— Ну, що я на те пораджу? — мовив Герман.

— Треба би міцніше цямбрувати ями.

— Я вже наказав. Тут заложимо варстат, нехай роблять цямрини, скільки треба.

— А інші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.

— Бо капцани, — згірдно мовив Герман, — бояться кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, щоби в моїх ямах люди душилися та гибли.

— Дай вам,Боже, здоров'я, пане Ґольдкремер. Ми в вас не маємо кривди.

Обступили його зо всіх боків, пішли жарти та оповідання.

Дувідко тим часом пішов далі дорогою й зайшов у ліс. Він ще не був у ньому ніколи й інстинктово якось жахався його. А ліс стояв чорною, велетенською стіною, вкриваючи гору геть аж до найвищого верху. Війшовши стежкою якийсь шматок дороги, Дувідко почув себе, мов у бочці. Хоч надворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинився й почав прислухатися. Над лісом стояв глухий гомін, де-не-де скрипіли ялиці, розхитані вітром, зовсім нечутним унизу. Заскиглила сова в верховіттю, а друга захихоталася жасно десь у дуплі під корою. Захрустіли внизу гілляки, і Дувідко затерп, задрижав усім тілом і пустився щодуху тікати з лісу. Сам не знав, чого боявся, але тікав, спльовуючи щохвилі на боки.

— Ну, ліс! Хай йому всячина! Страшно тут, — шептав він, опинившися на вільнім полі. — Я би тут не ночував! Здається, що згиб би зо страху.

Звільнив кроку. Стояв на високім схилі гори, куди вела стежка, і дивився на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою смердючою парою, що ніяк не хотіла підійматися під небо й очистити повітря внизу. Крізь цю пару де-де проблискували, мов вовчі очі, вогневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготіли світла в вікнах селянських хат. Дувідко думав щось, надумався і, не гаючись, спустився стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вився й шваркотів у його стіп, і попростував до Борислава.

Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава, думаючи, що син перед тим вернув додому, але там не було його. Були натомість свіжі листи, замовлення на нафту й на віск, якого рафінерію треба було робити якнайшвидше. Герман засів зараз писати листи. Упоравшися з цею роботою, подзвонив і запитав у слуги:

— Дувідко ще не прийшов?

— Ні, певно, буде в касині на вечері.

— Ну, ну. Піду й я туди.

Він одягся й пішов до касина. І там не було Дувідка, та він не дуже турбувався цим. Адже не згубиться ніде. Походить та й верне незабаром.

Він засів до вечері і, поки приготовили йому пару котлетів, сів під вікном і дивився на ту частину Борислава, де лежала головна група його копалень. Кошари з високими дерев'яними вежами бовваніли в сивому тумані, мов пеньки здорового зрубу, а десь-колись унизу проблискували світла ліхтарень, коли хтось ішов з кошари до кошари. Протяжно зстогнала свиставка в далекій дестилярні, і пугач запугукав на старій вербі тут же над дахом касина. У Германа пробігла дрож поза плечима.

— Гарна птиця, — буркнув він сам до себе, — а чомусь ніколи не можу її чути без жаху. Чи справді вона ворожить якесь лихо? Тьфу, і сам не вірю тому, а чогось страшно. Така вже дивна людська натура.

Та в тій хвилі бухнув здоровенний сніп проміння від землі аж під небо, і щось глухо загучало, мов із горла десяти волів. Потім піднялося величезною лійкою вгору криваве полум'я, почувся тріск розваленої й горючої кошари, — в ямі наступив вибух. Бовдурами заклубився над ямою густий, удушливий дим, якого важку масу знизу лизало полум'я.

— Моя яма! — скрикнув Герман і зірвався з місця, щоб бігти на пожежу. Вхопив капелюх і погнав щодуху. Недалеко бігши, здибав Дувідка, що, задиханий, заляканий, біг йому назустріч.

— Ти тут? Де ти був? — запитав батько.

— Де був? Був у лісі. А бачиш фейерверк?

— Бачу, та це ще байдуже, аби вогонь лише не розширився.

— Куди йому ширитися? Яма далеко від інших.

— А все таки треба побігти. Чи не спав хто в кошарі?

Дувідко не сказав нічого. Та коли прибігли на місце, вже робітники з сусідніх кошар працювали, закидаючи пожежу глиною, а інші з недогарків кошари виносили трупи робітників, що спали там, були захоплені вибухом, обризкані гарячою кіп'ячкою й майже моментально подушені полум'ям. Дальшої небезпеки не було. Герман зідхнув важко, дивлячися на обгорілі тіла робітників, але Дувідко розсміявся істеричним сміхом.

— А бачиш, бачиш, як вони тепер виглядають? — говорив до батька, заходячися від сміху.

— Бідні люди, — мовив Герман.— Що то може необережність! Допустили вогонь до ями, та й самі потерпіли.

— Та не допустили, це я сам підкинув, — мовив Дувідко. — Хотів побачити, як позриваються від гуку та почнуть утікати, а вони поснули твердо, та й не чули гуку.

Герман перелякався і, кинувшися до сина, затулив йому рота:

— Та чи ти здурів та й голосно признаєшся? Хочеш, щоби тебе арештували за підпал? От іще дурень!

— Овва, що мені зроблять! Я собі для забавки, — мовив Дувідко, здвигаючи плечима.

— Але ж живі люди! Посиротив діти! — мовив Герман.

— Овва, яка шкода! Що вони варті всі на купі? Мені їх не жаль. А варто було подивитися, як вони побудилися серед вогню і, мов безумні, кидалися на всі боки. Один, осліплений полум'ям, просто бовтнувся в горючу яму. Ха-ха-ха! Це був вид, якого не забуду ніколи.

Та Герман, ще раз затикаючи йому рота, потяг його з собою до касина і, не чекаючи вечері, сів із ним на візок та почав щодуху гнати до Дрогобича. Коли виїхали за Борислав, він оглянувся й бачив ще лиш вогняні недогарки кошари. Полум'я погасло. Він зацмокав і, обертаючися до сина, сказав:

— Ну, чи не збиточник ти? Адже якби хто почув, що це ти зробив, то небагато й хибувало би, щоб і мене з тобою кинули в той вогонь. І що б було тоді?

Дувідко здвигнув плечима й почав свистати.

——————

  1. В яму не лячно.
  2. Йик — як.
  3. Щасливо.