Твори (Франко, 1956–1962)/6/Опозиція

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VI
(1959

Іван Франко
Опозиція
Існують інші версії цієї роботи: Опозиція
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
ОПОЗИЦІЯ
(Казка)

Була собі раз Опозиція, та така гостра, що не дай Господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не те, щоб кусала або хоч гарчала, а м'явкала та так вам голосно, що як м'явкне у Відні, то чути аж у Львові, а як зам'явчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять м'явкання ще гірше, ніж лев когутячого[1] кукурікання. А надто ще наша Опозиція в своїм м'явканню була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: «Кдивда нам!» і «Дівнопдавність!» Не вміла небіжечка «ірци» виговорювати.

Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати та приручити, так де тобі! І з руки ïсть і гладити дається, а скоро що до чого — м'явчить так, що аж крізь вуха прохапується. Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл[2] трохи вівса, а в жменю шматок хліба, та й наближається до Опозиції обережно, мов до брикливої шкапи та все: — «Косю! косю! косю!»

Опозиція стоїть, нюхає, облизується, одним словом — орієнтується. Осмілений тим міністр наблизився, ткнув їй під ніс хліб — схрупала; дав їй вівса — зацукалась, та як не м'явкне: — «Дівнопдавність».

Міністр аж уха й очі затулив та ногами задріботав.

— Алеж кохана Опозиційко! — сказав він, коли м'явкіт утих. — Чого ти хочеш? Чому ти мені життя затроюєш?

— Кдивда нам! — м'явкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.

Хоч у тім слові «ірци» було перекалічене, але міністр не любив цього слова гірш чемериці і, не чекаючи на дальшу розмову, втік щодуху. А Опозиція стоїть далі, нюхає, облизується, — одним словом, орієнтується.

Бачуть пани, що вівсом їй кінця не доїдуть, посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кешені вати, бандажів, діяхілю, та й іде, перебравшися за старого знахаря.

— Бідна, бідна, бідна! — приговорює він. — На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?

— Дівнопдавність! — м'явкнула Опозиція, що було духу.

Але шеф секційний, хоч також дуже не любив цього м'явкання, та був чоловік мудрий, бувалий. П'ятнадцять міністрів у своїм бюрі перетривав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму й був кований гостро на всі чотири копита. Отже він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав уха ватою.

— Ну, ну, ну, — мимрив він, махаючи рукою — заспокойся, моя бідненька, заспокойся! Я вже бачу, що тобі животик болить. На, я тобі оцеї рицинки[3] ложечку завдам, а потім тобі теплий кминковий окладець[4] приложимо, а потім тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обів'ємо, повивачиком обкрутимо, тай спи собі. Бо ти ще в нас маленька, не річ тобі звихнутися або оченята собі видряпати.

— Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! — м'явчить опозиція, мало не надсядеться.

— Та яка ж тобі, рибонько, кривда? Клиїку[5] тобі не дали? Чи може пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!

— Дівнопдавність!

— Ей, заладила ти, серденько, все одне та й одне! Та й ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути його не можу. Ти по-людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка?

— Дівнопдавність! — м'явчить Опозиція.

— Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! Невже ж ти того не розумієш, що рівноправности ніякої я дати не можу? Що міг, те дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неї. Моє діло: фабрикація бандажів і пластирів. Ну, кажи, де тобі приложити?

— Кдивда нам! — репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. Олютився вкінці старий, плюнув та й пішов.

— Тьфу! — сказав він, відходячи, — якась скажена скотина! Нехай з тобою той говорить, що болотом трясе! Щезай, помано, дай мені чисту годину!

А Опозиція, мов не знати яке велике діло зробила, стоїть собі, нюхає, облизується, одним словом орієнтується.

Ще пани не стратили надії, посилають до неї Перемісника й кажуть йому почати з гострішої бочки. Перемісник був чоловік енергійний та резолютний[6], та й каже:

— Не бійтеся! Вже як я їй кінця не доїду, то їй і чорт лисий нічого не зробить! Але я маю в Бозі надію, що як їй дам понюхати своїх крапель, то перестане м'явкати, а так вам буде коло ніг лащитися, що аж їй будуть із шерсти іскри скакати.

— Ну, ну, — кажуть пани, — коли ти цієї штуки докажеш, то ми тебе з Перемісника таки цілим Місником зробимо.

— Добре! Беру вас за слово! — сказав Перемісник і, весело підсвистуючи, вибрався в дорогу. Та не дурний він сам перший іти до Опозиції. Послухайте лишень, яку він штуку вдрав.

Стоїть собі наша Опозиція, роззирається, нюхає, облизується, орієнтується собі гарненько, аж тут глядить, іде Кішка ліберальний-преліберальний! Прийшов, та й першим ділом — бух, їй хрест трираменний із церкви скинув.

— Кдивда нам! — м'явкнула Опозиція.

— Мало вам? — каже Кішка, та й шасть, Опозиції до церкви жандарма післав, щоби пильнував, чи добре попи службу правлять, чи може замість «Прийдіте поклонімся», не співають «Блажен іже возмет і разбієт младенци твоя о камень».

