Твори (Франко, 1956–1962)/3/Казка про Добробит
| ◀ Рубач | Твори в 20 томах Том III Сім казок Казка про Добробит |
Звірячий бюджет ▶ |
|
Був то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам оце його так, як мені описував небіжчик моєї баби тітчаний стрик.
Старий Добробит, то була особина наскрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що зроду був він Добробит, то все було в нього чим шелестіти. Любив він попоїсти — ховай Боже! — і животину носив перед собою таку, що свої коліна видав тільки в сні, в благословенних споминах своєї молодости. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, це навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора літописця, котрий і приписав йому ноту: «Руси же єсть веселіє пити».
Що був лінивий, це розуміється само собою; куди, бач, з таким животом та з п'яною головою до праці нагинатися! Та й пощо йому мучитися, коли він собі Добробит, і йому, мабуть, той із очерету грошей доносив! Але зате до бійки, до лайки і до любощів кров у нього була страх гаряча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немов би прописані були на його червонім, одутім лиці, в його невеличких товщем запливших оченятах.
Ходить було ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тільки знай сопе, і де тільки повернеться, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні, ріки та стави повні риби — одним словом — добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена,
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой, на-на! Ой, на-на!
Ой, там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчики:
— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!
Але він і вухом у той бік не веде!
— Що мені! — каже. — Я прецінь Добробит! Скоріше мене зо світу зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит. — Хто посміє?! Адже це не добром пахне, це кримінал!
— А от побачиш! Найдуться такі, що посміють, і нічого за те їм не буде.— Е, — каже Добробит, — вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо й до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було, бачили, що буде, того не знають люди, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше нумо випиймо по добрій повній та й затягнім, щоб аж гори лунали:
Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой, ну-ну! Ой, ну-ну!
Бо веселю родину!
Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло, ні впало, прийшов «ферделюнок»[1] від пана Гопмана: завтра на восьму годину рано такий та такий Добробит має ставитися в канцелярії!
Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тільки може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою[2], «штрофу»[3] ніякого на мені нема, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та, що діяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти коні та й поїхав ставитися до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.— А, чін топри, чін топри![4] — сказав пан Гопман. — А, шо ви за єдна кльопа[5], чого вам трепа?[6]
— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.
— Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.
— На мене?
— Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлір хромацький?
— Та є.
— А мноха там на той шпихлір спіша?[7]
— Та є жита тисяча кірців[8], пшениці щось зо п'ятсот, а вівса, бачу, буде до п'ятнадцять сот.
— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат стільки трепа.
— Вам, пане Гопман?
— Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?
— Ба… ба… а то яким правом? — пробовкнув зачудований Добробит.
— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми сатармо! Ні, ми не такі люти[9]. Ми вам тамо таку оплікацію, росумієте?
— Яку оплікацію?— То такий папір, шо його мошете сховати.
— А можна його їсти, як хліба не стане?
— Ах, клюпа[10] ви кльопа, пане Топропит! Ха! ха! ха! Їсти! Вам лиш апи їсти! А знаєте ви, Топропит, шо то є фатерланд?[11]
— Ні, пане, не знаю.
— Ой, ой, ой! — закричав пан Гопман, ухопив себе за голову і почав скакати по канцелярії. Добробит думав, що пана раптом зуб заболів, а то пан Гопман дивувався, що Добробит не знає про «фатерланд».
— Ну, слухайте, пане Топропит, — сказав пан Гопман, вийойкавшися трохи, — не путьте смішна! «Фатерланд», то є військо, старші, і я! Тля того «фатерланд» кошна кльопа повинна віттати все, що має, і то ще са мало путе.
— Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?
— Клюпа кльопа! Апи «фатерланд» сторов пув, а кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікації, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.
— Я, пане, процентів не хочу.
— Не хочеш? То й ще й ліпше. Я то сарас сапишу то протоколь. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.
— Ні, пане, я не пристаю на те. Ану ж у мене не зародить, то що я тоді буду робити?— Е, не сародить! Тільки працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, шо ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше[12], апи я пільше са таке не чула!
— А вам, пане, яке до того діло? — огризнувся Добробит, котрому нарешті забагато стало тої науки. — Аджеж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!
— Що? Як? Ти так то мене смієш палакати? — крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер![13] Bank heraus![14] Вліпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще зроду ніхто не вліпив. Потім повели його наново перед пана Гопмана.
— Пане, — почав було Добробит, — яким це правом ви…
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій, у свинячу шкіру оправленій книзі.
— Вмієш читати?
— Ні, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параграф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе гроші?
