Твори (Франко, 1956–1962)/6/Злісний Сидір

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VI
(1959

Іван Франко
Злісний Сидір
Існують інші версії цієї роботи: Злісний Сидір
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
ЗЛІСНИЙ СИДІР
 
З давніх споминок моєї молодости
 
I

Я не багато знав злісного Сидора. Він жив аж геть на другім кінці нашого села, що все таки становило добрий кусень дороги, бо село наше велике та довге.

При тім же він пильнував Ділу, т.-т. того великого лісу, що криє північні спохови Карпат, і до нашої Слободи йому рідко коли лучалося ходити. Таким способом я бачив його лиш кілька разів. А прецінь і тих кількох разів було досить, щоб злісний Сидір тоді вже виразно вдався мені втямку.

Мій небіжчик тато був коваль і славивсь на всю околицю не тільки хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людяною вдачею. Кузня мого тата, що стояла саме насеред нашої невеличкої Слободи на досить високім, плоскім сугорбі віддалік від села, була, так сказати, місцем збору, нарад та приязної балаканки для всіх сусідів. Скоро тільки, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотком по бабі (ковадлі), так зараз, гляди, начинають сходитися сусіди, близькі й дальші, далі прибувають і люди з села, а то й геть з дальших сіл із роботою, — деякі приїздять возами, і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок. Бесіди, жарти, сміхи, серед них ненастанне ценькання батькового молотка або грізний, прискорений стукіт двох дужих молотів, усе те мішалося докупи й доносилося до хати, де я, тоді ще малий, ледве п'ятилітній хлопчина, виглядав через вікно на той клекотючий вар робучого життя. Мене тягло на двір, до кузні. Мені хотілось власними очима глядіти на все, слухати всього, що там робиться та говориться. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манив огнистий блиск розпеченого заліза, котре, мов живе, підмішувалось на ковадлі під частими-густими ударами молотів. Мене манили ті червоні іскри та білі сарахкотячі зиндри, що пирскали від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари. А вкінці манили мене ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі й добродушні сміхи, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато можна було наслухатися в татовій кузні.
Ось чому я кожного разу з дитинною упертістю напирався до кузні. Впрочім тато, котрий дуже мене любив, і не думав мені того боронити. Напроти самого вогнища на прилавку в кузні стояло довге й високе коритце з водою до стуження заліза. Отож то на один кінець того коритця від кута тато поклав широку, гладку плиту, — це було моє місце. Тут я сидів цілими годинами, дивився, слухав і дивився. Все мене цікавило. Мені зовсім не нудилось дивитись хоч і як довго на вогонь, на ту невеличку, синяву поломінь, що мов випливала лагідно з розжареного, червоного вугілля при рівнім, одностайнім подуві міха. Я слідив за кожним куснем вугілля, як він зразу чорний, облитий тим синявим вогником, поволі червонів, а далі білів, розпадався на кусники, меншав і танув, мов потовчений сріблистий лід. Так само й залізо, розпалюване в огні, цікавило мене. Я лякався за нього, скільки разів батько в кліщах всував який кусень до грані, — мені здавалося, що й воно мусить чути біль, — а коли знов батько виймав його з-під вугілля і швидко клав на ковадло — жарке, аж біле, сичуче, прискаюче вогнистими зиндрами, що зліталися мов оси в різні боки і не раз грозили мені самому в моїм далекім, затишнім і теплім кутику, — то й тоді я лякався того заліза, мов розгніваного, мстивого противника, котрий за дізнану в огні зневагу готов в лютості зробити яку пакість татові або комунебудь в кузні. І звичайно в таких разах тато прикликав когось і своїм звичайним, швидким голосом говорив:

— Ти на, ти на, Миколо (чи як там) заступи но ось дитину, щоби го[1] зиндра не спекла.

І між мною та сарахкотячими зиндрами ставав чоловік, щоб зиндри не долітали до мене. А з-поза його плечей я з радістю й страхом дивився на підскоки розжареного заліза на ковадлі, дивився, як воно видовжувалось, розплескувалось, кривилось під ударами молотів, аж поки з білого не зробилось червоне, з червоного брудняве, тоді батько назад встромлював його в огонь.

