Твори (Франко, 1956–1962)/11/Великий шум/XIII
| ◀ XII | Твори в 20 томах Том XI Великий шум XIII |
|
А другого дня велично зійшло сонце, радісно роз'яснилося небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і графиню, яких служниця застала вранці в тім самім місці, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенням, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозі, — попереносили слуги на ліжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливалися радісним рокотом, не бачили величного світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарешті щирим золотом. Вони спали аж до восьмої години. А коли графиня прокинулася і побачила нахилене над собою, все ще тривожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготалася, як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цілувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:
— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!
— Від чого свобідна, дитино моя?
— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.
— Де ж він подівся?
— Лишився в Венеції.
— І пустив тебе додому?
— Пустив, таточку, бо мусив.
— Ти узискала розвід?
— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове, венецьке море.
— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.
— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнулася, скочила до дверей, глянула, чи не підслухує хто, а потім, обнявши знов батька за шию і притулившися до нього, шепнула йому до вуха:
— Я вбила його!
Пан Субота весь закаменів і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.
— Ти… вбила… його? — простогнав він, ледво переводячи дух.
— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арештували. Я чиста перед світом, а на сумлінню… на сумлінню, там, у темній, найтемнішій закутині, маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.
— Говори ясніше, Женю, говори ясніше, а то я нічогісінько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбовання говорив батько.
— Ох, се ціла історія, чисто як із італійської новели з часів ренесансу, фантастична, а проте й сьогодні можлива і дійсно правдива. Се можливе лише в Італії, тій дійсній країні чудес.
— Говори про себе, доню, а не про Італію, — шептав батько, палений цікавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далі своє, як розпещена дитина.
— Не говорити про Італію! — скрикнула зі святим обуренням і сплеснула в долоні. — Як же я можу не говорити, коли Італія дала мені найкраще, найцінніше з усього, що я коли-будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розуміється, крім тебе. Італія віддала мені свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землі, Венеція, взяла мене за руку і, як малу, заблукану дитину, вивела на вільний світ!
— Говори ясніше, Женю, говори ясніше, бо мені в голові мутиться.
— Не бійтеся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед Богом, по щирій правді. Ви бачили, в якім настрою ми виїхали з Відня. Я докладала всіх сил своєї душі, щоб видаватися веселою і щасливою, але тілько Бог один бачив, як тяжко мені було на серці… Ми приїхали до Венеції в часі найкращого осіннього сезону, і мій муж кинувся з цілим запалом своєї натури у вир тих забав і розкошів, які дає Венеція, між іншим, і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомився з найкращим на всю Венецію гондольєром, і оба вони в пурпуровій, золоченій гондолі доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжився з гондольєром, та й сьому самому не треба було довго часу, щоб наскрізь пізнати польського графа і його уподобання. Він пізнав його французьких товаришок, з якими граф проводив увесь час, вільний від спорту, а нарешті прийшов і до мене.
Не забуду до смерти сеї пам'ятної сцени.
Він ввійшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверей і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:
«Signora[1], позвольте сказати вам слово».
«Кажи».
«Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя».
«А тобі яке діло?» — відрубала я.
«Я, Signora, бідний, un povero Veneziano[2]. У мене жінка й діти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні діти, і я готов віддати своє життя, щоб забезпечити їх життя. А мій заробок мізерний. Я не можу дивитися на їх убожество».
«Що ж мені до того?» — сказала я.
«Вам, Signora, нічого до того, лише мені. Що варто моє життя при моїй бідности? Але ви можете допомогти мені. Не мені, але моїй родині. Будьте великодушні!»
— Я дала йому тисячу лірів. Його очі блиснули огнем, але грошей не брав.
«Мало, Signora!»
— Я додала ще тисячу.
«Мало, Signora!»
— Я додала ще три, останні, які я мала.
«Спасибі, Signora, — мовив він коротко, ховаючи гроші. — Ніхто ніколи не знатиме, відки вони. Я венеціанець, і ви не раз іще згадаєте мене. Цілую ваше серце, Signora!»
— І, поцілувавши краєчок моєї сукні, він пішов.
— І не говорив тобі нічого більше?
— Ані слова.
— Пощо ж ти дала йому стільки грошей?— Зі співчуття для його рідні.
— Брешеш, суко! — не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. — Ти добре знала, до чого воно йдеться.
— Знала чи не знала, кому яке діло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нічого.
— Не сказала, але серцем бажала.
— Сердечні бажання Бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положення!
Батько поблід, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно:
— Твоя правда. Що ж було далі?
— Далі нічого не було. Найближчого вечера була чудова регата на Лідо, гондоли робили тисячні закрути і перегони, публіка плескала і кричала, далі найкраща гондола, випереджаючи всі інші, погнала на повне море і щезла в густій мряці, що білою стіною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли гондолу перевернену догори дном, а графа, ані гондольєра ані сліду.
— То був мій розвід. Так море дало мені свободу.
|
|
По полудню, весь час аж до вечора, йшло в панськім дворі велике угощення цілої грушатицької громади. Графиня й Галя, обі в однакових костюмах, услугували мужикам.
А вечором у присутності привезеного з міста нотаря уложено між паном і громадою план викупу сервітутів, за які селяни одержали значний шмат ліса і толоку. Се була одна з немногих у Галичині корисних добровільних угод у тій справі. Сусідні пани ніколи не могли дарувати її Суботі.
——————