XIX
Минули свята. Дивно-дивно
Було нам: вже в робучі дні
Отаман не стає в вікні,
Не стука костуром, не лаєсь,
На панщину не гонить! В сні
Часом отаман ще ввижаєсь, —
На яві все пішло противно.
Працюють люди по полях
Самі собі, а співи ллються,
Сміється небо, всі сміються.
Полудне — спочивати ляг
Мужик при втомлених волах,
Полуднує і оглядаєсь,
Чи де отаман не зближаєсь;
А втім згадав, що він свобідний,
І аж під небозвід погідний
Веселу пісню затягнув, —
Урвав, оглянувсь, знов ревнув:
„Гей, пропадай ти, наше горе!
І чорт тобі хай матір поре!“
А двір мовчить. Немов заклятий
Стоїть він по кінець села
В саді розцвілім. Не прийшла
Охота людям — розізнати,
Що дієсь в нім. У всіх так много
Своєї втіхи, діла свого,
Що й не питали, що там дієсь,
Лиш замічали: служба грієсь
На сонечку, плуги не йдуть
У поле, — тихо так, не чуть
Ні гомону в дворі, ні крику;
Вівати, гостей і музику,
Мов хуртовина серед поля,
Розвіяла. І до села
Ніхто не відався з двора.
От дивні Божії діла!
Одно мале словечко — воля,
І за хвилину мов гора
Між хатою й двором лягла!
Аж ось у провідну неділю
По хвалі Божій стали ми
Під церквою, і тут пішли
Розмови про недавнє лихо,
І про теперішню надію,
Про волю і про страх війни,
Про те, як поляки у Львові
Щось мов задумали, про їх
Ті Ради й ґвард'ї народові:[1]
Одні христяться, другі в сміх…
В тім війт зблизивсь і крикнув: „Тихо!
Панове браття,“ — він додав, —
„Позвольте слово вам сказати!“
Всі втихли.
„Бог святий нам дав
Святої волі дочекати.
Хвала йому!“ — І шапку зняв,
Перехристивсь, і всі за ним.
„Ми тішимось, і маєм чим.
Але ж не треба забувати
Нам в радості й про тих, котрих
Бог нашим щастям днесь карає.
Панове браття, кожний знає,
Наш пан в арешті.“ — Тут затих
І кашлянув. — „Ну, пан із нами,
Щоправда, добре жартував,
Та він же за своє дістав.
Алеж, панове, там в дворі
Лишилась пані з сиротами.
Вона нам не в одній порі
Допомагала, мужа свого
Не раз за нас слізьми й словами
Благала…“
„Правда, правда!“ — всі
Загомоніли. — „Добра пані,
Вона невинна!“ „І мені
Здаєсь, брати мої кохані,
Що був би гріх, як би чужі
Гріхи на ній ми відомщали.
Чи ви цей тиждень навіщали
Її? Що з нею?“
„Таки ні!“
„Ніхто не був? В дворі так тихо.
Хто зна, чи там не склалось лихо…
А після всього, що було,
Вона боїться нас, гадає,
Що проти неї все село.
Панове браття, ось яка є
Моя порада: виберім
Кількох з-між нас і в двір підім
Потішить паню. А як треба
В чім помогти, то й поможім,
Це й Бог нам надгородить з неба!“
„Так, так“ — довкола загуло. —
„Ідіть ви, війте, і ви, Яцю,
(Це ніби вказують на мене),
І ви Прокопе, й ви Семене.
Ідіть! А як же б то було,
Щоб пані так і пропадала
Серед живих людей, щоб працю
Двірськая служба розтягала?
Ні, що було вже, те було,
А паню треба рятувати.
Ідіть, скажіть, що все село
Задармо буде працювати,
Аж доки не поверне пан!“
„Так, браття, так, спасибі вам!“
Сказали ми, перехристились
І до двора іти пустились.