А з якою цікавістю, з яким страхом я завсігди дивився на той міх, що сапів і надувався якраз проти мене! Я не міг зрозуміти, чому він надувається, скоро хто почне димати жердкою, зчепленою за один кінець грубим шнуром зі спідньою дошкою міха. На верхній дошці лежав камінь і коли йно починали роздимувати, міх сопів так важко, мов страшно томився своєю роботою, його шкіряні боки западалися до середини, а з нутра роздавалось немов якесь хлипання, котре проймало мене мимовільним ляком. Аж поволі-поволі при ненастаннім диманню міх надувався цілий, підносив верхню дошку враз із камнем геть догори, трохи не під саму повалу, напружав туго свої фалдовані боки і міцним, рівним подувом пер у саме вогнище річку густого воздуху так, що не раз аж розкидав жарюще вугілля геть на боки. Вся та переміна була для мене дивом і я дармо допитувався тата, що там таке в міху?

— Ой ти… ти… ти! — відповідав, усміхаючись, отець, — все бис тільки хтів знати! Там дика баба в міху!

Але «дика баба» не була вже для мене новиною. У всім і всюди, від чого мене дома хтіли здержати, сиділа та «дика баба». Вона літом стерегла в полі гороху, до котрого я був дуже ласий; вона сиділа в ямі під припічком, де я, загнівавшись, любив залазити; вона пробувала на поду, де мені заказано вилазити по драбині. Для того я не дуже налякався і не дуже вірив тому, що казав тато. Моя цікавість довела мене до того, що раз, коли тато перед кузнею кував коня, я зліз зі свого сідала й поліз під міх, щоб подивитися, що в нього є зі споду. Але тут я справді побачив таке, що всі казки про диких бабів, кусік, залізних вовків і других страхів нараз гурмою нагрянули на мене: я побачив щось широке, волохате, що, мов живе, рушалось, підмішувалось до середини міха і знов спадало. Правда, це була звичайна кляпа, обшита телячою шкіркою, але моя роздразнена дитиняча уява, годована з дня на день лячними казками про всякі маровища, побачила тут щось живого і надприроднього і я з страшенним вереском кинувся взад від міха, гримнувся головою о дерев'яний дрюк, що стояв побіч, і відтак без тямки, окривавлений, упав насеред кузні…

А коли ж відтак пробудився, скалічений в голову, мокрий від крови й від води, котрою мене обливали, то довгий час я дрижав і не міг сказати нічого, як тільки одне:

— Дика баба… дика баба… з'їсти мя хотіла…

II

Але такі сумні випадки, хоч їх було кілька, все таки були рідкі. А звичайно в кузні було весело й привітно, як ніде, і ще й досі споминка про татову кузню будить у моїй пам'яті може найприємніші й найщасливіші хвилі мого дитинства. Скільки щирих, давно знайомих лиць пересувається передо мною при згадці про татову кузню! Багато з них давно вже потонуло під мураву, багато з веселих, здорових, щирих, робочих людей, якими я видав їх у кузні, поперемінювалось в нужденних, похилених, грижею, немов хробаком, підгризених, напитком та зопсуттям зруйнованих старців. Потужна, каламутна хвиля життя перевалила по тім щасливім, молодім світі, серед котрого стояла тихо під старими ґонтами татова кузня, і багато, багато змила вона, поперевертала, повалила або закаламутила поганим намулом.

В кузні також пізнав я злісного Сидора. Ще й досі живо стоїть перед моїми очима той здоровий, високий, мов буряк червоний, чоловік з блискучою стрільбою за плечем і з борсуковою торбою при боці. Серед прочих людей він видавався велетом і як коли прийшов до кузні, то тато, сміючись, завсігди здалека кричали до нього:

— Ти на, т-на, Сидоре, вилиґане, не йди ми до кузні, бо головою повалу просадиш!

Хід Сидора був важкий і зваловатий, мов хід тяжкого воза з сіном. Його голос був різкий і дикий, мов справді лісового чоловіка. На нім була коротка витерта гунька гнідого сукна, а під нею полотняний лейбик. На голові зимою мав бойківську футряну шапку з наушниками, котра його лицю надавала ще дикішого і грізнішого вигляду.

