Твори (Франко, 1956–1962)/17/Украдене щастя/V
| ◀ Дія четверта | Твори в 20 томах Том XVII Украдене щастя Дія п'ята |
|
Селяни п'яними голосами співають журавля:
Ой, там у лісі, ой, там у лісі плужочок,
Плужочок-чок-чок-чок (2) плужочок.
Ой, виорав він (2) ланочок,
Ланочок-чок-чок-чок (2) ланочок.
Ой, насіяв він (2) конопель,
Конопель-пель-пель-пель (2) конопель.
Та й занадився (2) журавель,
Журавель-вель-вель (2) журавель.
Ой, я тому (2) журавлю,
Журавлю-влю-влю-влю (2) журавлю
Та бучком ноги (2) поломлю,
Поломлю-млю-млю-млю (2) поломлю.
Микола. Ну, куме, дай Боже здоров'я! П'є.
Бабич. Дай Боже всього доброго!
Микола. Ні, цього не кажіть! Чого доброго? Я доброго нічого в Бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з мене! Наливає й передає чарку Бабичеві. Ну, Прошу!
Бабич. Дякуємо красно. Ні, кумцю, не гнівіть Бога! Що Бог дасть, то не напасть. Не раз чоловік гадає, що не знати яка на нього біда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше здоров'я, сусідо! Обертається до іншого селянина і п'є.
Перший селянин. Дай Господи й вам!
Микола. Ну, вже ви мені цього не кажіть. Уже я то на своїй шкірі витрібував, яке воно добро виходить. Ні, кумове чесні, вірте мені чи не вірте, а мені здається, що Пан Біг часом собі сміх із нас робить.
Селяни. Бійтеся Бога, куме, що ви говорите! Таж то образа Божа!
Микола махає рукою. Одне мене ще в світі держить — оця живиця! Бере чарку, наливає і п'є.
Настя під вікном до другої жінки, киваючи головою. Я то знала, що до того воно дійде. Бійтеся Бога, тота жінка ані стиду не має, ані серця.
Перша жінка. Ой, та певно. Мій старий казав, що буде в раді о тім говорити, аби її при всій громаді різками висічи, най не дає злого прикладу.
Настя. Певно, що варто би. Адже й нині в церкві. Бійтеся Бога! Та ж такого ще світ не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потім як сама стала, то щоби вам до вівтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, окаянна, молитви шепче. Жінки довкола неї повідступалися, таке вам колесо зробили, мов від зараженої тиснуться, а вона нічого, мов і не бачить. Так усю хвалу Божу й вистояла. Та не всю, бо скоро „Достойно“ проспівали, мій шандар із церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.
Перша жінка. Та куди ж вони потяглися?
Настя. Мабуть до корчми. Там собі обоє в ванкирі запиваються. Шепче.
Бабич. Кумо Миколо, так ви кажете, що жінка вас голодом морить?
Микола. Хто? Я? Коли я це казав? Де?
Бабич. Ну, я так чув.
Перший селянин. І я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола в п'янім запалі. Бреше тота чутка! Всі брешуть, хто її далі розносить. Кому яке діло до мене й до моєї жінки?
Настя. Ну, та певно, що нам діла нема. Але є хтось такий, що має до неї діло.
Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситі, чи голодні?
Бабич. Та ви, куме, не гнівайтеся, що я вас спитав. Я прецінь не зі злої волі. Бо тут бачите, деякі хотіли на раді громадській…
Микола. Що, що, що? Зась раді громадській до моєї жінки. Немає права!
Бабич. Ну, як ви собі не кривдуєте — то певно. Тільки що, бачите, люди собі дуже марикують, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публіку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола хапає себе за голову. Ой, ой, ой! Люди! Не ріжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серці! Най вам моя жінка не стоїть ув очах! От пийте, колись-те чесні та добрі, щось-те до мене прийшли, частуйтеся й говоріть дещо веселішого. А то тьфу! Чоловікові й без вас тяжко, а ви ще додаєте.Настя. Ой, кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? П'є.
Микола. Ой, тяжко, кумонько, тяжко! Наливає і п'є.
Настя. Та кажуть, що вона до вас по цілих днях не говорить?
Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, і я мовчу. Отак цілий день мов тумани ходимо. А вона все тільки в вікно зазирає, чи він не йде. А до мене хоч би словечко сказала.
