Твори (Франко, 1956–1962)/14/Панські жарти/XVII

by Іван Франко

◀ XVI

Твори в 20 томах Том XIV Іван Франко Панські жарти XVII

XVIII ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959

XVII

Була у пана псарня славна,
Бо пан мисливий добрий був
І в ловах любувавсь віддавна.
Чимало грошей повернув
Він на тих псів. Тут край обори,
Оперта о стіну комори
Стояла псарня: був то пліт
Високий і дашком покритий
В округ; в нім, мов несамовитий,
Скиглив і вив собачий рід.
Була там сотня тої з'їжні;
І раси й рости й масти різні:
Хорти, бульдоги, ямники.
Одні на ланцюгах стояли,
Другі в будках спокійно спали,
А інші рвалися, скакали
Верх плота й вили залюбки,
Їх лиш три рази в день кормили,
Та й то ще скупо, щоб не тили^[1]
І швидше гнались за звірем;
Ніхто ні гладить, ні пестити
Не смів їх, в псарню доступити
Не міг ніхто, лиш псар Єфрем.
Було, пройдеш лиш коло плота,
То рвесь, скиглить тота голота,
Аж землю під собою їсть.
От і не диво, що на тую
Чудну, нечуваную вість,
На поступок безумний, лютий: —

Комісара до псарні пхнути —
На нас на всіх упала млість.

А пан стоїть, як хмара чорна;
У псарні клекотить, мов жорна
Каміння мелють. Враз піднявсь
Страшенний дзявк і ляск собачий —
Це знак, що розказ той ледачий
Сповнивсь, що в псарні опинивсь
Комісар. Слуги ще стояли,
Мабуть, що фіртку защіпали,
Й сміялись глупо. Аж нараз
Із псарні писк піднявся дикий,
Що заглушив собачі крики
І всіми серцями потряс.

„Рятуйте! Квальту!“ — закричало
Із псарні — й разом замовчало.
Мов іскра впала між народ.
„Рятуймо!“ — разом заревіли, —
„Біжім, ломім цей огород!
Пробі! Комісара пси з'їли!“

І як це сталось, Бог там знає, —
Ураз мов грім залопотів,
Так кинулась юрба цілая
Туди, аж двір застугонів
Від тупоту. В одній хвилині
Пліт рознесли ми по колині^[2],
Будки, дашки — все на шматки!
Собак, що дужчі і лютіші,
Всіх перебили тут на місці…
Крик, ґвалт, кривавії дрючки,
Прокляття, зойки і побої, —

Все в оглушаючу злилось
Музику — дай Бог, щоб такої
Вам чути вже не довелось!

Широко рознеслась відтак
На все Підгір'я і Поділля
Ця вість про те, як ми собак
В день волі даної побили,
Собачов^[3] кров'ю освятили
Свободу. Ніщо то й казать,
Падкий наш люд на все смішнеє;
Десь їм школяр сказав про теє,
Що в Франції якась Бастіля
Була: кого туди всадять,
Тому вже світа не видать.
Так от як ту Бастілю кляту
Люд зруйнував аж до основ,
Тоді аж вільне сонце в хату
Зирнуло, й день новий прийшов.
Похопили це наші люди:
„А в нас хоч песся битва буде
Замість Бастілії!“ Було
Сміху із тої битви много, —
Та в самій хвилі ми смішного
Не бачили. — Ми лиш одного
Шукали. З уст усіх ішло
Одно: „Комісар! Де комісар?
Патент де, що прислав нам цісар?“

Комісара десь не було!..
Тут люди всі заметушились:
Невже так з'їли пси його,
Що й костомахи не лишились?
Аж зирк: в соломі, де гніздились

Собаки, щось шуршить! Ого —
Припали ми і відгребли
Солому. — Бач! А це комісар!
Грудьми припав він ід землі,
Встромив півтіла в пессю буду,
Лиш ноги ще видні були
З соломи, а в руках держав
Патент, котрим звільняв нас цісар
Він трясся весь, і не без труду
Ми витягли його на яв.
Та бідненький аж застогнав,
На ноги ставши: пси розжерті
Штани пошарпали на нім,
Порвали й тіло: тяжкі рани
Виднілись в місці не однім,
І кров лилась, — і певно смерти
Пожив би був він безталанний,
Коли б заздалегідь в солому
Не заховавсь, і якби ми
Такому жартові страшному
Кінця не вдіяли самі.

„О-ох! Ветіть мене то пана“ —
Стогнав комісар. — „Ох, о-ох!
Jetzt wird er cehn!^[4] Та кошта рана
Путе міні за світків твох!
Тепер ще я йому покашу!“

І, шкитильгаючи, ступав
Опертий на молодь нашу,
Аж з болю зуби затискав.
Го, го! Та й пан мабуть письмо
Пронюхав носом і побачив,
Що трохи надто насобачив,
Що не з поклоном ми йдемо.