Як я боявся Сидора! Коли нераз тато казали йому заступити мене перед зиндрами, і він своїми широчезними плечима заставив мене, мов стіною, то я з ляком позирав на його страшну шапку і весь тремтів, сам не знаючи чого.

А прецінь Сидір не був злим чоловіком. Хоч говорив різко та голосно, сміявся якось дико та проразливо, то прецінь в голосі його звучала доброта й щирість, і він умів жартувати та смішити всіх так, як мало хто другий. Але особливо мене любив він дуже. Коли тільки прийшов до нас „на Гору“, завсігди носив мене на руках з кузні до хати, а з хати назад до кузні, давав мені всілякі забавки з лісу: то дубінки, котрими я, бувало, весь день катулькаю по хаті, то мисочки від жолудів, то різнобарвні жолуді, то якісь блискучі камінчики та халабудки, котрі я складав і переховував, мов не знати яке добро. Часом Сидір забавив довше у нас, і тоді по обіді звичайно брав мене на коліна, вчив мене робити з дерева плуги, плести з хворосту санки або з лика черевики, а при тім умів так цікаво та люб'язно приговорювати, що я забував про його червоне, страшне лице і про його „дику“ шапку, а готов був слухати його до самого вечора. Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсігди якісь смішні, веселі, — а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені говорено дома.

— А як прийшов Іван з жидами до лісу, — говорить було Сидір — та й каже: ну, жиди, стережіться, бо тут в лісі вовки. „Ох, Іван, — кажуть жиди, — та бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!“ — „Не бійтеся, дурні, — каже Іван, — хоч вас котрого з'їстЬ, то невелика шкода! А всіх вас чень не подусить!“ Ідуть вони лісом, ідуть, а далі зайшла ніч. „Ну, — каже Іван, — гов, жиди, тут будем ночувати. Лягайте спати!“ Лягають мої жиди, але якось не можуть поміститися. „Ох, Іван, — кричать вони, — як ми будем спало, коли ми сі дузе боїмо за тото вовк! Цюєсь, Іван, поклади ти нас так, сцьоби ми нікотге ні спало з краю, але всі в сегедині, бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!“ — „Га, як хочете так, то добре“ — каже Іван, та й почав дивитися по лісі, де тут є муравлисько теньґе[2]. Надибав та й каже: „Ну, жиди, лягайте всі головами на тоту подушку довкола! Нікотрий не будете з краю“. Полягали, та й боє[3], всі в середині. Але як ся муряшки рушат, як зачнут жидів січи, матінко! Жиди в ґвавт: „Ох Іван, Іван, та бо ту таке велике бльох, сцьо воно дузє кусає! А Іван кричить: „Тихо, жиди, бо вовка кличу!“. І жиди небораки мусили цілу ніч переспати на такій подушці.

Я заходився зо сміху при таких оповіданнях, і смішив мене, конечно, не сам предмет, з котрого я багато дечого не розумів, а радше чудацьке перекривлювання самого Сидора та його раз пискливий, нібито жидівський, а знов надприродно грубий, буцім Іванів, голос.

Але нічим так не зрадував мене злісний Сидір, як невеличкою сокиркою, майстерно виробленою з дерева, котру подарував мені. Як то я носився з нею! Скільки то дубів та ялиць я постинав нею в думці! В скільки різних місцях я ховав її, аж поки не винайшов одного, найбезпечнішого, під припічком, в шпарі між двома делинами, відки на другий день підсліпувата служниця Марина загромадила її враз із трісками в піч! І помимо безконечних плачів та жалів за незабутньою сокиркою я завсігди з подякою споминав про злісного Сидора і ждав з дня на день, коли він знов прийде, щоб пожалуватись перед ним на Марину і спитати його, чи не має ще одної такої сокирки. Але я дармо ждав. Тиждень минав за тижнем, а Сидір не приходив „на Гору“. Так минули жнива. Під осінь мене дали до школи, і відтоді я вже ніколи не бачив злісного Сидора.
III

Ні, брешу! Я бачив його ще раз, але в якім положенню! Серед яких обставин! Мені й досі важко робиться, коли згадаю про те.

