Було темно. Лиш зорі яркі
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Усе вгору та вгору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не ставав, мов герой
До останнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
„Те бажання, — кричало там щось, —
Виплід сорому й болю,
Це був кущ вогняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?…
„Те бажання, се був той вогонь
І була тота[1] сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
„Те бажання — братам помогти
І їх сльози обтерти,
Це той гріх, що за нього я варт
І прогнання і смерти?
„Ні, не те! Бережись і не крив[2]
Сам душею своєю!
Це бажання святе! Та чи гріх
Не підповз там змією?
„Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не з'їла?
„Чи новим Фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумління сягнув ти?..
„Небезпечно ставати всупір
Діл природніх бігові!
Легко власний свій забаг подать
За веління Єгови.
„Що, як ти сорок літ оцих був
Шалом Божеським хорий,
Замість Божого їм накидав
Власний плян тіснозорий?
„Аджеж може в Єгипті вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
„Відірвавши від ґрунту їх там
І завівши в пустиню,
Чи подумав ти: може оцим
Злочин лютий я чиню?
„Що значить безґрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі вирвать дуб
І пустити на воду?
„Чи не правду говорить Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти, ні сили?
О, Єгово, озвися, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот
І засліплення й болю?
„О, Єгово, озвися! Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у снах,
У розбурханій крові?“
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
|