Мій Боже, що в дворі за зміни
Застали ми! Неначе грім
Ударив, або пошесть в нім
Враз вибухла. Нарозстіж сіни,
Покої і стайні, в стайнях
Реве худоба, пити просить,
А службу лихо блудом носить,
Лиш шепти чути по кутах.
Плуги та борони у шлеях
Серед обори ще стоять,
Як перед тижнем ми сами їх
Покидали. У кухні сплять
Лакеї, хоч уже полудень;
Не топлено в печі, сміття
Валяєсь, стук, неначе в будень,
З покою чуть… Пройшли ми стиха, —
Аж там візник і візничиха
Якимось куснем долота
Й сокирою, що сили мають,
Шкатулу панськую лупають.
Уздрівши нас, задеревіли,
Все вергли і тікать хотіли,
Та не було куди тікать.
„Ну, ну, — війт каже, — не трудіться,
Куди вам бігти? Задержіться!
Де пані?“
„Та оттут лежать“.
Візник вказав на двері спальні;
З них, ледве чуть, болющі, жальні
Неслися зойки. Серце в нас
Замерло. Боже милий, правий!
Ще вчора стільки блиску, слави
І гордости й пишноти враз —
А нині от що! Боковими
Дверима в спальню ту війшли ми,
То пані зразу й не могла
Побачить нас. Вона лежала
На ліжку й тихо лиш стогнала,
Бліда, аж синяя була.
„То ти, Орино?“ (Ця Орина
Була єдиная людина,
Що не відбігла ще її,
Чим мала, хору годувала,
І доглядала й пильнувала, —
Але тепер була в селі.
Пішла до війтової хати
Якої помочі прохати).
Зблизились ми і кажем: „Ні!
Вельможна пані, що це з вами?“
Вона зирнула і руками
Закрила очі. „Боже мій!“ —
Вся затремтівши, простогнала. —
„Значить, остання вже настала
Моя година! Це розбій!“
„Бог з вами, пані, схаменіться,
І не лякайтесь, подивіться!
Ми з щирим серцем тут прийшли.
Громада шле нас, ми готові
Вам в полі помогти, і в домі,
Чим тільки будемо могли“.
Розкрила очі бідна пані,
Широко глянула на нас.
„Невже це правда? Ви не п'яні?
Невже ви люди теж, і в вас,
У мучених, похилих, битих,
Не зглухло людськеє чуття?
О, Боже! Чом ти дав дожити
Мені до цеї хвилі? То ж
Віднині все моє життя
Докором буде, що, так много
На вас я допустила злого,
Де відвернуть було все мож!
І ви не п'яні? Після всього
Ви раді помогти мені?
О, Бог вам заплать! Доки мого
Життя — хоч то мабуть не много —
Я буду в найвищій ціні
Оцей ваш поступок держати!
А я так бідна, бідна днесь!
Недужа! Служба вже, здаєсь,
Розтягне гнеть[2] угли від хати;
Муж у тюрмі там гине десь!..
О, Бог вам заплать, що в ту пору
Тяжкую ще хоч ви прийшли!
Дай Бог, щоб ви у всякім горю
Теж поміч щирую знайшли!“
І пані тяжко заридала,
Бліда, безсильная упала
Лицем до подушки. Що ждать?
Ми там недовго розмовляли,
Швиденько у село послали
Скликати хлопців, баб, дівчат.
Війт службу скликав, строго взяв
На допити: хто що покрав,
Все повідбирано. Послали
За лікарем: баби покої
Попорядили і прибрали.
Ті в печах топлять, ті варять
Росіл для пані; господарі
Взялися чергу укладать,
Кому і з ким на завтра в парі
На панське їхати орать.
За тиждень пані наша встала.
Із служби давньої остала
Одна Орина, — решту всіх
Сама громада розігнала.
З робіт у полі весняних
Найбільша часть була готова.
А пані ходить, ані слова
Не каже, лиш часом зідхне
Або сльозами обіллється,
Коли на згадку навернеться
Минуле клятеє, страшне.
Та й інші ще були причини,
Що пані плакала щоднини:
Про пана й чутки не було.
