Твори (Франко, 1956–1962)/6/Панталаха/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том VI Панталаха III |
IV ▶ |
|
Хвилю стояв недвижний при дверях, блідий, з затисненими устами, вдивляючися десь у неозначений простір, із виразом якогось великого напруження на лиці. Нараз, мов божевільний, почав скакати по казні на одній нозі, крутитися довкола, потирати долоні і передразнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютости прискочив до зачудуваного товариша своєї казні, єдиного, що міг тут поміститися з ним разом, і вхопивши його за плечі, струснув ним напруго і крикнув:
— Хлопче, з'їм тебе!
— Такі-сте голодні? — з невинним видом запитав товариш.
— Не голоден, але тішуся! — відповів Панталаха.
— Тішитеся? А то чим?
— Тим, що в тебе ослячі вуха.
— А може на вас, буває, шальга[1] напала, нанашку[2]? — запитав парубчак. Це було його звичайне питання, коли чогось не розумів.
— От дурень! — засміявся Панталаха. — Кожного по собі судить.
— Ну, то чого ж так тішитеся?
— А ти цікавий знати?— Цікавий чи не цікавий, але вже коли маєте мене з'їсти, то бодай хочу знати, за що та й через що?
— Чи бачиш його. Не досить поросятині, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.
Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придуркуваті очі і сидів мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені ті останні слова.
Був це двадцятилітній парубчак, але судячи по його поставі, можна було дати йому ледве п'ятнадцять літ — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице, і такий мало інтеліґентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цілком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був це напівідіот, нездібний ні до якої праці, що вимагала якоїбудь напруженої та витривалої духової діяльности, та натомість похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасти або до вчинків цілком бездумної та безпричинної жорстокости. Власне такий учинок завів його до тюрми на цілих двадцять літ: полишений сам дома зі своїм молодшим братом, він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які „дурний Прокіп“ провів у оцій тісній казні, не виявляючи ані туги за родиною, ані охоти до праці, але раз-у-раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвір'я треба було випихати його силою, сам він ніколи не почував потреби вихилитися зі своєї напівтемної нори.Казня, в якій сидів Прокіп, недаром звалася «пеклом». Була вона найгірша, найтісніша та найневигідніша в цілім закладі. Положена в сутерені[3], в темнім куті величезної будівлі якраз обік тюремної кухні, вона в літі була душна, як правдиве пекло, а в зимі одна стіна звичайно була гаряча, а дві інші мокрі. Освітлювало її лиш одне мале віконце, що виходило на північ, а затінене було з заходу муром офіцини[4], так що від часу збудовання цеї офіцини сонячний промінь ніколи не заглядав до цеї нори. Давніше ця казня служила за склад кухонної посуди, але коли побільшено «штанд»[5] арештантів у закладі, випорожнено й цю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешкання, «поки бестія не здохне». Правда, досі ця надія не справджувалася; Прокіп жив і був здоровісінький, хоча, здавалось, ані не ріс тілом, ані не робився розумнішим. Окрім Прокопа давано сюди звичайно на короткий час такого арештанта, що вже за кілька місяців мав виходити на волю, в разі коли в його давній казні заняв його місце якийсь новий «цувакс«[6] з високим декретом[7]; таке переселення дозорці називали гумористично: «дати на відхіднім покуштувати пекла». Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ця казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два лікті мури, грубими штабами оковані двері, вузьке віконце з подвійною ґратою, що виходило на подвір'я, зі всіх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима коридор, по якім крім ключника всю ніч ходив військовий патроль, а в середині ніякісіньких меблів, крім двох тапчанів і залізної круглої печі, оперезаної грубими залізними штабами в місці, де прилягали до себе окремі части, з яких була зложена піч, — оце й усе окруження, що й справді дуже мало могло заохотити до втеки.
Панталаха вкінці вспокоївся і буркнувши щось сам до себе, сів на своїм тапчані, видобув хліб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю, або неначе хотів насититися на кілька день наперед. Потім видобув із кишені того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всі боки. Його очі заіскрилися живою радістю, і хоча зовсім не мав сантиментальної вдачі, то проте в пориві гарячого чуття притулив монету до уст і поцілував її кілька разів дуже сердечно.
Блиск срібла принадив Прокопа. Піднявся зі свойого кута і наблизився до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очі витріщив іще більше, ніж звичайно.
— Що це маєте, нанашку? — запитав, вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кожний старший чоловік був для нього нанашком, цебто хресним батьком.— Гроші, — відповів Панталаха.
— А хто вам то дав?
— Святий Миколай.
— Святий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?
— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогодні пани били? То святий Миколай прийшов і повідає: «Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бійся нічого! На, маєш оцей гріш, він тебе виведе з цеї в'язниці на вільність».
— Ой, ой, так вам сказав?
— А ти думав, що як?
Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очей із срібного гульдена[8], що його Панталаха уважно на всі боки обертав у руці, придивляючись йому очевидно з великим зацікавленням.
— Знаєте що, нанашку? — промовив нарешті несміло Прокіп.
— А що таке?
— Дайте мені той гріш.
— А тобі, дурню, пощо?
— То таке гарне, буду ним бавитися.
— От дурень! Хіба ж ти не чув, що це не для забави, але на те, щоб із в'язниці дістатися на волю?
— Т-а-а-к? — з виразом розчаровання процідив Прокіп.
— А може й ти хочеш вийти відси на волю?
— На волю? Що це значить: на волю?
— Ну, додому, дурню, до твойого тата, чи хто там є в тебе.— До дому? — скрикнув Прокіп з виразом перестраху. — Ні, не хочу додому. Там мене будуть бити.