Минуло два роки від того часу, як я бачив Сидора в татовій кузні. Моя дитиняча пам'ять заповнена була таким натовпом нових вражінь з життя школярського, що давніші згадки почали звільна погасати та затемнюватись в пам'яті. Про Сидора і його дерев'яну сокирку я давно забув. Я тепер був уже студент другої нормальної кляси в Дрогобичі й цілими днями, мов обезумілий, бубнив „der, die, das“ та „einmal eins“, тільки вечорами, поклавшися спати, я зажмурював очі та пригадував собі всі ті яркі, любі, минулі картини з домашнього життя, з татової кузні. І я любувався своїми споминками, перекидав їх, мов дитина, бавлячись, перекидає блискучі камінчики, мішав дійсне з видуманим, аж поки всім тим не втомився й не заснув.

Одного дня, йдучи зі школи додому, я побачив, що вулицею напроти мене валить товпа народу: селян, міщан, жінок, дітей, — а найбільше жидів. Усе те сунулося, мов пестра, рухлива хвиля, кричало, гаморило, розмахувало руками і позирало цікаво та боязко в середину натовпу, де здалека ще я заздрів пару багнетів, виблискуючих до сонця високо понад головами людей. Я зачудувався, що це за ярмарок такий, який рідко коли мож було видіти в будній день на тихих вулицях Дрогобича. У кількох людей я допитувався, що це таке, але всі позирали на мене згори (я справді був дуже малий ростом) і йшли далі, балакаючи, розмахуючи руками, немов і не чули мого запитання. Тоді я, мов щур, протиснувся попід руки людей крізь цілу тоту товпу аж до середини і тут побачив таке, що аж весь застиг на місці. Між двома жандармами, скутий ланцюгом навхрест, окривавлений на лиці й руках, обшарпаний, блідий, наче смерть, з рушницею за плечима йшов… злісний Сидір. Він понурив очі в землю, довге, чорне волосся, скудовчене від запеклої крови, звисало йому на очі; ланцюг дзеленькотів при його ногах, а руки були тісно скуті на плечах, аж посиніли і набігли кров'ю від тиску заліза. І весь він виглядав, мов зламаний, мов підкошений. З його давньої сили, з його смілого, важкого і твердого ходу не лишилось і сліду. Він плентав ногами, згорбився, мов під тягарем, і мені малому тяжко-тяжко стало жаль того чоловіка, так що я тут-таки розплакався на голос і почав кликати його по ім'ю:

— Сидоре, Сидоре, а вам що зробили? Куди вас ведуть?

Сидір озирнувся, пізнав мене.

— Чи то ти, Іванику? Не плач, дитинко, не плач, іди додому та… та згадай часом нещасливого Сидора!

Я ледве дочув тих послідніх слів, котрі він промовив тихіше, мов сам до себе. В тій хвилі один жандарм штуркнув мене кулаком в груди так міцно, що я лиш раз йойкнув і був би в тій хвилі впав під ноги людям, якби якась жінка не була мене підхопила на руки та винесла з товпи, пустивши за нелюдським жандармом найдосадніше прокляття, на яке тільки її голова здобулася.

Зі сльозами в очах, з болем в грудях від жандармського удару я ледве-ледве поволікся на свою кватиру, де всі перелякалися, побачивши моє посиніле лице й почувши моє оповідання про Сидора й жандарма. Розуміється, що тітка, у котрої я мешкав, насварила на мене за те, що я пхався між людей, — але про Сидора не могла мені нічого сказати, бо й сама нічого не знала.

Це було якось у середу. Я горів з нетерп'ячки, щоб дізнатися, що сталося з Сидором, хто його так покривавив і куди повели його ті люті жандарми. Коли тільки мав вільний час, бігав я по місті, чи не здиблю кого з нашого села, щоб вивідатися про все. Але здибати не міг я нікого, — треба було ждати аж до понеділка. Моя думка день і ніч зайнята була Сидором. Він привиджувався мені, раз здоровий, сильний, у татовій кузні, — то знов згорблений, окривавлений і нужденний на вулиці, скутий залізними путами, між двома жандармами та окружений товпою гамірливого міського люду.