Що з ним? Куди його заперли?
Невже і слід його затерли?..
Оце три тижні вже пройшло
Від свят. Зве пані всю громаду
До себе до двора на раду.
Прийшли ми, на подвір'ю стали
По давньому і поглядали
На ґанок. Але крізь вікно
Відчинене маха рукою,
Зове нас пані до покою…
Війшли ми, бачим — що воно?
Столи заставлені чарками
Й тарелями, а по куткам
Горілка, пиво барилками.
Аж пані вийшла й каже нам:
„Сідайте, люди! Ось настала
Нова доба для нас усіх:
Недоля ваша вже пропала,
А нам пора змазать свій гріх.
Я бачу, як несправедливо
Мій муж із вами обходивсь,
А ви так щиро, так уцтиво[3]
Мене порятували в горю,
І то в саму найтяжчу пору,
Де кожний інший відступивсь!..
Тепер для мене ви єдині
Сусіди і опікуни
І браття. То ж простіть, що й нині
О поміч мушу вас просить.
Та поки діло, ми повинні
Враз випити й перекусить.
Пропали вже раби й пани, —
Нам треба мирно, спільно жить!“
І після хлопського звичаю
Найпершу чарку притулила
До уст і війту подала.
„Дай Бог, щоб всюди в нашім краю
Заблисла згоди й миру хвиля,
Така як тут!“ — вона рекла.
„Дай Бог, щоби біда навчила
Усіх панів, як жить з людьми!
Хто житиме по-людськи з нами,
З тим житимем по-людськи й ми!“ —
Оттак громада відказала,
І чарка довкола стола
По черзі з рук до рук гуляла,
Аж поки всіх не обійшла.
Засіла й пані поміж нами
За стіл — сумна, не їсть, не п'є,
Так видно — бореться з сльозами.
І нам той кусник в рот не йде.
Всі стихли. Далі наша пані
Як не заплаче! Всі ми ну ж
Її, як мога, потішати.
Вона ж крізь плач ледве сказати
Могла: „Мій муж! Мій бідний муж!..
Де він тепер? Мої кохані,
Чи з вас ніхто о нім не чув?“
„Ніхто!“
„Неначе потонув!
О, Боже мій! Вже три неділі!
Я тут лежала, хорувала,
Та з дня на день його все ждала, —
Його нема! О, браття милі,
Рятуйте! Це ж не може бути!
Комісар хоч на нього лютий,
Та все ж не він в окрузі пан.
Та ж староста є старший там!
А староста наш друг, у нас
Їв, пив і полював не раз, —
То не повинен допустити
Так довго мойого морити
В тюрмі! О, Боже, Боже мій,
Тяжкий на нас впав допуст твій!“
Тут хлипання зглушило мову.
По хвилі відізвалась знову:
„Що ж маю діяти тепер?
До Львова їхать, чи до Відня,
Чи унизитись, як послідня,
І тому, що його запер,
Комісару до ніг упасти?
Чи справедливости, чи ласки
Просити? Радьте ви мені!“
Ми похитали головами,
А далі війт говорить: „Ні,
Вельможна пані! Не за вами
Тут правда, бо зневажив пан
Комісара. Тепер комісар
Старший в окрузі! Був я сам
При тім, як старосту до Львова
Покликали. То й раджу вам:
Далеко проживає цісар,
І в Львів не близькая дорога,
А в канцеляріях вони
Почнуть по-свойому спішити,
То може пан наш і зогнити,
Не виглянувши із тюрми.
Ні, я би іншу вибрав часть:
Збирайтесь зараз у дорогу,
Поїде нас кількох із вами,
Просіть слізьми, а ми словами,
То чень без письм, без просьб, без всього
Комісар пана вам віддасть“.
Аж врадувалась бідна пані.
„Спасибі вам, мої кохані!
Не дай Бог вам такого зла!
Я вам ніколи не забуду!..
Я вам до гробу вдячна буду
За ваші добрії діла!“…
|
