XV
Минула та зима проклята,
Остання із проклятих зим.
Зближались Великодні свята.
Вже перед Четвергом Страсним
У полі почалась робота.
Настала вже й Страсна Субота —
Великий, незабутній день
Для нас, Великдень наш єдиний.
Хвилину кожну тої днини
Я тямлю, мов би все лишень
Учора діялось.
Ми зранку,
Ще й заморозь не відійшла,
В дворі пшеницю маріянку
До сівби ладили. Була
Пора у ранішні обіди,
Коли упорались з зерном.
„Гальо додому, а бігцьом!
І кожний зараз хай приїде
Із бороною на майдан!“—
Отак командував сам пан.
Побігли ми, перекусили,
Що там готового було,
Та поспішаємо що сили.
Уже зібролось все село,
Хто з боронами, хто з сівнями,
Жінки й дівчата з рискалями;
Ще назганяли і хлоп'ят
Погоничів, та з ужевками[1],
Щоб борони йшли затягать.
І поставали ми рядами,
Немов на муштрі салдати;
Отаман ходить поміж нами,
Числить, чи всі, й розпоряджає,
Кому, куди і з ким іти.
Втім зирк, аж возик заїжджає
Горі селом, одним коньом.
Край фірмана[2] гайдук куняє,
А фірман луска батогом.
А ззаду — хто це? Боже милий!
Це ж він — комісар, це той сам,
Котрого ніби засадили
У Львові! Дивно якось нам
Зробилось, серце так забилось,
Немов нечувану якусь
Страшну чи радісную новість
Ось-ось почути нам судилось.
Отаман навіть, хоч не трус,
А також став, мов остовпілий,
І тільки буркнув стиха: „Бог вість,
Що це значить! Але мабуть
Це щось негарне“.
Як уздріли
Нас ті, що їхали, так тут
Комісар штовхнув гайдука;
Гайдук жахнувсь отуманілий,
І мало-мало сторчака
Під віз не впав. Та вмить продрухавсь,
Рукою в заушник почухавсь,
Зігнувся звільна і відгріб
Солому в возі, з-під соломи
Щось вийняв, мов великий хліб,
Завите в шмату. Глядимо ми
Й дивуємось. Аж ось гайдук
Зліз з воза, взяв тото до рук,
І через плечі, мов барило,
Повісив, шмату відгорнув —
Це тарабан! Гей, як торкнув,
Заторохтів, загримотів,
Що аж луною покотило
По всім селі. Загаморило
Село. З городів, з поля, з хат
Старі й малі кричать, біжать
Послухать, що це за пригода.
В широкий круг юрба народа
Віз обступила.
„Тихо, гей!“ —
Комісар закричав пискливо
І встав на возі, вийняв живо
Папір з кишені.
„Я оцей
Папір вам маю прочитати,
І прошу топре увашати,
По то патент цісарський є“.
І став комісар муркотати
Все по-німецьки. Люд стає
На пальці, рота роззявляє,
Та де тобі порозуміть!
Лиш цей та той зідхне глибоко,
Перехриститься, зведе око
До неба і як стовп стоїть.
А пан комісар так утішно
Читає, голосно, поспішно
Викрикує якісь слова.
Скінчив. „Ну, сросуміля вщецко[3]?“
„Ні, паночку, хоч би словечко!“
„О, клюпа[4], клюпа гольова!
Своєї волі і свопоти
Не росуміє! Слюхай весь!
Віт третій май, шо ось натхотить,
Вам воля повная таєсь!
Вам цісар паншину тарує.
Танин не путете плятив.
Най коштий сам сопі працює!
І ше отно най коштий чує:
Пан староста тнесь випустив
Пленіпотенти ваші з цюпи.
Ну, сросуміля?“
Всі мовчать.
„Ну сросуміля, кльопа[5] клюпи?
Шо так стояля, як ті слюпи[6]?
Гей, віват цісарю кричать!“
Усі мовчать. В тім наблизився
З юрби наш війт і поклонився
Комісару і так сказав:
„Даруйте, пане, що приймаєм
Так холодно цю вість. Не знаєм,
Чи правда то. Нам запевняв
Наш пан, що то не може бути,
Що мали й вас у Львів позвать,
Щоби навіки вас замкнути;
Що цар не сміє дарувать
Нам панщини, бо то річ панська“.
„О клюпа кльопа християнська!
Пан мав інтерес так касать.
І цар панам не вітпирає,
Що панське, тільки опіцяє
Їм з каси панщину сплятить.
А я, слюга його, не мошу
Турить вас, правту вам холошу.
Печать ця, снаеш, шо сначить?“
„Хай нам здоров панує цісар,
Та й щоб при нім і пан комісар
Жили нам довго, — але ми
Вже так багато потерпіли,
Що боїмось, щоби й цей раз
Знов на льоду ми не осіли.
Ми, паночку, просили б вас:
Із нами враз у двір ходіть,
Патент цей пану прочитайте,
Йому й печать цю покажіть,
А вже тоді, як він все знайде
В порядку, ми повірим всьому.
Тоді вже й цісарю благому
Подякуємо ми любов'ю,
Йому добром і навіть кров'ю
Послужим щиро ми при тім!“
„Се топре, кльопа, ти скасаля!
Хотім у твір, апи пісналя
І пан ваш все. Хотім, хотім!“
|
