Твори (Франко, 1956–1962)/13/Захар Беркут/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том XIII Захар Беркут VII |
VIII ▶ |
|
— Що це за стук такий у лісі? — спитав боярин у своєї доньки, ідучи поруч із нею через монгольський табір.
— Дрова рубають, — відповіла коротко Мирослава.
— Та тепер? Уночі?
— Зараз буде день.
І справді, ледве сказала це Мирослава, коли втім на високих кам'яних обривах, що стіною оточили тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: це Тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кожного огнища купами снували якісь темні постаті. Цюкання сокир залунало з подвійною силою.
— Що вони роблять? — спитав боярин доньки.
— Дерево обтісують.
— На що?
— Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так багато вогнів, це ще й ліпше для монголів — не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.
— Хто йде? — крикнули вгорі голоси від огнища.
— Свої! — сказала Мирослава.
— Що за свої? — скрикнули тухольці, заступивши стежку. Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.— А за тобою хто?
— Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.
— До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонечко на небо, не так ми з ними переговоримося.
— От які ви смілі! — сказав, усміхаючись, Тугар Вовк. — Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тільки не знати, чи вашим матерям це буде така радість бачити ваші голови на монгольських списах!
— Цур твойому слову, вороне! — скрикнули тухольці, обступаючи боярина.
— Ну, ну, — задобрював їх Тугар Вовк, — я ж не бажаю вам того, а тільки кажу, що це не було би добре. І власне щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні. Але старі повинні розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстрі обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовбках довбали діри, інші бортили борти та притісували чопи.
— Що це ви робите? — спитав боярин майстрів.
— Згадай, коли мудрий! — відповіли ті глузливо, збиваючи пообтісуване дерево докупи у виді воріт із сильними поперечниками і зв'язуючи пару таких воріт горою і сподом подовжними платвами[1] з грубого делиня[2]. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.— Метавка! — скрикнув він. — Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
— Були такі, що нас навчили, — відказали майстрі і прийнялися з сильного букового пня витісувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту між стовбками передніх воротець і скручувану чимраз сильніше при помочі двох корб, прироблених до стовбків. А в широку жолобину на другім кінці мало вкладатися каміння; пружність скрученої ужви мала кидати те каміння з ложки далеко на монголів.
Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кожного огнища майстри — (а в Тухольщині кожний селянин був майстер) — ладили таку саму посудину, а молодці, жінки й діти крутили ужви.
— Ну, гаряче прийдеться нашим монголам під такими посудинами здобувати собі вихід із цієї ями! — подумав Тугар Вовк, ідучи з донькою дальше в ліс битою доріжкою, до поляни, серед якої горіло велике огнище, а довкола нього сиділа згромаджена рада тухольських старців.
— Мирославо, — сказав по хвилевій мовчанці Тугар Вовк, — чи це ти навчила їх робити метавки?
— Я, — відповіла Мирослава і пильно подивилась на батька, надіючись вибуху його гніву. Але ні! По лиці боярина перемигнув вираз якогось задоволення.
— Добре, доню! — сказав він коротко.
Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота зміна в успособленню її батька, не знаючи, що його віра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим більше в додержання монгольських обіцянок, дуже вже похиталася і що боярин у такім разі з конечности мусів чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою.
Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою зайняті старці тухольські. Була це простора поляна, похилена трохи на полудень, а від півночі замкнена стрімкою скелею м'якого карпатського лупаку[3]. Величезні смереки оточували поляну в півокруг від сходу, полудня й заходу, так що сонце тільки на найвищім вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами, котрі тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепіргатої папороті. Тільки одна стежка через середину поляни була протоптана і вела до глибокої, в скелі викутої, яскині в виді склепу, зовсім відкритого на полуднє. Стіни склепу стояли сирі, без ніякої оздоби, сподом були в камені викуті лави й заглибини; тут камінь був червоний, перепалений, а на паленищах видні ще були сліди огню; тільки стеля мала на собі одну-однісіньку оздобу, виковану з каменя випуклясту півкулю, завбільшки з добрий хліб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
Це була давня тухольська контина[4], де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охристили тухольський нарід, то все таки він, довгі ще часи молячись у корчинській церкві християнському Богу, не покидав і своїх прадідівських богів, і дорога до „Ясної поляни“ ніколи не заростала, вічний огонь серед поляни ніколи не вгасав — (відти й назва її „Ясна поляна“), — а й перед невеличкими боковими вівтарями Лади й Діда частенько курився пахучий яловець і тріпоталися різані їм у жертву голуби — дар тухольських дівчат і парубків. Але звільна нарід забував про давніх богів. Священники надзирали гостріше за тим, щоби люди не молились по-давньому; молодь перестала приносити дари Ладі й Дідові; діти виростали, не чувши нічого про давніх богів і давні звичаї; тільки між старцями де-не-де хоронились іще останки давньої, вільної, чисто громадської релігії, котра дозволяла кожній громаді мати свого окремого бога (як Тухля мала свого Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смерті, але найбільшою карою вважала ту саму смерть, смерть тіла й душі для людей неправедних. Нова релігія, зроджена далеко на сході, запанувала на нашій землі, а радше змішалася з нашою давньою релігією, і тільки та сумішка дала їй можність сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звільна старці, тямущі давньої віри, а хоч деякі й жили ще, то вже не сміли визнавати її одверто, не сміли навчати її молоде покоління, але жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці, з тим сумним переконанням, що разом із ними й вона зійде до гробу.
Одним із останніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво дивне! Прихильність оту він виніс із Скитського манастиря, від старого монаха Акинтия. Чи старий дивовижний лікар випадково тільки розповідав свойому ученикові про давню віру, так близьку до природи й її сил, чи, може, і його серце більше потягало до тої віри в противовенстві до строгого візантійського християнства, досить, що з побуту[5] при старім монасі Захар виніс велику прихильність до старої віри і поклявся бути їй до смерти вірним. У своїй Тухлі знав він про „Ясну поляну“, на якій давно вже погас вічний огонь і не курився пахущий яловець, і котру корчинські священники окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опущена була Ясна поляна, то все таки досі ніхто не посмів діткнутися образу сонця, т. є золотої бляхи, котрою він був окований, і той золотий образ усе ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврітися тисячами искор. По добрій волі прийняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кожної весни, протягом більше вже як п'ятдесятьох літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно, в молитвах і думах, на Ясній поляні тиждень, і по кожнім такім пробутку вертав до села скріплений духом, з яснішими й чистішими мислями. Не раз тоді тухольці зі своєї долини бачили, як понад вершками смерек, що оточували Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: „Це старий старим богам молиться“. І говорили це без насміху, без ненависти, бо Захар, хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання й чужу віру.
Оттут то на Ясну поляну зійшлись цієї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; в відблиску огнища яснів золотий образ сонця в яскині кривавим блиском; у задумі сиділи старці, слухаючи цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив нині в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. І далі розповідав Захар про життя перших людей, про великий потоп, від якого люди ховалися в горах і печерах, про старих велетнів і їх царя, тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольські старці тих оповідань, мов вістей про якийсь новий, незнаний світ; багато такого, що вони говорили і співали в піснях, не розуміючи, тепер ставало ясно і в суцільнім зв'язку перед їх очима, і Захар Беркут сам видався їм останнім із тих добрих велетнів — сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління.
Аж ось захрустіло сухе гілля на стежці і разом виринули з лісової пітьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого Захара, а боярин зупинився близь огнища.
— Батьку, — сказала Мирослава до Захара, — я бачила твого сина!
— Мого сина? — сказав Захар, спокійно, мов про помершого.
— Так! При помочі оцього перстеня я пройшла монгольський табір і бачила його. Маймо надію, батьку, що він швидко буде знов на волі.
— Трудно, доню, трудно! Але хто це прийшов іще з тобою?
— Це я, старче, — сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк, — чи пізнаєш мене?
— Лице твоє пізнаю, ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?
— Я прийшов до вас, старці тухольські, в посольстві від великого Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.
— Чого ж хоче від нас Бурунда-бегадир? — спитав Захар.
— Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика і непоборна, що дармо ви робите засіки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання каміння, нічим ви не врадите проти його сили.
— Видно, що твій Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати. Це добрий знак. Говори дальше.
