Твори (Франко, 1956–1962)/12/I
| Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки I |
II ▶ |
|
— А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не чув!
Се було на вулиці, перед будинком карного суду в однім із більших провінціональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчилася, і з суду виходили купами свідки — селяни, жиди, якісь ремісники, поліційні стражники. Адвокат др. Євгеній Рафалович вийшов також, вирвавшися з-поміж своїх клієнтів, цілої купи селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій обороні, не тілько увільнені трибуналом, але надто мали надію в дорозі цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, із-за котрого знялась була буча. Вони з слізьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далі, і вийшов із темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холодніше, ніж у залі розправ, але проте стояла курява від давно неметеної долівки, було брудно і тісно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим, але хоч троха свіжішим повітрям і, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тілько вийти з-посеред тої купи людей, у котрій — він знав і чув се — всі звертали на нього очі, всі шептали про нього. Се ж нині був його перший адвокатський виступ у сьому місті, куди він оце тілько що перенісся. Від нинішньої оборони мало залежати його дальше поводження на новім грунті, і він чув се, що нинішній виступ удався йому дуже добре. Він був дуже задоволений, але, держачися старого правила «aequam servare mentem»[1], мав вид не то байдужно-спокійний, не то занятий чимсь і йшов не озираючись, не спішачись і не звертаючи уваги ні на що постороннє.
Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з тої рівноваги. Він озирнувся і побачив, як півперек вулиці, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближався до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим ріденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Др. Рафалович мав бистре око і добру пам'ять, але не міг пригадати собі, щоб де-небудь і коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.
— Що, не пізнають мене пан меценас? — говорив він радісно і дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. — А, не диво, не диво! Давні часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися мені добре, прошу пригадати собі, га, га, га!..
Він стояв на тротуарі, всміхнений, спотілий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обійми.
Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер на ніс, придивлявся панкові, всміхався, покашлював, а далі сказав:
— Даруйте, пане, не можу пригадати.
— Валеріан Стальський! — з тріумфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мовби хотів кинутися в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження і надаремне шукання в закамарках споминів.
— Стальський… Стальський, — повторяв він механічно. — Даруйте, пане!.. Будьте ласкаві, допоміжь моїй пам'яті! Їй-богу, стидно мені, але ніяк не можу…
Та нараз він ударив себе долонею в чоло.
— Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мій домашній інструктор у третім… ні, pardon, у другім гімназіальнім класі!
— Так, так, так! — притакував Стальський і руками, і головою, і всім тілом. — Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашній інструктор… неправильні латинські verba[2], пам'ятаєте?— Га, га, га! Партиципіальні конструкції, ablativus absolutus![3] Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?
Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського, і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, ішов обік нього.
— Дякую, дякую! От жию, аби жити.
— Маєте тут яку посаду?
— Авжеж, авжеж! Я в суді. Пан меценас ще тут незнайомі… Я тут офіціал при помічнім уряді, маю під собою регістратуру. О, я служу вже п'ятнадцять літ!
— Але ж ви, здається, були в війську?
— Так. Власне тоді, як я пана меценаса вчив, мене з шестого класу відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шануватися, зістати офіцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаєте, у війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять літ, я пішов і дістав місце канцеліста при суді. За п'ять літ чоловік авансував, — ось вам і вся моя кар'єра.
Вони йшли довгою, простою вулицею, що вела на дворець залізниці. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а довкола вулиці були самі мури і стіни, ніде ані садка, ані дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і, мов вахлярем, холодив ним спітніле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола хустиною.
— Але ж то пражить! — промовив він.
— Пан меценас, певно, на дворець ідуть? — запитав Стальський.
— Ні.
— А чого пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут діло до кого?
— Борони Боже! Я властиво хотів іти на обід.
— На обід? Тут пан меценас у когось обідають?
— Ні. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора і позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелю.
— Так, то пан меценас до готелю заїхали?
— Так. «Під Чорного Орла». Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників і професорів гімназіальних, але всі вони на урльопах, на вакаціях, пороз'їздилися. То я заїхав до готелю і там сиджу, поки знайду собі помешкання. Але їда там не смакує мені.
— Ну, певно! Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію. Прошу от сюди!
І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.
— Ах, так! То пан меценас у готелю! Ще не маєте помешкання! Ну, в такім разі, надіюсь, не відкинете моєї послуги. Позволите, щоб я допоміг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!
— Але і овшім, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим більше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бігати по місті, шукаючи хати.
— О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілія? Також у готелю?
— Фамілія? У мене жадної фамілії нема. Я сам-самісінький.
— Як то? Пан меценас нежонаті?
— Ні, пане.
— А, так! На кавалерській стопі! Ну, так, то що інше! Так же мені й говоріть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати в спільній столовій, чи, може, окремо?
— Та мені байдуже, — мовив адвокат. — От хіба якби ви були такі добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.
— Я такий рад, що здибав пана меценаса…
— Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! — мовив меценас, і оба ввійшли до реставрації.
——————