Настя. Ой, бідний ти, кумочку, бідний! Наливає і п'є.
Микола. Ой, бідний, кумочко, бідний, як той мак на четверо! Наливає і п'є. Як той горох при дорозі. Плаче.
Настя. Та хіба я не знаю, що ти не раз з голоду млієш, а вона що зварить, то тому поганинові держить. Куме, та я твоя близька сусіда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз і не хотіла бачити. Не раз аж серце мені крається! Бігме, кумочку, крається. Плаче й обіймає його.
Бабич. Ну, ну, жінко, може нам пора додому?
Селяни. Та пора би йти.
Микола. Люди добрі, сусіди чесні! Посидьте ще трохи! Не кваптеся, не розходіться! Я радію, що людський голос у тих стінах чую. Поговоріть, почастуйтеся. Ну, прошу! От, чарка стоїть! Що це такого? Пляшка порожня?
Я зараз другу принесу. В мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грішний чоловік робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що діяти! Не береться мене ніяка робота, відійшла охота до життя, до господарства. Тьфу, на що воно мені? Взяв я, продав конята, гроші сховав, та й пропиваю по трохи. Хай ідуть! Не стане тих, знов щось продам.Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собі до голови взяв таку дурницю, та із-за такої негідниці добро своє криваве марнуєш?
Микола. А на що ж воно мені? Хіба мені життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже мені господарем не бути, так нехай же йде все! І поле продам і хату продам, нехай іде.
Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потім що буде?
Микола. Коли потім? Як потім? У мене, куме, вже тепер потім. Вже тепер по всьому. Дальше вже нічого не буде. Нічогісінько. Так цур йому всьому! Виходить з пляшкою.
Перша жінка. Зовсім знівечили чоловіка! Зовсім з пантелику збили!
Друга жінка. Не багато того розуму в бідолахи було, та й той виплив.
Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зіллям упоїла.
Бабич. А найгірше шкода господарства. Гарував чоловік, весь вік робив, аж йому очі з голови лізли, мучився, терпів — ой, Господи, кільки натерпівся! Нарешті дохрапався кусника хліба, жити б та Бога хвалити та діточок надіятися, а тут на тобі! Мов пожар наскакує, мов грім з ясного неба.
Перша жінка. Говоріть, куме, говоріть! Кажете: дітей надіятись. Тото й уся біда в тім, що в них дітей нема. Якби в неї були діти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.
Перший селянин. А я тому не вірю. Вже як котра жінка така вдасться, то ти її й ланцом до дому не прикуєш. І дітей покине.
Перша жінка. Не слухай того, куме, бігме не слухай! Діти — велика річ. Діти половина матері. Одна половина може би й рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: „А ми, мамо! А що з нас буде?“ І не пустять тамтої половини.
Микола входить з пляшкою і ставить її на столі. Ось вона! Ось наша радість! Ось одинока потіха. Піднімає пляшку, теліпає і знов ставить. Повна, вистане нам! Ану, кумове чесні, сусіди мої приємні — дай нам Боже здоров'я! Наливає, п'є й пускає чарку кружляти.
Бабич. Куме Миколо, гей куме!
Микола. Га!
Бабич. А я би тобі, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнівався.
Микола сідає коло нього, обіймає його за шию плачучи. Кажи, кумочку, кажи! Ти в мене найближчий сусіда та мій порадник. Говори!
Бабич. Ти, куме — не в гнів тобі кажучи — занадто м'який, занадто податливий.
Микола хитає головою й тяжко зідхає. Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.
Бабич. А вони бачуть, що ти такий, та й тобі кілля на голові тешуть.
Микола хапає себе за голову. Ой тешуть, тешуть! Аж у мізку лунає! Плаче.
Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола. Не бути дитиною? А то як?
Бабич. Ти б узявся до своєї жінки трохи гостріше. Похрупостів би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жінка так як коняка, любить батіг, а без нього зовсім ледащіє.
Микола. Ой, ледащіє, ледащіє.
Бабич. Ну, і до цього Гурмана ти постався. Що то він завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хаті господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола. Ой, просив я його, та де тобі, ще й сміється.
Бабич. Просив! Бійся Бога, куме, хто ж такої речі просить? Та то певно, що він просьби не послухає. А ти гостро до нього!
