Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рутенці/Молода Русь

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III
(1956

Іван Франко
Рутенці
I. Молода Русь
Існують інші версії цієї роботи: Молода Русь
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
I.
 
МОЛОДА РУСЬ

Приятелі мої, молоді, гарні, як весна, сердечні, як рідня! За тюремною ґратою, серед холоду, вогкости та туги, під час темних, безсонних ночей стають передо мною ваші лиця, то в цвіті здоров'я та радости, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлюся на ті дорогі лиця, і мою душу стиха наповняє, а в серці росте надія, що вам легше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми, перті спільною думкою та твердою вірою.

Не дивуюся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ. Куди то розбрелися вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх, тюремних снах нема місця для потоплеників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас так влучно назвав «рутенською безмисністю». Згадаю тільки одного з них, а вистарчить за всіх.

Було це в осені 1875 р., коли, прибувши перший раз до Львова, повен маломістечкових фантазій та маломістечкової чутливости, я, недовго гаючися, вибрався повідвідувати своїх знайомих, що вчасніше поприбували до Львова і жили тут довший час. Був між ними також Михайло, мій шкільний товариш іще з нормальних шкіл у Дрогобичі. Він був так само, як і я, селянський син. У школі довгий час сиділи ми поруч себе, помагали один одному в науці, ходили день-у-день оба по вулицях, одним словом, були ми оба приятелями, наскільки це слово можна приложити до таких дітваків, якими були ми тоді. Але вже минуло вісім літ, як я не бачив Михася. За підмогою якогось духовного свояка він дістався до бурси «Народного Дому» у Львові і ходив тепер до восьмої кляси німецької гімназії, стративши один рік задля слабости.

Ще тоді, коли малими хлопцями ми сиділи поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася, і може власне вони так сильно тягли мене до нього. В його укладі, голосі та рухах пробивалася поперед усього якась жіноча м'якість та лагідність. Вражіння тої м'якости, того солодкого, трохи притишеного голосу, того щирого, ніколи не занадто голосного сміху пережило в моїй душі цілу гору вражінь, назбираних протягом вісьмох літ, і ще й досі згадка про Михася нерозривно лучилася зі згадкою тих основних прикмет його темпераменту. Ніколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого, балакучого, неспокійного, що кидається на всі боки, і загалом ніяким способом я не міг приложити до нього тих прикмет, якими на щастя чи на нещастя так щедро обдарувала мене природа. Але такий протяг часу, як 8 літ, у супроводі инших, не менше важних, чинників, таких як шкільна наука, життя в бурсі і т. і., мусили неминуче викликати деякі зміни в успособленню Михася, мусили в певнім напрямі розвинути його характер, виробити поняття, вилити в певну форму його темперамент, і могли таким способом зробити з нього зовсім нового для мене чоловіка, якого повільного та незначного розвою я не міг слідити. І ось надавалася мені добра нагода пізнати всі здобутки тих різнородних впливів на душу та тіло мойого приятеля і при тім відмежувати докладно новоутворені верстви від первісного ґрунту. Тому легко зрозуміти ту нетерпливість, з якою я дожидав стрічі з Михасем.

Було це якось у неділю перед полуднем, коли я перший раз побачив його у Львові, як із кількома шкільними товаришами йшов вулицею до «Народного Дому». Я пізнав його відразу. Дивна річ, Михась із зверхнього вигляду не змінився майже ані на крихту. Те саме круглясте, гладке, майже дитяче лице, ті самі очі матові, трохи вогкі, що визирали немов із-за мли, той сам тихий усміх, той сам лагідний голос, ті самі рухи повільні, м'які, жіночі. У всіх подробицях я пізнавав давнього Михася, хоч той, що йшов обік мене, був уже не дитиною, але дорослим юнаком, з претензією до дозрілости, інтеліґенції і, хто знає, може навіть до переконань.

І Михась пізнав мене також від першого разу і, всміхаючися, подав мені руку. Ми привіталися.

— Як же тобі тут ведеться? Як жиєш? — запитав я.

— Добре, добре! От як в нас у бурсі, — відповів Михась, киваючи головою. — Ще ліпше було би, якби вікт[1] був ліпший.

— А певно, — підхопив я, — тут у вас у бурсі мусить бути не погано. Так багато молодих людей, товаришів, приятелів… весело, нема що й мовити.

Бурсаки, що йшли з Михасем, глянули по собі і почали сміятися якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнувся якось дивно.

— Ну, щоби так дуже весело, цього не скажу, але все… от собі! А втім ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу. Тільки те зле, що як прийде обід, то таке штуркання, такі бійки!… Один рветься перед другим… навіть з'їсти спокійно не можна.

— А як же там ваша гімназія? Професорів мусите мати добрих, розуміється?