Чим скорше слуг у двір стягнувши,
І двері на замки замкнувши,
Він сам з рушницею в руці
Став усь отворенім вікні.
Таке оружне поготов'я
Комісар навіть не прибаг,
Зближивсь і рани на ногах
Показуючи, крикнув: „Ах!
То є косцінносць^[5] старопольська!
Herr Schlachziz, — то є пезхольов'я^[6]
Тля вас! А са сапавку тую
Я вас в тій хвилі арештую!..
То шо? Ви йтете вше то войска?“

Та пан у військо не збирався,
Лиш на комісара змірявся
Стрільбою^[7], й крикнув: „Бачиш це?
Тікай від мене, швабський сину,
Бо бистра кулька за хвилину
Тобі погибель принесе!“

На вид стрільби, забувши рани,
Комісар, мов змією гнаний,
Відскочив, зойкнувши, набік.
Оглянувсь, далі зупинився,
Бо вже в безпечнім находився,
І аж тоді до пана рік:
„Herr Schlachziz! Хросиш^[8]? Топре, топре!
Са теє хрошення хоропре
Ми порахуємось! Ше рас
Ховорю: в імені сакона —

Ти арештант! Піттайсь сейчас,
То й кара путе уменшона!“

„Ходи сюди! Бери мя^[9]! Ha!“
Кричав з наругою Мигуцький…
І разом з кожного вікна
Заблисли люфи^[10] стрільб. Війна!
Весь збір заметушився людський.
Комісар зблід і занімів,
І сам не знав вже, що казати.
Коли в тім в імені хлопів
Війт виступив і так повів:
„Позвольте, пане, нам ділати!
Нам цісар нині волю дав
На те, щоб ми йому служили:
А скоро пан забунтував,
Ми вжиємо своєї сили,
Щоб нарозумити його!
Чи так, громадо?“
 „Го-го-го!“
Громада зично закричала, —
„Нам Горожана^[11] показала
Примір, як гнать ті звірі з нор!
Крешіть вогонь! Давай соломи!
Всіх живо смирних уздримо ми,
Всіх вивабимо на простор!“
Ще дужче зблід комісар бідний,
Затрясся, на коліна впав.
„О, кльопа, кльопа!“ — закричав. —
„Ше лиш цей рас, цей рас послітній
Тля мене ласку ту сропіть
І тайте спокій! Не паліть!

Втишітеся! То тому^[12] йтіть!
Лишіть йохо! Не похупляйте
Мене! Як твір^[13] пітпалите,
То сакричать усі лиш те:
Комісар так касав! Ви тпайте
Лиш те, щоп він с села не втік,
А я йохо вісьму як свохо!
О, не ропіть міні ше тохо!
Ітіть то тома^[14] і нічохо
О тім нікому не кашіть!“

Поміркувались ми. Нехай
І так! Така вже панська доля,
Що й ворог обстає за ним.
„Ну, а що ж, пане, наша воля?“
„Ви ше не вірите?“
 „Один
Бог бачить, як би раді вірить,
Та так багато вже карались
За ню, так часто помилялись,
Що хочем попереду змірить“.

„О, пітна^[15] кльопа! Пітний край!“
Зідхнув комісар, звівши очі. —
„Так мнохо піт^[16] саснав і лих,
Шо й вірити в топро не хоче!
Як так, пішліть ви верхових
То старости йохо спитати,
Чи я прехав в такій причині!
Та впрочім сам ваш пан вітнині

Не путе панщини шатати^[17]!“

„Хай буде й так! Як стій пішлем
Людей до старости, щоб крем
Розвідати,“ — ми всі сказали.
Промили рани і обвили
В комісаря, і посадили
Його на віз, і провели
Його гуртом весело, шумно
Аж за село, і прирекли
Вестись розважно і розумно.
Ми мовчки панський двір минали,
Лиш вартових дали, щоб здалі
Двора і пана стерегли.

——————

1. Тили — жиріли (польс. tyć).
2. Колина — кіл.
3. Собачов — собачою (народня форма).
4. Тепер він побачить.
5. Косцінность — гостинність (gościnność).
6. Пезхольов'я — безголов'я.
7. Стрільба — рушниця.
8. Хросиш — грозиш.
9. Мя — мене (народня форма).
10. Люфа — дуло (нім.).
11. Село Горожана — де селяни попалили панський двір.
12. То тому — до дому.
13. Твір — двір, панський будинок.
14. То тома — до дому.
15. Пітна — бідна.
16. Піт — бід.
17. Не путе шатати — не буде жадати.