Микола. Ой, кумочку, боюсь я його! Страшний він такий, як кат.
Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобі боятися? Адже він тобі нічого не може зробити!
Микола випростовується. Та то правда! Чого мені його боятися?
Бабич. Ти йому погрози, що підеш до суду на скаргу, що він тобі жити з жінкою не дає.
Микола. Та то правда! Адже й над ним є старший! На скаргу!
Бабич. Що в цілім селі соблазнь робить, сором на цілу громаду.
Микола. Га, таж за це тяжка кара!
Бабич. А ти думав як? Зараз його відси перенесуть! А ти вже собі потім з жінкою даси якось раду. Коби лиш його відси мара взяла.
Микола. О, певно, що з нею я собі пораджу. Адже ж ви, сусідоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вірна, заким його зла доля на мій дім навернула! До рани можна було її приложити, не то що! Плаче.
Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Двері йому перед носом замкни. Ціпом по голові заїдь! Так би я на твоїм місці зробила!
Микола. Так, так, так! Ціпом по голові! Мундур на шкамаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знати, як боронитися!Бабич. Нас, куме, на свідків клич. Ми посвідчимо, як вони з тобою обходилися!
Селяни. Так, так! Усі посвідчимо! Його зовсім зі служби проженуть, а тобі нічого не буде!
Микола схапується. Добре! Все зроблю, візьму на відвагу. Або що, хіба я не чоловік, не господар? Ану, випиймо, сусіди! Біг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший.
Жандарм трохи підпитий. Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?
Микола. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм. А по кім?
Микола. По собі самім. По своїй честі, по своїм супокою, по своїм життю.
Жандарм іде до столу — люди розступаються перед ним, він сідає. Анна також сідає на припічку. Ага, ти, бачу, вже трохи теє… язиком путаєш!
Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михайле, моє життя попутав, так що й кінця не найду.
Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.
Микола. Ой, участував ти мене! Не такого ти частунку від мене варт!
Жандарм схапується й підступає до нього. Що ти говориш, що? Якого частунку?
Микола плює йому в лице. Ось якого, коли хочеш знати.Жандарм б'є його кулаком у голову. Ось тобі за це! Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.
Анна. Михайле, вспокійся, що ти робиш?
Жандарм. Я спокійний і нічого більше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бійся, це йому не пошкодить. Трохи свічки в очах стали, але це байка. Протверезиться швидко. А я й так хотів із ним розумне слово поговорити.
Микола з трудом підноситься, його садять на лаві. Так ти ось як мені платиш за мою доброту?
Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту тільки Бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цісарський мундур.
Микола. Я не на цісарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ Божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм гне в собі злість. Знаєте ви що, панове свідки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрібно. Може б ви пішли собі до дідька?
Микола. Ні, сусіди! Сидіть, не відходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, він не має права вас виганяти.
Жандарм зіскакує й хапає за карабін. А я вам кажу, п'яниці погані, геть відси! Хто зараз не відступиться, той ось тут кольбою в груди дістане. Марш!
Жандарм відтручує його набік. Мовчи, дурню! Слухай, що я тобі буду казати. Сідай ось тут. Микола неохітно сідає. Слухай, Миколо, що ти собі гадаєш?
Микола. Як то що?
Жандарм. Чого ти сам собі шкоду робиш? Роботу покинув, господарство занедбав, коні продав, та все тільки з п'яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?
Микола. Ладніше, ніж чужу жінку на гріх наводити.
Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола. Он як! Не повинен і згадувати від чого серце рветься й голова тріскає? Спасибі за ласку. А скажи ти мені, Михайле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм. Хоч би на себе самого.
Микола. Не бійся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що мені непотрібне, а беру лиш те, що мені потрібне. А потрібне мені тепер лиш одно — ось що! Теліпає пляшкою.
Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!
Микола. Я маю стидатися! Ха-ха-ха! А ти стидаєшся? А оця негідниця стидається, що по селу раз-у-раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?
Жандарм. Зась тобі до нас.
Микола зривається. Кому зась? Мені? А ти хто тут? Яке ти право маєш мені заськати?
Жандарм силою саджає його назад. Ну, ну, не решетися! Я тобі скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашім селі?Микола. А хто? Урвитіль, забіяка.
