Твори (Франко, 1956–1962)/12/XVIII
| ◀ XVII | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XVIII |
XIX ▶ |
|
Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три — кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокою, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.
— Слухайте, панове господарі, — мовив він, — я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.
— Та спасибі вам, паночку, — мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?
— Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!
Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.
— Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?
— Так, паночку.
— А кілько так воно варто, якби купити?— Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.
— Наше, прадідівське! — подтвердив другий господар.
— Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?
— Що? — скрикнули всі три нараз. — Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.
— Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.
— Дай Боже пану здоровля, — мовив знов перший селянин. — Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?
— Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас попросту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?
— Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите — під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.
— Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська — то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірно́го поля?
— Е, що там вірне́ поле! Вірно́го поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двацять ринських.
— Ну, а морг города?
— За морг города, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.
— Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірне́ поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.
— Е, пан хотів Шльомкови продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.
— Що то за Шльомко?
— Та жид, арендар.
— Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п'ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?
Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадно:
— Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.
— Я вважав своїм обов'язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.
Селяни, мов на команду, встали зі своїх місць.
— Та коли пан адукат, — мовив їх бесідник, кланяючись, — коли пан адукат чогось на нас загнівалися (знов поклін) і не хочуть далі провадити нашої справи (греміальний поклін усіх трьох) — то ми просимо віддати нам наші папері, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.
— Але ж, люди, — мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, — що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.
— Про яку?
— Ваше село досить велике, правда?
— Та досить.
— Кілько нумерів?
— Та буде більше як двісті.
— Ну, і нарід не такий дуже бідний.
— Ой, говоріть, не бідний! Та вже не богатий.
— А все-таки, грунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.
— Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.
— Ну, а пан добре стоїть?
— А Бог його святий знає.
— Має гроші? Чи, може, в довгах?
— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
— Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.
— Та то нам на збитки.
— Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.
— Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
— Ну, а якби ви самі купили?
— Що таке? Пасовисько?
— Ні, всі панські грунти з двором і з лісами.— І з лісами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?
— А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.
— Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
— Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
— Не нашої голови на се треба, — мовили селяни, хитаючи головами.
— Ну, але преці варто би над сим подумати, — мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. — Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.
— О, та кому би ми мали говорити?
— Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
— Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.
Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.
— Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
— Та що нам з того?
— Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида, або ще гіршого пана.
— Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.
— А не ліпше би то було не дістати нікого?
— Ба, чи не ще!
— І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в голови.
— Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?
— Ну, купіть ви, то й інші побачать.
— Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
— А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?
— А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.
— Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.
— Ну, то нас банк зліцитує.
— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.
— Але ж не бійтеся! Чекайте. Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.
— Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити…
— Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
— Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
— Чому?
— Бо то не наш антерес.
— Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
— Біг за́плать пану, але ми на те не пристаємо.
— Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, — гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
— Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
— Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.
— Най пан будуть вибачні, — мовив з лукавою покорою один селянин, — але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в руки.
— Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.
Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.
— Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папері.
Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.
— В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! — мовили селяни, виходячи.
— Дай Боже здоров'я! — мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. — А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
— А що, куме, не правду Шльомко казав?
— Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
— А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!