В понеділок приїхали мої родичі, і від них я дізнався небагато. Я завважив, що вони нерадо говорили про Сидора. Мама навіть поглянула на мене неласкаво, коли я почав уперто допитуватися про нього.

— Тихо будь, — відказали тато. — Що тебе такий поганин обходить?

— Чоловіка забив, дводушник! — сказали мама. — Знаєш, Колечкового Миколу, того, що тобі черешень давав!

— Миколу? — проговорив я. — То Миколи вже нема?

— О, ще в середу поховали. Господь би його покарав, сумлінника якогось, що так марно душу зі світа зігнав!

— Ну, ну, дай спокій, не клени, — сказали тато до мами, — не годиться просити кари Божої на нього! І так го вже покарав!..

На тім бесіда урвалася. Я не дізнався, як і за що забив Сидір Миколу. Тільки мені дуже жаль було Миколи. Це був хороший, чорнявий парубок, круглолиций і статний, мов вилитий, з блискучими чорними очима, розмівний, веселий і живий, яких небагато можна надибати між сільським людом, прибитим і приглушеним від молоду. Микола був син нашого близького сусіда і то, що звичайно зветься „багацький син“. Він зріс у достатку. Отець його був добрий і щирий чоловік, котрий не тільки пантрував свого господарства, але любив також, подібно як і мій отець, жити і заходити з людьми. В нього вдався Микола. Щирий і простодушний, мов дитина, услужливий і веселий він усіх єднав собі своєю щасливою вдачею, усіх потягав ід собі запахом свіжости і молодости. Для того то всі його любили, а найбільше ми, малі хлопці. Микола був для нас такий добрий, — не раз при святі або неділі бавився з нами, мов дитина, і завсігди вмів вигадати якусь таку веселу та хорошу забаву, що ми з радісним криком бігли йому назустріч, скоро коли показався між нас. Я особливо чув велике прив'язання до Миколи і, вже будучи школярем, під час літніх вакацій день-у-день бігав до Колечка, так мені там було любо та добре, мов у себе дома. І коли я застав дома Миколу, то той завсігди кликав мене до себе і казав читати собі дещо з книжки, між тим коли сам майстрував граблі або направляв шлеї для коней. Не раз, коли я скінчив читання, Микола говорив:

— Шкода, що мене тато не давали до школи. Був бим тепер також так читав.

— Ти би був ліпше читав, Миколо, — відповідав я.

— А то чому ліпше?

— Бо тому, що ліпше. В тебе пам'ять ліпша, ніж у мене. Татуньо казали, що як жиють, не видали ще в жодної дитини такої пам'яти, як у тебе.

Микола всміхався на те й сумнів на хвильку.

— То правда, — казав він, — твої тато трохи не плакали, так просили мого тата, щоби мя дали до школи. Та що, коли мої не хтіли. „Єдного го маю, — кажуть, — то най ми буде з нього господар, а попом ні оден Колечко не був та й не буде“.

В першій хвилі, коли я почув, що вже Миколи нема, то й сам не знав, що зо мною сталося. Мені зразу видавалось це дивним, неможливим. Я не міг здобутися на жодну гадку, а тільки допитувався раз-по-раз:

— То Миколи вже нема?

— Нема, синочку, — відказували мама.

— То Сидір його забив?

Мама потакували головою, немов боялися виповісти устами те страшне „забив“.

— І за що ж він його забив?

— Дай спокій, не допитуйся, не годиться о тім говорити!

То було все, що я дізнався від мами. Але я не знаю, чи є в світі взагалі хтонебудь, а особливо молодий, до гарячки розцікавлений і зворушений хлопець, котрий би успокоївся на тім маленькім та пустім слові „не годиться“. Я бодай можу сказати про себе — не знаю, чи це встид, чи хвала — що ніколи те слово не становило для мене паркану, через котрий би я не посмів не то заглянути крізь якунебудь шпарочку, але й зовсім перелізти. Те саме сталося й тепер.