— Та чому би ні, — відповів Михась якось нерадо. — Професори ввійдуть… щоби так багато вимагали, то ні… Навчиться чоловік лекції напам'ять слово в слово, та й по всьому. Тільки біда, що як не раз їсти хочеться, то й наука не йде до голови.

— Та чому ж у вас так мало їсти дають? — запитав я, здивований і немало вражений тими повторюваннями в словах Михася про їду, обіди та голод. При тім я поглянув уважніше на його лице та на лиця його товаришів, і ще більше почув здивовання, не знайшовши на тих рум'яних, здорових, навіть трохи надутих лицях ані слідів якогось недостатку або голоду.

— А ти думаєш собі, що нас годують? — скрикнув трохи живішим голосом Михась, облизуючи губи. — Та годувати годують, але лише стільки, щоби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день-у-день церковний спів, то чоловік викричиться і вже голодний.

І знов «голод», «голодний», «годують»! Боже, і що ж нарешті це все значить? Чи цей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що ближче серцю згадувати, як про їду? Ця думка поневолі шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчаровання. — Та ні бо! Спробую ще з іншої бочки, — подумав я собі і випалив на хибив-трапив:

— А чув я, що у вас тут якась боротьба, якісь спори… Що це таке? Скажи мені на розум!

— Боротьба? — відповів зачудований Михась. — А то які? Е, — додав, хвилину подумавши, — це ти певно говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?

— Про них, або не про них, — відповів я, — бо не знаю нічого докладно.

— Та що тут говорити, — якось нерадо відповів Михась. — Завелися в нас у бурсі деякі українчики. Небагато їх було, всього чотири, не більше. Небагато й ми сперечалися з ними, бо й пощо? Їх не переробиш. То ми попросту поскаржилися господинові надзирателеві, той доніс до Управляющого Совіту, ну, і наших «парібків» вигнали на чотири вітри.

— Вигнали! — скрикнув я, здивований такою несподіванкою. — За що ж вигнали?

— За українофільство, — відповів Михась таким певним та спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розуміється сама собою; як коли б українофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара вигнання з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, і ні про який такий злочин не чували.

— За українофільство? — скрикнув я, вдаючи, що не розумію нічого. — А що ж це таке українофільство?

— То ти цього не знаєш? — запитав Михась тоном явної вищости. — Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Українофільство, небоже, це така хвороба, що заражені нею люди забувають говорити по-людськи, а починають «базікати», це значить ніби говорити по-хлопськи, але м'якенько, і це називають «наським українським язиком».

— Ну, але що ж у тім такого злого, що за те аж із бурси виганяють? — запитав я.

— Авжеж мусить бути щось зле, — відповів Михась, трохи заклопотаний моїм питанням, — коли їх вигнали. У нас їх було чотири, то з ними ціла геца[2] була. Вся бурса на кожнім кроці кричала за ними: «Парібки! Базіканнячко!» А що збитків робили їм раз-у-раз, то не раз аж тріскати було зо сміху. Але все те було би ще нічого. Та ось раз господин надзиратель зловив одного з них, як читав якогось Шевченка. Зараз у всіх чотирьох зроблено ревізії і познаходжено в них такі страшні та безбожні книжки, що господин надзиратель навіть показати нам їх не хотів. І за те їх зараз прогнали.

Слухаючи цього оповідання, я й вухам своїм вірити не хотів. Як то так низько стоїть тут іще почуття народньої свідомости! Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, та не знали ніяких заборон. Многі з нас попрочитували все, що було доступне з Шевченка, Основ'яненка, Куліша, Костомарова та інших українських письменників, і нікому зі шкільних учителів і на думку не приходило робити за те якісь нагінки на учеників. Яке ж виховання мусить бути тут, які надзирателі, які провідники тої молоді, коли вважають відповідним держати її в такій дитячій невідомості, а ще до того так деморалізувати її дитячі чуття!

Тим часом ми війшли вже до будинку «Народного Дому» і через тісне, брудне та старими паками та бочками завалене подвір'я пішли на коридор, де власне з книжками в руках купками ходили бурсаки. Здалека вже чути було глухий гук, що виходив немов із величезного вулія; це будучі «підпори Руси» тарабанили латинські кон'югації, толковання з Лівія, або подиктовані паном професором пояснення до «Hermann und Dorothea». Та, не вважаючи на таке наукове заняття, на всіх тих лицях, надутих, знеохочених та поважних, виступав вираз сердечної глупоти, безмисности та тупої впертости; так і видно було, що та наука для них мука, панщина, видумана тільки на те, щоби давати їм зовсім непотрібну роботу.