— Ні, старче, не слід тобі легковажити слів начальника монгольського. Його погроза, то половина кари, а його кара страшна, як кара Божа! Слухай же, що велить далі сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Ціль його походу край угорський, дідицтво Арпада, що був підданим великого Джінґісхана, а тепер не хоче признати його зверхности. Щоб укарати непокірного, вислав великий Джінґісхан свою силу на захід сонця. Чи ж ваша річ спиняти ту силу в її поході? Бурунда-бегадир, начальник однієї частини тієї сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а твій син, старче. От що каже він звістити вам: розваліть свої засіки і пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він готов віддати вам вашого полоняника живого і здорового. Розважте добре, як корисна для вас ласка Бурунди! Опір ваш даремний, чи сяк, чи так, а монголи розвалять ваші засіки і підуть своєю дорогою. Але вони не хотять тратити часу в вашій долині, не хотять проливати вашої крови і готові віддати вам полоняника за пропуск. У противнім разі, розуміється, його жде неохибна смерть і то серед страшних мук, а вас жде кривава різанина, в якій помимо всяких способів ви мусите бути побиті. Вибирайте ж, що ліпше для вас!
З увагою слухали тухольські старці тих слів Тугара Вовка, і на деяких вони справді зробили вражіння. Побачив це Захар і сказав:
— Чесні браття, чи хочете порадитись по щирості над предложенням Бурунди, чи, може, однозгідно подасте про нього свій голос?
— Порадимось, порадимось! — сказали старці. Тоді Захар попросив Тугара Вовка віддалитися на хвилю. Боярин гордо віддалився в супроводі своєї доньки.
— Захаре, — сказав один із громадян, — тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця?
— Тут діло не йде про мого сина, — сказав Захар твердо. — Коли б про нього справді йшло діло, то я сказав би вам: я не маю сина, мій син погиб у бою. Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусіли б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, якби він був уже в гробі!
— Але все таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.
— Ну, то погинемо всі до останнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов'язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, це була б ганьба, була б зрада. Але це ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам'яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їх напади. Але що, і цього не треба буде. Цієї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської.
— Так ти радиш нам відкинути предложення Бурунди?
— Зовсім конечно[6].
— І видати твого сина на певну загибіль?
— Не згадуйте про мого сина! — скрикнув болізно Захар. — Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, це вже моя річ, і що кому до того!
— То нехай буде по-твойому! — сказали старці. — Коли Бог судив йому згинути, то ми проти того нічого не врадимо, коли ж ні, то й так він вирятується з пащі лютого ворога.
Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. Зі смертельною тривогою в серці дивилася на нього Мирослава: вона бідна все ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.
— Розумно, звісна річ: по-свойому розумно, захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємось тобі: твій обов'язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тільки між мною а твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою власну стару голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тільки я сам і мій рід, але стратити мусить не тільки одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із цієї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов'язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч — п'ятсот добірних молодців. Обов'язок наш витривати на своїм становищі до останньої хвилини, і так ми зробимо. Може бути, що Бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тільки ж знайте, що лиш по трупі останнього тухольця ви зможете вийти з цієї долини. Та хто знає, може побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі, іншого вибору нема. Це наша відповідь.
Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах — так що боярин, задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка, — тож мовчки відвернувся й пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі, — тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбивчі прилади на монголів.
— Тату! — скрикнула нараз болющим голосом Мирослава, — тату, вернися! — І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом. — Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів, а вони простять тобі все минувше! А там, чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками і заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів, там смерть тебе чекає!
Боярин очевидно завагувався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до грудей і сказав стиха, напівстрого, напівласкаво:
— Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося…
— Ні, таточку, — прошептала крізь сльози Мирослава, — покинь такі думки! Хто знає, може тоді буде запізно!
— Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся про мене з тухольцями, а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що там… той… твій Максим, і хто знає, може ми один другому на що пригодимось. Бувай здорова!
Тугар Вовк щез у переліску, спішачи стежкою до огнища над обривом, щоб по його схилі зійти до монгольського табору. При огнищу він ще оглянув майже готову вже метавку, попробував ужву і, похитавши головою, сказав: „Слаба“, а потім, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою, скісною стежкою в долину.
Тим часом на Ясній поляні було тихо, важко, сумно, немов оце посеред збору лежав дорогий усім мертвець. Тільки Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці. Нарешті вона зблизилася до Захара і сказала:
— Батьку, що ви зробили?
— Те, що мусів зробити. Інакше було б нечесно, — відповів Захар.
— Але ваш син, ваш син! Що з ним буде?