IV

Ми поїхали з моєї кватири на місто. Цілий дрогобицький ринок повний був народу. Глота була страшенна. Тиснулись, кричали на різні лади, перекликувались, сварились та побратимались, а все серед безконечної хмари пороху, що здвигався понад ринком, мов густа, сіра хмара. Мої родичі, намістивши свій віз сприбока, пішли за справунками і лишили мене коло воза. Сонце пекло згори і серед того здвигу та гомону я почувся самотнім, покиненим, мов серед непрохідного лісу. В моїй голові, мов гвіздок, засіла думка про Миколу та Сидора. Я пригадував собі минуле, але ніколи й ніде не міг добачити й сліду якоїнебудь неприязні між ними. Я не тямив навіть, щоб вони колинебудь сходилися або згадували один про одного. І за що ж міг Сидір забити Миколу? Я так довго думав над тим, що поволі-помалу зачало виринати перед моєю уявою червоне, кругле, трохи дзюбате лице Сидора, тільки ще червоніше і більше, ніж було дійсно. Якраз таке лице, яке після оповідань мали упирі, котрих палили у нас на Базарищу! Ах, — мигнула мені через голову думка, — може й Сидір опир? Мене зібрав ляк. Я пригадав собі дальші оповідання, котрих наслухався бувало, що всі, хто йно має з упирами яненебудь діло, мусять стати нещасливими, — і мені пригадалась моя приязнь до Сидора, і незабута дерев'яна сокирка і всі забави та розмови із Сидором… Я переконаний був, що іменно тою сокиркою опир-Сидір хотів мене «потягти» і що не вкинь її Марина в огонь, то я певно вже давно був би впав у кирницю або зломив ногу. Як я тепер був вдячний підсліпуватій Марині! Як я боявся згадки про Сидора! А боязнь вироджувала ненависть. Боязнь, збуджена забобонними, темними споминками, посплітаними докупи, проганяла з мого дитинячого, м'ягкого серця той жаль за чоловіком, який я чув з початку. Я бачив тепер в Сидорі тільки упиря, котрому — так бодай хотіли казки — треба якнайшвидше відрубати голову і в плечі забити осиковий кіл. І моя уява почала рисувати передо мною страшні, криваві картини. Я сидів на возі, під жарким сонячним промінням, серед ненастанного гомону ярмаркового народу, — і весь дрижав з ляку перед власними мріями, а прецінь не міг від них відірватися. Мені бачилося, що весь той люд довкола мене, що снувався перед моїми очима неясно, мов марева, — що всі ті купи народу сходяться сюди не за для торгу. Що ось тут на ринку, за хвилю відбудеться інше, страшне діло: будуть рубати упиря-Сидора. Як всі тиснуться, натягають голови, щоб його побачити! Які незлічимі громади сходяться раз-у-раз з усіх боків! Я мимоволі почав чимраз пильніше, зі страхом і цікавістю, дивитись на той люд. Ось товпа збилася в одну густу, одностальну стіну. Тільки ж стіна та жива, хитається сюди й туди, хвилює, мов жито в полі, сплетене докупи горошком і полетицею. Аж ось понад вершок тої стіни блиснули два горючі, білі проміння, немов серпи. Я здригнувсь увесь і випулив очі на ті блискучі вістря. Вони хитаються, сунуться звільна почерез здвиг. Я боюсь навіть подумати, що це таке. Ось чути крик з-посеред здвигу, — грізний, бистрий, урваний: „З дороги!“ І жива стіна в одній хвилі розскочилася, утворила широку вулицю, серед котрої посеред двох жандармів я побачив… скованого Сидора.

Чи це той упир, котрого ведуть рубати?

