Твори (Франко, 1956–1962)/18/Старий заєць
| ◀ Твої очі погідні, як той супокій… | Твори в 20 томах Том XVIII Старий заєць (Жан Рішпен) пер.: Іван Франко |
Месіянські мрії хусита ▶ |
|
Цей дід, мов заєць сірий весь,
Що хліба просячи плетесь,
Що нині тут, а завтра десь,
Куди йде? Відки? Годі знать.
Хай траф жене, де хоче гнать,
А він шлап-шлап від хат до хат.
Днесь босий, завтра без чобіт,
В руках вишневий бук від літ,
Дальш, ніж візник, зайде він в світ.
У мріях — миль налічить зір
По тих шляхах, що тнуть простір
Аж ген там до тих синіх гір,
Що мріють десь в далечині,
Щоранку дальші, осяйні,
А вечером не ближчі, ні.
Так без упину тюпа він
Незабутній мрії навздогін
Аж до мети, що зветься скін.
Край шляху він колись засне,
Жнець-голод, мов стебло, зіжне,
Ніхто не сплаче, не зідхне.
В траві простягшись горілиць,
Він зорить в небо до зірниць,
Що сяють, повні таємниць.
Ах, може там вгорі є та
Його надій і мрій мета,
Що тут манить і відліта.
Ах, може пристань там така,
Куди ця чаєчка хитка
Свій біг кермує відвіка.
Коли в неділю він клячить
Край брами церкви і мовчить,
То серцем вгору він біжить.
О, там обіцяний куток!
Для жебраків без сорочок
Стіл ситий, ложе з подушок.
І певно ж цей бездомний кміть
Рад скоком вгору полетіть,
Хоч зараз мав би к цьому хіть?
Якраз! Цей струпішілий пняк,
Цей в'язень — пута йому в смак,
Вмирать не хоче! От дивак!
Він плаче, просить і блага,
Гне шию, плечі простяга,
Цілує землю за шага.
Він райських ще не прагне втіх,
В неситих жадощах своїх
Рад земний смакувати гріх.
В барлозі ось без накриття
Він згадує, рад, мов дитя,
Всі радощі свого життя.
Як він маленьким ще гуляв,
В якімсь дворі притулок мав,
При теплій печі в кухні спав.
Як потім бігав цілі дні
В зелені місяці літні,
Рвав дикі рожі запашні.
Як в марті в барвінковий час
Він в гаю обіймав не раз
Дівочий стан, найкращу з всіх прикрас.
Як щастя дбало напрочуд,
Щоб мав все тепленький кут
У скирті сіна в зимну лють.
Як пив він свіжеє вино,
Як любо в горло йшло воно,
Як борщик смакував давно.
І як то добре швендять скрізь…
Хоч ти чужий, жебрак, — не бійсь,
Усякий їсти дасть, надійсь!
Який то люд той добрий є,
Прийме старця в житло своє,
Що сам їсть, те й йому дає.
Ніде, і в небесах мабуть
Не ліпше бідним, як ось тут
На цій землі! Коб ще добуть
До завтра! — дума бідний дід.
Не хочеться топтати слід
В той інший, невідомий світ.
Ах, бо в життю добра так много,
Що дід цей, пес, жебрак, усього
Жалкує, хоч не мав нічого.