Твори (Франко, 1956–1962)/6/Панталаха/I
| Твори в 20 томах Том VI Панталаха I |
II ▶ |
|
— Но, Панталяха, — мовив з чеська по польськи, на половину плаксивим, а на половину насмішливим голосом директор в'язниці, — чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утікат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталєс патдесат кіїв перед целим криміналом[1], достанеш кайданки і цели месец казенки, та й годі. А там-тего паніче, цо ти му помугль утікнут, ми єго єще зловіме, не бойсе! І тего самего закоштує, цо і ти!
— Ей, бачу, того не буде! — мовив спокійно і рішуче Панталаха.
— Не буде! — запищав директор, прискакуючи до нього. — Як ті мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф[2], абис се подіваль, як то буду сольдаті прат кіяма. Не бойсе! Ми се не престрашиме, же он політицки вазен, же он вельки пан і вельки поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!
Панталаха не відповідав нічого, — стояв спокійно біля дверей тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронічним усміхом, що грав довкола уст.
Це був мужчина середнього росту, підсадкуватий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, цебто в куртку з грубого, сивого сукна, в такі ж шаравари і з такою ж шапкою в руці. На ногах мав арештантські, великі та безугарні дерев'яники. Лице було обголене і зеленкувато-жовте «від тюремних мурів», волосся на голові коротко обстрижене. Була це звичайна «злодійська, кримінальська» фігура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енергії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних речей оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав напівіронічний, напівжартливий, гумористичний усміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвір'ю п'ятдесятьох київ.
Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давні знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсижував уже, як сам висловлювався, «третю капітуляцію» по вісім літ за крадіжі, доконувані не раз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазання слідів злочину, так що по кожнім такім учинку жандарми просто, як у дим, ішли до Панталахи, а цей звичайно й не думав відпиратися, лише хвалився «штукою», з якою вчинок був виконаний.
Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділлю, що було ареною його діяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професії. Шукав перешкод, трудностей, які мусіли б були відстрашити звичайного злодія. Конокрадством, що так поплачує на Поділлю задля близькости російської границі, він ніколи не бавився, — ніколи не крав коней зі стайні або з пасовиська. Натомість сам хвалився, що раз тільки в своїм життю «споганив пальці кінським стервом», укравши одному панові четверню з-перед самого носа, з карети насеред дороги. Угледів він свою жертву коло корчми на попасі, а бачучи, що ззаду до карети прив'язаний ремінним поясом тяжкий куфер[3], перерізав пояс ножиком і пішов наперед тою дорогою, куди мала їхати карета. І справді, карета швидко над'їхала: пан у середині, а на козлі фірман і льокай. Коли вже карета мала порівнятися з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозі, пудло карети підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти і куфер упав на дорогу.— Пане, пане! — крикнув Панталаха, коли повіз минав його, а ті, що їхали в ньому, не завважили згуби куфра, — ви щось загубили.
Повіз зупинився. Локай зіскочив і побачив, що це впав куфер, досить великий і важкий.
— Що за чорт! — крикнув фірман. — Як він міг упасти? Аджеж я сам прив'язав його, як Бог приказав.
І зліз також, щоб оглянути ремені. Пан тим часом почав гніватись, сердитись і приневолювати до поспіху.
— Швидше, тумане, швидше! — кричав. — Не зав'явав один з другим ременя як слід, і тепер розв'язався.
— Ні, прошу ясного пана, — мовив фірман, надіймаючи капелюха, — то ремінь тріс. Я мовив ясному панові, що треба нового ременя. Тріс, якби його хто перерізав.
— Ну, то що ж тепер буде? — мовив пан.
— Мушу зішити. Маю при собі все, чого треба. Йди, Фільку, принеси куфер, я заразісінько буду готов.
— А ти, — крикнув пан до Панталахи, — потримай коні! Чого стоїш, як туман! Бачиш, що коні муха тне, не хочуть стояти спокійно.
— Служу ясному пану! — скрикнув Панталаха і скочив до коней. — Мій Боже, алеж бо ви небожата заплутались! Пррр! Стій, косю!
І за одним махом зробив порядок: повідпинав нашийники від дишля, а потім, обійшовши довкола, одною рукою вхопив за поводи, а другою так само швидко повідпинав орчики від штельваги, закинув їх одному задньому коневі на хребет, сам сів на другого і крикнув:
— Ну, пане, я вже готов! Бувайте здорові!
І заким пан та його слуги здужали зрозуміти, що це має значити, заким здужали відповідно крикнути з подиву й переполоху, вже Панталаха, з четвернею був далеко. І заким слуги добігли до корчми та випросили в когось пару лихих шкап, щоб бігти в погоню за злодієм, уже злодія з кіньми й слід застиг. Лише пробігши якої пів милі, знайшли в рові коло дороги покинену упряж крім поводів та кантариків. І не вважаючи на найстаранніші пошукування, не віднайдено ані злодія, ані коней. Аж пізніше, при судовій розправі в цілком іншім ділі той самий пан, що засідав між присяжними суддями, пізнав Панталаху, а цей добродушно признався до своєї штуки.