Я завмер на місці, — дух у мні сперло. Я не спускав ока з Сидора. Крови на нім не було, як генто, але здавалось, що і в нім також її не було. Блідий, блідий, як полотно! Лице протягле, аж чорне. Тільки очі з глибоких ямок блимають, мов догасаючі каганці. Він ішов згорблений, сумний, із затятими устами, немов на плечах у нього був якийсь великий тягар. Хоч кругом було багато знайомих, котрі кликали на нього, замовляли, надставляли навіть руки то з грішми, то з хлібом, — він немов оглух, осліп і онімів. Ані головою не повернув, ані не підвів лиця, втупленого в землю, ані слова не промовив. Рівним, мертвецьким кроком пройшов через ринок і щез на закруті вузької вулички, що вела до міського криміналу. За ним потяглася громадка свояків та знайомих, щоб навістити його в тюрмі.

А я все ще стояв на возі і глядів в ту вузьку, брудну і темну вуличку, де щез Сидір. Мені здавалось, що це величезна яма, яких багато я бачив у нас в лісі, і що в тій ямі сидять якісь страшні кланцаті звірі, між котрі оце вкинено Сидора. У мене серце щеміло. Хвиля тиші і напруженої уваги, зверненої на дійсні, живі предмети, прогнала з моєї голови забобонний страх і ненависть. Я забув про упиря Сидора. А впрочім цей Сидір, замучений, нужденний, — де ж він подібний до упиря, червоного та здорового, що щоночі насисається людської крови! Ні, Сидір не упир! Він такий, як і всі люди. Але за що ж він забив Миколу?

І знов те страшне питання засіло в мою голову і почало путати та мішати в ній все догори дном, — і знов почало будити споминки про всякі дива та мари сказочні. Знов дійсний світ почав замеркати перед моїми очима і замість живих, правдивих людей почали снуватися поперед мене воздушні, млисті, неозначені, а тим страшніші маровища. Сидір був злісний! Та споминка відживила в моїй голові всі дива, якими в казках заселений ліс. Мавки з зеленими косами гойдаються на березових гілках. Лісовики визирають з нутра дупельнавих осик і регочуться голосно, любуючись переляком чоловіка. Під корінням вільх на багновищах сидять столітні, вивалоокі жаби, порослі мохом, — а коли неосторожний чоловік наступить на котру, то тому нога всохне або мати вмре. Мені поза плечима почав пробігати мороз, але думка не могла відірватися від поганих привидів. В'язанка сіна, що лежала перед моїми очима на возі, перемінилася в моїй уяві в купу хворосту та гілля, наметаного на таке місце в лісі, де забито і закопано чоловіка. Мені живо представилось таке місце. Гущавина непроходима. Підсадкуваті ялички збились густою купою, сплелись своїми зеленими, розщепіреними руками міцно і стоять довкола заклятого місця, мов діти, що танцюють «великої ями».

Але посеред них — ні, попід них, мов пискір, просковзуються дві стежки, давно-давно утоптані, але давно й закинені. Хто знає, відколи не ходили ними люди, — а прецінь вони не заростають травою і тягнуться, мов чорні нитки, мов річки запеклої і скріплої крови, в нутро непроглядної, лісової зелені. Вони гладкі, тверді і холодні, мов слимаки.

А поверх них, поверх густих яличок здвигається друга величезна верства зелені, підперта грубезними стовпами. Це вікові дуби стоять понад молодою бростю і високо вгорі також сплітаються своїми потужними, крутими конарами[4] докупи і шумлять, шумлять ненастанно, протяжно, — а крізь той шум прориваються виразно для заслуханого вуха якісь таємні, наглі, міцніші хвилі голосів, мов важкі зітхання, мов приглушені стони. Темно в споду. Вогко, холодно, понуро в споду. А з одного і з другого боку цього пустого і страшного місця — глибокі, стрімкі дебрі, завалені від віків гніючим ломом, а з них віє ще густіша пітьма, ще більша сирість, ще дужчий холод і запах гнилости. Мені здавалось, що я сам в тій хвилі стою серед цілої тої природи, грізної, живої та таємничої. Холод проймає мене до кости, перестрах морозить мене ще більше, але якась дивна сила пре мене вузенькою стежкою далі, далі в гущавину. Густі ялички чіпають мене своїми колючими гільцями за руки, за одіж, б'ють по лиці, але я не питаю, лізу далі, тиснуся в глиб. Аж ось нараз яличок не стало, я випростувався, зирнув… Широким колесом сперлися ялички довкола рівної полянки, порослої папороттю. Насеред неї розходяться дві стежки і на тім самім місці висока купа старого хворосту і ломаччя. Я стаю і вдивляюсь в ту купу. Щось немов приковує мої очі і мою увагу до неї. Щось немов шепче мені: „Тут, під тою купою лежить Микола, тут його Сидір забив!..“ Аж ось з-під купи ломаччя поволі, поволі висувається з землі щось біле. То не гриб виростає так швидко з вогкої землі, то людська рука, Миколова рука, висувається і киває до мене, манить мене д' собі…