— Та щось трохи є.
— Що то значить: трохи? Ти каши просто, скільки є?— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесят тисяч! І на що топі, клюпа кльопа, стільки хрошей? Шо ти з ними ропиш?
— Положив у скриню та й лежать. Їсти не просять, а так, про чорну годину, пане, най ся не пригаджає[15].
— А шо, чи я не касала! — радісно крикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерланд потрепує хроші, пахато хроші! Не пійся, пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацію.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплікаціями! — скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.
— Шо? Як? Ти мені смієш? — запінився пан Гопман. — Амстінер, вліпіть йому!
Куди, куди смирніший став наш Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив, неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплікації, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти, кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.
— Та є, прошу пана.
— Пахато?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? На шо топі стільки?
— Та так, пане, свого ховання. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.— Слухай, пане Топропит, фатерланд потрепує коней на війну. Топі дві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.
— Що мені з того квіта?
— Сховай! Колись, як у касі путуть сапахато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.
— Слухай, пане Топропит, — говорив далі пан Гопман, — пахато ти маєш крунту?
— Та багато, не багато, а так, стільки, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльопа, я не того питаю, але скільки морків[16]?
— Як посаджу морков, то й морков родиться, — сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман, мов на зуб. — Шо то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А якше ти поле міряла?
— Ми, пане, на прути[17].
— А мнохо прута маєш?
— Та буде щось зо сто.
— Ну, нікс травс[18] не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі са много. Тосить топі тватцять. А решту вітпишемо тля мохо прата фон Дравсен.
Добробит тільки очі витріщив.
— А слухай но ти! А мнохо ти платиш потатка?
— Ой, пане, много, по десять дутків[19] з прута поля.— Xa! xa! xa! І то насивається мнохо? Xa, xa, xa! Вітнині c морка путеш платила по п'ять сріплом, росумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то як сопі хочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа[20]?
— Та в лісі.
— А чия то ліс?
— Та Божий.
— Що? Як? Поший?
— Ну, так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одне кажу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить Божий. А вживати вживаємо.
— В лісі хутопа пасти невільно! Ліс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А куди ж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?
— Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти невільно, — крикнув Гопман.
— Ні, пане! — крикнув і собі ж Добробит, чуючи, що внутрі у нього немов щось обривається. — Зо мною вже робіть що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!
— Мовчи, клюпа кльопа, і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.
— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся звідци. Той патент мусить бути скасований!
— Що? Як? Ти смієш? Амстінер, вліпіть йому!
— Ліпіть, скільки хочете, — кричав Добробит, — хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.
— Вліпіть і сапріть! — сказав пан Гопман і пішов додому обідати. — Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herum plagen muss![21] — зітхнув він, вийшовши з урядового будинка.
Добробит дістав, що дістав, у те місце, відкіля ноги ростуть, а в додатку просидівся в арешті з півроку, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити.
Насунувши кучму на очі й не озираючись, пішов додому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що сталося з ним дальше, про те історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, цього годі зміркувати. На всякий спосіб, той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого.
Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до останньої нитки, одним словом — чисте противенство старому.
А головне, наш Добробит дійствує з уповажнення і за потвердженням згори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсігди в саму пору виходило розпорядження: Добробит має бути! І справді, Богу дякувати, маємо його й до нині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду.Хіба тільки крізь сон часом промурмоче, та й то на жалібну ноту, першу стрічку пісеньки:
Дальші стрічки він забув, хоч у лоб йому стріль.
1890
——————
- ↑ «Ферделюнок» — ферлядунок, судова повістка.
- ↑ Стояти в праві — судитися з кимсь.
- ↑ «Штроф» — штраф, кара.
- ↑ День добрий.
- ↑ Єдна кльопа — один хлоп.
- ↑ Трепа — треба.
- ↑ Мноха — много; спіша — збіжжя.
- ↑ Кірець — міра сипучих тіл, приблизно 4 пуди.
- ↑ Люти — люди.
- ↑ Клюпа — глупа, дурна.
- ↑ Фатерланд — батьківщина.
- ↑ Непоше — небоже.
- ↑ Амстінер — служачий.
- ↑ Винесіть лавку.
- ↑ Най ся не пригаджає — хай не пригодиться.
- ↑ Морків — моргів (міра менша, як півдесятини).
- ↑ Прут поля — довга та вузька нива.
- ↑ Нікс травс — нічого з того.
- ↑ Два дутки — менше 5 копійок.
- ↑ Хутопа — худобу.
- ↑ Тьфу, як із тими дурними дядьками треба натурбуватися.