— Дівнопдавність! Дівнопдавність! — м'явчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані війни, ані рожна не показали.

— Рівноправности вам треба? — воркоче Кішка. — Добре, я вам її покажу з грубшого кінця!

Та й шарах — розіслав окружник, щоби попи не сміли по-українськи метрики провадити ані жодні урядові письма писати.

— Кдивда! Кдивда! Кдивда нам! — м'явчить Опозиція. Та Кішка загартований на цей крик, він не такий делікатний, як великі пани.

— Ще вам мало? — Добре, я вашого Озаркевича[7] ззім! Побачимо, чиє на верху буде.

Та цим разом перечислився. Гаркнути гаркнув, та ззісти не ззів. Таки йому Озаркевич кістю в горлі став, і бідний Кішка не міг його ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали й шептали і штуркали — не йде та й не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами, та й богу духа дав. Але Перемісник про те байдуже. Пропав один — мара його бери! У нього такими Кішками хоч гать гати, хоч мости мости. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашої Опозиції з другого боку Рябко Хельт підскочив. Це вже не була м'якенька, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ[8]. Моргнув йому Перемісник:

— Рябко, гузя «Народню Торговлю»!

Рябко Хельт в одній хвилі скочив, зіп'явся передніми лабами вгору й замкнув двері «Народньої Торговлі!» в самий торговий день.

— Кдивда! Кдивда! — зам'явкала Опозиція, але вже якось несміло.

— Ще вам кривда? — думав Перемісник, та й командує далі:

— Рябко, піф читальні!

Рябко Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тільки залопотіло та пір'я на вітер полетіло.

— Кдив… кдив… кдив… — гикала Опозиція пройнята чимраз більшим переляком.

— Ще не досить? — мурмотів Перемісник. — Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.

Та й знов моргнув Рябкові:

— Рябко, ззіж Романчука й закуси Савчаком[9]!

Рябко зложився до скоку, стулився, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, та й скік, хруп-хруп, — і Романчука не стало. Вхопився ще за Савчака, та не поздоровилось йому якось, подавився неборака якоюсь товстою кісткою та й Богу духа дав. Та Опозиція вже ледве щось белькотіла, і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов та дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв.

Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:

— А що, Опозиціє, дихаєш іще?

— Пдав… пдав… пдав… — белькотіла Опозиція, та й сама зараз завстидалася.

— Покиньте ви це! — гостро сказав Перемісник. — Досі були на вас рани, а коли не покинете цього м'явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам цього, що було?

— Досить, досить, досить! — прошептала Опозиція, б'ючися в груди.

— Так чого ж хочете? Що вам потрібне?

— Посади! Аванси! — вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

— Ну, то так же й говоріть! — сказав Перемісник. — Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немов би то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурним. Тут уже м'явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим'явкаєте. А посади, аванси, це друге діло. Це політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного льоду. Зрозуміли?

— Цілковито, батьку, цілковито! — притакнула Опозиція.

— Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

І Опозиція, смирно поцілувавши Перемісника в руку, пішла додому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувалася великою радістю, і ставши в колесо та побравшися за руки, затягла славну національну марсельєзу:

Змилувався Бог над раком, змилує й над нами:
Тож нам буде добре жити під штирма панами.
Пан єпіскоп, пан староста, — гарна пара, братку,
Третій буде пан міністер, а Станьчик[10] в додатку.
Першому би поклонитись — він язик відріже;
Другому би покоритись, а він в душу лізе.
Третій каже: дай, небоже, чвертку з полумацька,
А четвертий на нас крикне: то чернь гайдамацька![11]

1891 р.

——————

  1. Когут — півень
  2. Припіл — пола, зібрана неначе в мішок.
  3. Касторки.
  4. Окладець — компрес.
  5. Клиїк — каша.
  6. Крутий, твердий у рішеннях.
  7. Один з відомих лікарів українців у Львові.
  8. Британ — порода собак, бульдог.
  9. Галицькі політичні діячі.
  10. Станьчики — польські реакційно-націоналістичні групи.
  11. Оця казочка, написана ще в початку 1891 р., скоро по проголошенню т. зв. «нової ери», і була призначена для «Народа». Не знаю вже, для чого вона тоді не попала в друк, а пролежала досі в теці редакції «Народа». Прочитавши її тепер, я зважився таки опублікувати її. Господи, як же ж небагато від того часу змінилися обставини, як мало навчилася наша теперішня «принципіяльна» опозиція з кораблекрушенія нової ери. Навіть кішки і рябки ще не перестали бути пострахом для неї, хоч називаються тепер не Цішками і Райхельтами, а іншими пореклами. А тодішній Перемісник давно зістав правдивим містником і командує тепер ще з більшою силою і славою і повагою, ніж тоді. Значить, моя казочка не тільки не стратила сучасного інтересу, але потрохи показалася навіть пророцтвом. Іван Франко.

    «Нова ера» — це було заключення згоди між частиною галицьких українців і польською шляхтою. За невеличкі уступки галичани мали кинути боротьбу проти шляхти. «Нова ера» під впливом радикальної критики й акції була розбита. «Народ» — орган радикалів.