Та коли ми ввійшли поміж них, сцена змінилася трохи. Більша часть бурсаків відірвала очі від книжок і почала придивлятися мені. Невеликий гурток Михасевих товаришів обступив нас, слухав нашої розмови, а дехто з них додавав деколи свої уваги або вибухав голосним сміхом. Не тямлю вже, про що ми розмовляли з Михасем, стоючи біля вікна. У мене під пахвою була книжка Дарвіна «Про походження родів», недавно перед тим видана в польськім перекладі.

Заговорившися, я положив книжку на примурок. По хвилі почув я за собою голосний окрик:

— Тьфу!

Обертаюся здивований і бачу, як один зі старших бурсаків розгорнув мою книжку і, побачивши її титул, зараз дав вираз свойому обуренню. В тій хвилі кілька інших заглянули також до книжки, одні з виразом цікавости, інші з огидою або острахом.

— Що ти, що ти? — звернулися вони до Михася, — як ти смієш приставати з таким чоловіком?

— Та це якийсь безбожник! — гукнуло довкола мене кілька голосів.

— Дарвініст!

— Нігіліст!

— Anathema sit! — побожно складаючи руки на груди, з журливим виразом на лиці сказав той бурсак, що перший заглянув до книжки, і віддалився.

Голоси обурення та не дуже приємні уваги розлягалися в повітрі і, мов бомби, сипалися на мою голову. На цілім коридорі зчинився великий гамір та гук, почулися свистання, немов би цілій бурсі грозила якась страшна небезпека. Серед тої наглої та несподіваної хуртовини я стояв як осуджений, не знаючи, що почати. З заклопотаним виразом я глянув на Михася, але він відступив від мене, лице його трохи поблідло, хоч усе ще всміхалося якось машинально та несвідомо. І кілька малих бурсаків прибігло з другого кінця коридору, щоби побачити страшного дарвіністу, а подивившися на мене, перехристилися й пішли назад до своїх кутів. У мене крутилося в голові, і з дива я не міг сказати ані слова.

Та поки ще я здужав прийти до себе, стався інший, не менше дивний, припадок. Крик на коридорі викликав із канцелярії господина надзирателя. Господин надзиратель, чоловік низький, грубий, чорновидий, зі скляними, тупо спокійними очима і з лицем напівмонгольським, напівмалп'ячим, в одній хвилі своєю появою кинув загальний перестрах на бурсаків.

Усі затихли, а найзавзятіші крикуни стояли тепер покірно, мов телята.

— Что ж такоє? — поважно та енергійно промовив господин надзиратель. — Ліновствуєте себі?

Гробова мовчанка на цілім коридорі.

— Ну, ну, не ліновствуйте! — озвався надзиратель, видимо вдоволений тою німою покорою свойого молодого стада. — Не ліновствуйте! Нині ради празника на обід будет колбаса.

І, сказавши це, вернув назад до свойого sanctissimum[3].

— Гурра, многая літа, гурра! — закричали врадувані бурсаки. — Колбаса, колбаса на обід!

Мов буря, полетіла радісна вість по всім коридорі. Залюбки повторяли її всі, почавши від великих восьмиклясників аж до малих колодачиків, що по кутах тарабанили: «alauda, alaudae, alauda». І не чекаючи вже довше, юрбою кинулися всі вниз, де була їдальня бурси, щоби прибути туди якнайскоріше і урвати якнайбільший шматок. З іншими побіг також Михась, рад, очевидно, що позбувся мойого товариства. Магічне слово «колбаса» доконало в одній хвилі величезного перевороту в настрою тих многонадійних юнаків.

Лишившися сам на коридорі, я по неволі почав міркувати, відки в тих молодих людей, на вид зовсім не зморених голодом, береться такий звірячий апетит? Розуміється, я не міг доміркуватися нічого. «Колбаса, колбаса на обід!» — ті слова раз-у-раз лунали в моїй душі та мішалися з моїми думками. І та «колбаса» до цього дня нерозривно зрослася в моїй пам'яті з поняттям «молодої, бурсацької Руси».

Від тої першої стрічі я вже ніколи не бачився з Михасем, і, правду кажучи, навіть відійшла мені охота бачитися з ним. Аж по кількох роках, коли у Львові почалися арештування за соціялізм і коли я за підозріння в тім же злочині попав під суд, перед судовою розправою переглядаючи папери, нагромаджені вступним слідством, я між іншим знайшов також невеличке донесення, в котрім було сказано, що я ще в осені 1875 р. «про́бував автора того донесення та інших бурсаків намовляти до революційних конспірацій і згадував при них про Дарвіна». Під тим донесенням був підпис: «Михайло З., слухач св. теології».

1878 р.

——————

  1. Вікт — харчування.
  2. Геца — комедія, історія.
  3. Святилище.