Твори (Франко, 1956–1962)/12/XLII
| ◀ XLI | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XLII |
XLIII ▶ |
|
Іменини пані маршалкової мали бути сімейним празником незвичайної важності. Щоб гідно відсвяткувати його, пан маршалок зважився зробити невеличку фінансову операцію: позичити у одного з Готтесманів пару тисяч, обігнати ними кошти празника, а з решти, яка би лишилася, викупити кілька дрібних «паршивих» векселів і сплатити проценти залягаючих довгів, бодай ті, яких задавнення грозило найбільшими прикростями. Першу часть сього плану він виконав без великої трудності: по кількаденнім намислі жид гроші дав. Але коли прийшлося сплачувати векселі і проценти та виробляти деякі пролонгати, показалося, що, крім двох чи трьох зовсім дрібних векселів, усі інші були вже перепродані. Пан маршалок аж задеревів, але лаяти жидів, докоряти їм, грозити — не придалось ні на що: кождий жид заслонювався тяжкими часами, браком гроша, неможливістю довше чекати… Кому продано вексель — навіть сьогодні не міг довідатися пан маршалок. Сей продав у конторі, другий якомусь агентові, інший якомусь незвісному пану. Се відкриття було для пана маршалка мало чим приємніше від чуття делінквента, якому закладають петлю на шию. Він догадувався, що жиди брешуть, що знають добре, в чиїх руках находяться його векселі і довжні записи, але видушити від них назву сього таємного свойого ворога не міг.
Небезпека задля своєї таємничості видавалась йому ще грізнішою, ніж була на ділі, і його кидало то в жар, то в холод при самій думці, що першого-ліпшого гарного дня, от хоч би в сам день празничних іменин його магніфіки, до його двора може заїхати секвестратор і опечатати та взяти під свій заряд усі його добра і достатки. Він не говорив нікому про ті свої побоювання, але того дня не важився видати ані цента на вина, матерії і ласощі, потрібні для сімейного празника. Позичені у жида гроші пекли його, видавались неначе коротенькою проволокою, якою продовжено реченець виконання смертного присуду. З грішми в портфелі він вернув додому, сам мов отроєний, і, не говорячи нічого, віддав гроші жінці, нехай сама робить із ними, що знає.
Пані маршалкова не дуже допитувалася про психічний стан свойого мужа: се була дама практична, не заражена ніяким чутливим романтизмом. Одержавши гроші, вона енергічно занялася приготованнями до своїх іменин і лишила пана маршалка жертвою його гризоти та тривоги.
Бувши в місті на засіданню ради повітової, він здибав Шварца, що, знаючи про приготовання до фамілійного празника, предложив вельможному панству свої услуги при всяких покупках і інших справах. Пан маршалок приняв його предложення з байдужним, сквашеним видом, немов сей празник був для нього гірким, як хрін.
— Пан маршалок мають якусь гризоту? — закинув налазливий бувший канцеліст.
— Навіть велику, — зітхнув пан маршалок і звірився Шварцові зі своїм клопотом.
— О, коли лиш стілько, — скрикнув сей, — то можу зараз служити пану маршалкові своєю інформацією. Панські векслі находяться в руках Вагмана.
— Вагмана! Тої п'явки! — скрикнув маршалок. — А відки ж ви се знаєте?
— О, я віддавна маю його на оці. Сей чоловік — причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував про перепродання всього панського довгу, а сей знов обернувся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідався про те, що той вовк наострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надіятися всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнішого: як захоронити себе від зубів сього вовка. Тож, відіславши Шварца з його услугами до пані маршалкової, якій просив не говорити нічого про сі прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській залі в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далі. Та нараз зупинився, на його лиці заяснів усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолі. Гай, гай! Що за дивне сотворіння чоловік! Найближчі, найнатуральніші думки приходять йому в голову найпізніше! До найближчої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простіше, як конверсія всіх оцих векселевих довгів на одну позичку в будущій зреформованій повітовій касі? Йому, маршалкові, позички, хоч і як високої, каса не посміє відмовити. Значить, коби тілько якнайшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозиція Кшивотульського вже тепер дуже слаба, а по іменинах пані маршалкової, надіятися, й зовсім перестане існувати. Ліквідація обох існуючих кас — проста формальність, і перед великоднем, у великім пості можна буде позбутися оцього упиря, що морив його душу. Треба тілько ще одного: випросити у Вагмана проволоку до того часу. І, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати, і, одягши свою легку загортку, пішки, крадучись вулицями і пильнуючи йти так, щоб його ніхто не пізнавав, поспішив до Вагманового помешкання.
Вагман приняв пана маршалка покірно, просив його сідати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служити? Пан маршалок усміхнувся на кутні зуби.
— Чую, що у вас мої векселі.
— Дещо є.
— Ви завдали собі праці скупити їх.
— Продавали, то я купував.
— Яку ціль мали ви, скуповуючи мої довги?
— Інтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фірма, то чому ж не маю купити?
— І що ж думаєте робити з ними?
— Що маю робити? Надіюся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.
— Не бійтеся, пане Вагман, свого підпису я ніколи не заперечу.
— Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
— Бачите, пане Вагман, дещо я міг би, але думаю, що ліпше буде все відразу. У вас там богато тих папірців?
— Буде на п'ятдесят тисяч, а може й троха більше.— Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.
— Але коли?
— До великодня найдалі. Можете до того часу переждати?
— Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemütlichkeit auf[1]. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
— Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.
— Що ж, пан маршалок знають, такі папери — то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.
— Розуміється, пане Вагман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемности можете мені зробити.
— Які?
— Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.
— Се можна. А друге?
— Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати кому.
— Гм. Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Вагмана.
— Маєте нап'ятого такого купця?
— Та… наразі не маю. Але, може, трафиться.
— Га, робіть, як знаєте, — кинув недбало маршалок. — Але се перше обіцюєте мені?
— Нехай буде й так.
— І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.
— Нехай і так буде.
— Слово чести!
— На хайрем.
Пан маршалок подав Вагманові ласкаво руку і вийшов геть.
——————
- ↑ [У грошевих справах всяка добродушність кінчається].