— Що Бог дасть, доню. Та годі, не плач! Пора нам думати про діла. От уже віз до заходу клониться і ґотури[7] голосять у гущаві, ранок зближається. Ану, громадяни, ходімо братися до оборони, ні, до нападу, до останньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я відповідь передав їм! Ходім, хай ніхто не лишається! І старі й малі, кожне придасться. Покажімо тим дикунам, що може громада!
З гомоном повстали старі тухольці і повалили з Ясної поляни над обриви, оглядати діло майстрів: машини-метавки. Машини майже всюди вже, стояли готові, грубо збиті з сирого, грубого дерева, позверчувані і позбивані кілками, але ж і роблені не на-в-міць, а про хвилеву потребу. Та не до оглядання закликав громадян Захар. На хвилю тільки вони спинилися коло машин, а потім купками йшли чимраз далі понад кручею, долі долиною, аж до того місця, де тухольський потік тісниною випливав із долини і де край нього стояв величезний кам'яний стовп, чотирьохграний, грубий і нахилений над потоком, званий тухольським Сторожем. Туди за проводом Захара й Мирослави спішила вся тухольська громада: молодці несли на плечах довгі, грубі ялиці й драбини, дівчата величезні вінці з листя і смерекового галуззя, старші несли довгі звитки шнурів і линвів. Огні в тій стороні погашено, щоб ворог перед часом не доглянув, що тут робиться. Звільна, обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по обривах спускатися в долину. Попереду сильний відділ озброєної молоді, котрий лавою в три ряди став у долині, лицем звернений до монгольського табору, може о яких тисячу кроків віддаленого відси. Далі пішли молодці з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривів і по них легенько зсунено ялиці в долину. Дівчата передали свої вінці молодцям — їм не слід було сходити в долину, де кожної хвилі міг напасти ворог. На послідку посходили додолу і старі з Захаром Беркутом і, оглянувши становище озброєних і всі прилади, поспішили до тіснини, крізь яку з шумом котив додолу свої чисті хвилі тухольський потік.
Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього. Тихо було докола. Захар молився:
— Великий наш сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого й ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твоєму зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем оцього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу, так як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив цю кам'яну стіну і дав водам протоку і дарував людям оцю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!
В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо і далеко в горах загуркотів грім.
— Так, це твій могутній голос! — сказав радісно Захар. — Ану, діти! Останній раз увінчайте цей святий камінь!
Чотири молодці по драбині вилізли на камінь і обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.
— Воля його, діти! — сказав Захар. — Обвивайте, його, шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його з долу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо!
Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами і шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладано скосом ялиці, що мали служити за підойми, для обалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготування, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.
— Беріться за линви, всі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! — приказував Захар, і відразу сотні рук прийнялися за діло.
— Далі, дружньою силою! — крикнув Захар. — Тягніть! Тисніть!
Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.
— Ще раз! Дужче натискайте! — кричав Захар і сам прийнявся за линву. Захитався величезний камінь.
— Рушає! Рушається! Подається! — закричав радісно народ.
— Ще раз напирайте, з усієї сили!
Ще раз ухнув народ — і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, зі страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потоку й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потоку і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.
Захар живо, мов молодець, оглянув положення обаленого каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Гострими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ліг поперек потоку. Правда, води потоку він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом, — але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші вичищували дно потоку від намулу і круглого каміня, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем, у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміня стіну на які три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.
— Живо, діти, живо! — заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи. — Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з оцими обривами заввишки, побачимо, що вдіє сила Джінґісхана проти сили води.
Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, по що це спиняють її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею об величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно, всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незламну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу — і стала зачудувана, спокійна на вид, але з гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане і голову вниз похилить і роги до землі згинає і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольського потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тим часом набирала сили і смілости до нового, рішучого нападу, і тільки стиха перла собою об стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору. Але ні; запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності, непереможна. Пильні руки тухольців раз-у-раз скріпляли її, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою, непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам'яна гать усе вище й вище під руками Тухольців. Озброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на дрюччя й молотки до оббивання каміння. Радісно дививсь Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.
А втім на сході, над монгольським табором, кривавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на зайнятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радости, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:
— Сонце, великий, преясний володарю світу! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо до останньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість і вмілість і згоду! Дай нам не злякатися їх кількости і вірити в свою силу! Дай нам дружністю і згодою і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли в свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою об кам'яну гать, а повернулася взад.
——————