Твори (Франко, 1956–1962)/12/LI
| ◀ L | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки LI |
LII ▶ |
|
Другого дня пан староста сидів нетерпеливо в своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгенія з донесенням про новий локаль, у якому мало б відбутися віче. Він наказав у подавчім протоколі, щоб, як скоро війде те нове подання, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нінащо й се нове подання, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євгеній не міг закинути йому ніякої очевидної противзаконності. Але минала година за годиною, а подання не впливало.
«Що ж се, — міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. — Чи мав би Парнас таки полакомитися на гроші і дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїться і був цілий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумався відкликати те чортівське віче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоїсь дурниці, якогось збитка, якоїсь прикрости іншому, то тут нема ніякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.
Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.
— А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?
— Дякую пану старості. Все добре.
— Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?
— Маленька просьба. А властиво аж дві.
— Ого! — сміючись, крикнув староста. — Що ж там такого?
— Та одна від того бідного Парнаса.
— Від Мотя?
— Так.
— Ну, чого ж йому треба?
— Прибіг учора до мене — знають пан староста — мало не плаче. «Пане бурмістру, — каже, — порятуйте! Трафився мені добрий гешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів — адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід». Знають пан староста, на такім зібранню балакають богато, а від балакання горло засихає — га, га, га! — а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кілька бочок пива, що воно — признався мені одверто — трошки прикисло. То звичайним гостям годі його давати, але при сій нагоді то було би пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний гешефт, золотий гешефт, і пан староста не позволяють йому відступити локалю.
— І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.
— Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?
— На передмістя?
— Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передміщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потока…
— Я нічого про жадне зібрання на передмістю не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! — мовив староста.
— Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу — не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.
— Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже…
— Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо ще й не сказав, чого мені треба. Я просив би — тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували того зібрання.
— Ага, от чого йому треба! — скрикнув староста.
— Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зібранню відбутися, — що мені до того, чи воно відбудеться, чи ні. То вже пану старості ліпше знати, чи має воно відбутися, чи ні. А нам важно тілько те, щоб воно не було заборонене тепер.
— Як се так? Я не розумію.
— А то така проста річ! Пан староста заборонять нині у Парнаса, вони відбудуть його на передмістю. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоїться розказу пана старости. Пану старості прийдеться заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфовання до намісництва, до міністерства і готов добитися того, що зібрання в означений день таки відбудеться, тілько не у Парнаса і против волі пана старости.
— Ну, се ще побачимо! — з завзяттям мовив староста.
— Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не ліпше було би зробити інакше? Коли пан староста не хочуть справді допустити до відбуття зібрання, то стати собі попросту на формі, на букві закона. Віче заповіджене, всі формальности сповнені — добре. В означений день віче збирається, народ валить до шопи — таки до Парнасової, пощо слати їх на передмістя? — аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленням і віче тут відбутися не може. Против оречення будівничого в тій хвилі неможливий ніякий рекурс, треба би хіба делегувати спеціальну комісію. Отже, пан староста вповні заслонені від закиду якоїсь самоволі, а зібрані мусять розійтися з довгими носами. А заким розійдуться — се вже Мотьо так міркує — не буде без того, щоб на потіху не випили і не дали йому заробити дещицю.
— Гм! — буркотів староста, слухаючи сеї хитрої ради. — Das lässt sich hören, lässt sich hören[1]. Справді, се може бути ліпше, ніж вдаватися в гризню відтепер. Нехай собі пани демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчаровання, і вони тим певніше потратять голови.
— Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?
— Про мене, нехай буде й так. Забороню в остатній хвилі.
— Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?
— Нехай бере.
— Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.
— Певно, в справі пропінації?
— Ні. На мій сором, знов політична справа.
— Яка?
— Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнення… Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.
— Ов, а я й не чув нічого про се!
— Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка — скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.
— Що ви? Зібрання? Жидівське! — скрикнув староста, хапаючися за голову. — Чи світ кінчиться?
— Ні, пане старосто. Се ми — кілька нас, — думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого, чи за ким, нехай скаже.
— Але ж се нечувана річ — жидівське зібрання! — дивувався староста.
— Хлопське також нечувана річ.
— І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.
— О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні — ніхто не почує.
— І ви не жартуєте, пане Рессельберг? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?— Зовсім без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвіл.
І бурмістр подав пану старості зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його і перебіг очима.
— Ха, ха, ха! Зібрання в справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!
— Але буде.
— А пощо ж дальші точки? Політична організація? Економічний стан повіту?
— Хіба се не обходить жидів? По всім світі про се говорять, а ми мали б і не думати?
— Але ж се ви знов робите мені нову коломийку. Тут чоловік з тими русинами не може дати собі ради, а тут на тобі! І жиди вилазять з якоюсь політичною організацією.
— Нехай пан староста не бояться! — вспокоював його бурмістр. — Інша річ говорити, а інша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але від слів до діл іще дуже далеко. А наші люди таку вже мають натуру, що їм аби виговоритися, то вже й лекше.
— Ай, ай, ай! — скрикнув староста, ще раз зазирнувши в подання. — А се що? Ви хочете й своє зібрання відбувати в той сам день, що й хлопське?
— Думаю, що се одно одному не перепиняє. А нам се найдогідніше, бо з повіту з'їдеться богато жидів на торг. А вони якраз найгірше не вдоволені теперішнім кагалом.
— Ну, але представляю собі, яке там пахуче буде те зібрання! Треба буде вислати комісара.
— Ми пану комісарові заплатимо за присутність.
Староста зареготався.
— Йому нічого не належиться.
— Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранню. Ми вже будемо знатися на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже, можу йти з тим радісним чуттям, щоб обі мої просьби будуть сповнені?
— З тою умовою, що за се друге зібрання ви берете на себе всю одвічальність.
— Розуміється! Розуміється! Адже ж я скликаю його, то й одвічальність на мені! Кланяюся пану старості. Рад і з свого боку служити, чим тілько буду міг.
І пан бурмістр вийшов із старостинської канцелярії дуже втішений, сміючися в душі з Вагманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергічного батька повіту.
——————
- ↑ [Це можна слухати, це можна слухати].