Жандарм. Брешеш, друже мій! Я був чесний парубок, може трохи за гарячий, за палкий. Але кривди я не любив, неправди не міг знести — і то було моє нещастя.
Микола. Було де що й більше.
Жандарм. Правду кажеш. І я тобі зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив оцю бідолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами братами. Ця любов була моїм одиноким найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя.
Микола зривається. Я? Вкрав тобі… Хапає себе за голову. Господи, що це зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою й поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я по твойому виходжу ще злодієм?
Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумління само тобі каже, що моя правда.
Микола. Ні, брешеш! Я її не силував! Вона ще вдячна мені була…
Жандарм. Адже бачиш її вдячність.
Микола. Вороже, це ти її звів, одурив, причарував!
Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому цього не вчинив?
Микола. Бо я не чарівник — ось чому!
Жандарм. Бо ти віхоть, а не чоловік, — ось чому!
Микола. Хто віхоть? Я віхоть?
Жандарм. Авжеж не я.Микола. Отже я зараз покажу тобі, що я не віхоть. Марш мені з хати! Хапає його за плечі.
Жандарм відтручує його. Іди спати, Миколо! Ти трохи п'яний.
Микола. П'яний, чи не п'яний, не твоя річ. Але ти мені геть із хати забирайся!
Жандарм. Отже не вступлюся. Тут і заночую, коли мені схочеться.
Микола лагідно. Вступися, Михайле! Не доводь мене до лютости.
Жандарм лагідно. І ти не доходи до лютости, небоже, це нездорово. А я справді у тебе заночую. А завтра обидва разом підемо до міста.
Микола. Обидва разом? По що?
Жандарм виймає папір і показує. Ади, знаєш оцей папір?
Микола. Чорти б його знали, а не я!
Жандарм. То зле, Миколо! Не вадило б тобі його знати. Тут і про тебе дещо написано.
Микола. А що там про мене написано?
Жандарм. Наказ із суду, аби тебе приставити. Я ще нині маю його доручити війтові. Там знов на тебе в суді щось наговорили.
Микола. Га, Юдо! Так ти знов з того боку підо мною риєш? Зовсім мене доконати хочеш! Вириває йому з рук папір і рве на куски. На, маєш, маєш, маєш!
Жандарм. Дурню! Що ти зробив? Чи ти знаєш, що тобі буде за це?
Микола. Не мені, а тобі.
Жандарм. Ні, тобі! На маєш раз! Б'є його в лице. Це на завдаток! На маєш два! Замахуеться.
Микола хапає карабін. На тобі також раз! Кидається на Михайла.
Анна кидається між них. Миколо, набік!
Микола відтручує її. Ти сама набік!Жандарм. Пусти його. Анно! Я його й так не боюся. Хапає за карабін, хоче вирвати Миколі. Пусти, дурню! З тим не жартуй!
Микола. Ось тобі мій жарт! Пускає карабін, хапає сокиру і втоплює в груди жандармові. Той падає.
Анна. Господи! Що з тобою, Михайле? Кидається до нього.
Жандарм вхопився рукою за груди, в котрих бухає кров. А, це так! Нічого. Нічого мені не треба.
Анна. Кров! Кров! Ти ранений, Михайле, забитий! Голубчику! Де рана?
Жандарм. Нічого, Анно, нічого! Це лиш жарт був. Трохи поболить та й перестане. Годі, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!
Микола кидає сокиру. Та… та… невже воно нічого…
Жандарм слабіше. Дай руку! Простягає йому закривавлену руку, Микола дає свою. Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася.
Анна. Михайле, серце моє, скажи, що тобі? Де в тебе рана?
Жандарм. Кажу тобі, що мені зовсім добре. Навіть і ліків не треба! А ось і свідки! Ну, слава Богу! Слава Богу!
Війт. Гей! А тут що такого? Хто тут галасує?
Настя. Ой, лишенько! Шандар забитий.
Війт. Невже неживий? Миколо, Анно! Що це таке? Говоріть, чого стоїте, як остовпілі?Жандарм слабо. Пане війте! Дайте їм спокій! Вони не винні. Я… я сам…
Війт. А тобі що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?
Жандарм. Так було треба. То моя річ… Анно! Микола… бувайте здорові… і простіть. Умирає.
Анна кидається до трупа. Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі зачну?
Микола. Анно, вспокійся, хіба ти не маєш для кого жити?