Я заверещав щосили і стратив пам'ять про все, що мене окружало.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Коли пробудився, чув велике ослаблення в цілім тілі. Мені здавалось, що щось давить мене в груди і не дає дихати. При тім почув я докучливий біль в голові, немов мені крізь вуха вертить хтось аж до мозку сверликами. Я застогнав. Надо мною нахилилися мама і прошептали:

— Що тобі, Івасику?

Я нічого не відповідав, тільки глядів німими очима на їх лице, зіссане безсонницею та грижею. Я силувався пригадати собі, де я і що зо мною, але дарма. Позад мене було темно. Ані одне лице, крім маминого, не приходило мені в тямку, — і я знов пронир в м'ягку, холодячу і бездонну хвилю забуття.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Пізніше ажень я дізнався, що, сидячи довгий час (від десятої перед полуднем аж десь до четвертої з полудня) на возі з відкритою головою, шапка зсунулась була з моєї голови, й сам не знав, коли, виставлений у весь той час на спрагу сонячну, я дістав запалення мозку. Родичі застали мене зомлілого в руках сторонніх людей, котрі на мій наглий вереск збіглися до нашого возу. Від того дня до мого виздоровлення минуло цілих два місяці.

Про Сидора й Миколу не згадував мені ніхто більше. Від родичів я не чув про них і слова, швидко відтак пішов знов до школи, а літа й нові вражіння на довгий час затерли всякі споминки про них.

V

Затерли та не знищили!

П'ятнадцять літ з окладом минулось від того часу, коли цього літа, перебираючи всілякі старі письма громадські, зложені в скрині у нашого війта, я надибав два поблеклі і поплямлені кусники. На однім з них случайно я прочитав ім'я Сидора. Хоч наразі я й зовсім не міг собі пригадати, що це за ім'я, але воно дивно вразило мене, мов нота давно забутої пісні. Я взяв ті папери до рук, вони були звиті у трубку і перев'язані шнурком. Війт, котрий стояв при мні і помагав мені перебирати папери, — він запросив мене був, щоб я йому в тій сумішці шпаргаля віднайшов якийсь давній квіт, бо сам він був неписьменний, — почав обзирати уважно видобуті скрутелі, але, очевидно, не пронюхав, що в них є і до чого вони.

— Ану-но, що то за фуяри? — питав він і почав розмотувати шнурок.

— Відложіть на бік, то прочитаємо, — сказав я і взявся шукати далі квіта.

Того ж таки дня вечером я взявся до читання випорпаних з громадської скрині паперів. Один з них був акт оскарження, а другий — судовий декрет на злісного Сидора, оскарженого о навмисне забійство Миколи Т. Я читав і перечитував ті сухі, урядові документи, і до пізньої ночі продумував над тим пожовклим, сивим папером, побазграним виблеклими буквами, поплямленим якимось плином, в котрім декуди розплилось чорнило — певно сльозами! Чиї це сльози капали на той папір?.. Чиї тремтячі руки пом'яли його?..

І яка страшна, сумна історія виснувалась перед моїми очима з тих двох старих шматків старого паперу! Я розповім її в зв'язку так, як тепер вона стоїть передо мною, а не так, як вона поволі складалась та доповнювалась в моїй голові з давніх, неясних споминок і з коротких та недокладних слів судових документів.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

——————

  1. Го — його.
  2. Теньґий — великий, здоровий.
  3. Бо̀є — слово без певного значення. Лемки кажуть -лем, гуцули -сми.
  4. Гіляками.