Та найбільше виробляв Панталаха з корчмарями. Не було в околиці багатого корчмаря, купця ані торгівця, щоби колись не впав жертвою його промислу. Викрасти з контори пришрібовану вертгаймівську касу, витягти заспаному властителеві з-під подушки пачку банкнотів, — такі й тим подібні штуки були Панталасі зовсім не в дивовижу. Ніякий замок не міг остоятись перед його руками. Як фаховий і незвичайно здібний слюсар-самоук він попросту мав пасію до відчинювання замків, дороблювання ключів, витрихів[4] і тому подібних знаряддів. Досі розповідають у Скалаті забавну історію, як тамошні жиди по виході Панталахи з в'язниці за порадою рабіна вислали до нього депутацію і взялися платити йому місячну пенсію по 30 карб., щоби лише жив собі спокійно і не робив їм шкоди. Панталаха прийняв цю пропозицію і жив спокійно щось зо три місяці. Нарешті остогидло йому порядне життя, і раз перед торговим днем як забрався вночі на ринок, то повідмикав усі склепи і всі брами, повиймав із ляд[5] усі дрібні гроші, мідяки та срібняки, та посіяв по ринку. Можна уявити собі, з яким криком і лементом повітали жиди той торговий день.
Всі ті історії знав добре директор в'язниці, і годі заперечити, що вони робили йому подекуди навіть симпатичним цього налогового «майстра злодія», який зрештою в цілій тюрмі тішився незвичайною популярністю. При тім директор не міг жалуватися на Панталашине поводження в тюремних мурах; ані в казні[6], ані в «лабаторні»[7] Панталаха ніколи не робив «субернації»[8]; навпаки, навіть між іншими арештантами вмів удержувати спокій, а до всякої роботи, що потребувала зручности та дотепности, був незрівняний. Одно лише було нещастя: від часу до часу любив зробити збитка властям, а головно — від часу до часу нападав на нього ґедз, і тоді ніщо не могло зупинити його перед раз-у-раз поновлюваними пробами втеки. Сидить, сидить спокійно три, чотири роки, і нараз якийсь біс приступить до нього, ні про що не думає, як тільки про втеку. Чи просити його, чи напоминати, чи карати, чи замикати до казенки[9] — ніщо не помагає. Раз утік із польової роботи, до якої доохресні державці[10] наймають літом арештантів, — і відтоді вже не пускали його на роботу. Та незабаром утік другий раз, вмішавшися непізнаний між тих, що йшли на роботу. Кілька разів пробував перелізти через мур, що з одного боку замикав тюремне подвір'я, раз спустився по вогневім мурі з даху на вулицю, а останнім разом до спілки з якимсь Замєховським, політичним в'язнем і властителем дібр, утік перебраний за поліціянта просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границі, а Замєховський пропав, як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франції або Швайцарії. Цього вже було забагато для прокураторії і крім звичайних дисциплінних кар Панталасі присуджено тепер дати в присутності всіх в'язнів 50 кіїв, які він власне одержав. Пригадуючи всі ті клопоти, які причинювала йому Панталашина втікацька манія, директор розжалобився і напівплаксивим голосом приговорював:
— Буй се Бога, Панталяха, цоти собе мисліш? Коли ти даси покуй тему утіканю? Вже ж ти єдинаст рази утікаль, і цо ті з тего пришльо? Не ліпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!
Блиснули очі в Панталахи при тих словах, випростувалася його скулена постать.
— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утікати. Щоб я мав сидіти лиш один день, а сьогодні мені б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.
Директор аж руки заламав.
— Но, слишітє, цо тен млюві — обернувся він до стоячих довкола стражників та ключників. — І такему чоловікові я мам дават моральні науки! Я єму своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утікаль, а побачимо тебе, то маме право стрілять до тебе, як до пса. Розуміш?
— Знаю це віддавна, — мовив спокійно Панталаха.
— Но, але я мислім, же ті се юж в тим пуль року не трафі оказія до утікані. Ід-же тепер до казні та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і будеш мусіль переспацероватсе до казенкі.Панталаха вклонився і вийшов, міцно сціпивши зуби при думці про казенку. За ним вийшов ключник.
——————
- ↑ Кримінал — тюрма.
- ↑ Гоф — подвір'я.
- ↑ Куфер — чемодан.
- ↑ Витрих — відмичка (рос. отмычка).
- ↑ Ляда — ящик.
- ↑ Казня — камера в тюрмі.
- ↑ Лабаторня — тюремна робітня.
- ↑ Субернація — неспокій, сварка.
- ↑ Казенкою в львівських тюрмах називають окрему камеру, куди сажають за кару злочинців, що провинуватяться проти домашньої дисципліни в тюрмі. (Ів. Фр.).
- ↑ Державець — поміщик.