— Ну, не хочеш, то не ходи, то й сиди собі тут каменем! — мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у гульдені. І не довго довбав. Бо по хвилині срібна монета під натиском шила розкололася на дві половині, як коробочка, а в її виструганому нутрі показалася звинена в кружечок тонесенька, як волос, англійська пилочка до різання заліза.
— Ой Господи — скрикнув Прокіп, що пильно придивлявся тій маніпуляції, — а це що таке?
— Тихо будь! — гостро мовив до нього Панталаха. — Хіба ти не чув, що це дар від святого Миколая?
— Ага! — стиха прошептав зовсім переконаний Прокіп. — А це що в ньому усередині?
— То таке зілля, ключове зілля називається. Ти чув коли про таке зілля?
— Чув. А що-ж це за зілля?
— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнутися до замка, то не треба й ключа, кожний замок отвориться. Можна ним розкроїти залізо, так як ножем хліб краємо.
— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усміхаючися мовив: — Ану, нанашку, розкрійте оцю піч!
— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.
— Гі, гі, гі! То буде цікава річ! — радувався Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.Тим часом Панталаха вийняв пилку з тої оригінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в інший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.
— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоров'я! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого[9] Спориша.
— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп, знов обертаючися до нього.
— Говорю «Отче наш» до святого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилі Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого гульдена, — хочеш мати це?
— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.
— А зробиш те, що тобі скажу?
— Зроблю.
— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?
— Розумію. Мовчати.
— Це значить, нікому ані слова не мовити: ані кухареві, ані Споришові, ані нікому. Знаєш?
— Знаю.
— А вночі маєш спати, хоч би тут у казні й не знати що діялося.
— Добре! Буду спати.
— А якби ти збудився і чув щось або бачив, то не кажи нікому нічогісінько. Скажи: я не знаю, я спав, я нічого не бачив. Розумієш?
— Розумію. Не бачив.
— Пам'ятай же собі. А якби ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелі і затащу просто до твойого дому.
— Ні, не хочу додому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидіти і мовчати.
— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нічого, не чув нічого. А як будеш отак справуватися, то дістанеш оце!
І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолоблення обох половинок гульдена.
— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слізьми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.
— Е, ти би хотів зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуйся добре цеї ночі, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш цей дарунок. Розумієш?
— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп, плещучи в долоні.
Тим часом Панталаха встав, наблизився до стіни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних ґрат, а потім на руках піддвигнувся вгору, поки не доторкнувся лицем до ґрати. Хотів бачити, чи швидко буде вечір. Тінь від сумежної офіцини закрила вже ціле подвір'я, очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що це діялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилі догадався, що мусить бути не дальше, як сьома година.
— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значиться, маю ще годину часу. Цього може й вистане.
Потім зіскочив на поміст і пішов до дверей. Притулив насамперед очі, а потім вуха до отвореної візитирки — на коридорі тихо, лише десь далеко, на кінці коридору чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.
— Ага, сидять оба на паці[10], — муркнув Панталаха. — Це добре. Сьогодні на моє щастя нічну службу має Спориш, а він як набалакається з вечора, то потім дріматиме всю ніч. Та й до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну, балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Засніть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казні та й глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!
Засміявся коротким, безголосим, грудним сміхом, а потім відійшовши від дверей, поліз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по помості, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стіні, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.
— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива, запитав Прокіп.
— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.
— Скажіть, скажіть! — уперто жибонів Прокіп.
— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.
— Що таке? — чудуючись, запитав Прокіп.
— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати оце!
— Ага! — похопився Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!
І не зводячи очей із Панталахи бідний ідіот усів, скулившись, на своїм тапчані, мучачись з одного боку цікавістю, а з другого бажанням одержати блискальце.
Від хвилі, коли його зловлено і всаджено до оцеї казні, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючися самим думанням, почав збирати і ховати в своїй новій казні все, що якимбудь способом могло пригодитись йому до виконання тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найліпше можна прислужитися. Тож коли хто з тих, що ходили «на світ» на роботу, знайшов який шматок заліза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати це при собі, ніс усе Панталасі. З таких шматочків він виробляв для цілого криміналу шила, ножі та ножики, а що йому видавалося придатним, те ховав для себе. В хованню був майстер, і не вважаючи на часті ревізії в його казні, майже ніколи не можна було знайти в ній нічого.
Тим то й не диво, що протягом його двотижневого побуту в тій казні в звісних лиш йому самому схованках назбиралося вже не мало шматочків усякого заліза, яке він тепер повидобував і, розложивши на тапчані, почав переглядати оком досвідного майстра, міркуючи, що може йому придатися для сфабриковання відповідної оправи до пилки. Вибрав нарешті досить грубу і міцну залізну штабку, та встромивши її між залізну піч і штабу, якою піч була оперезана, та напруживши всю свою силу, здужав сильно зігнути її в половині, так що утворила невеличкий лук. Тятивою того лука мала бути пилка, яку при помочі тоненьких, а міцних мосяжних дротиків прикріпив до обох кінців штабки. По цілогодинній напруженій праці пилка була готова і Панталаха глянув на своє діло з виразом неописаної гордости й радости. Оцей маленький, нашвидку склемежений, безформний предметець мав статися для нього ключем до свободи. О, коли б лише цим разом іще видобутися звідси! Тепер уже ні за що в світі його не зловлять! Тепер він має запевнені такі дороги та схованки, що все піде добре. Коби тільки на волю.
Скоро пилка була готова, кинув оком по казні, міркуючи, куди б то сховати її. А ну ж ключник вечером перед замкненням дверей захоче зробити в казні ревізію, як це траплялося досить часто! Всміхнувся, побачивши на примурку під вікном пів боханця хліба, власність Прокопа. Блаженний той дурень, що не здужає за день з'їсти навіть боханка хліба! І він узяв хліб із примурка і почав уважно з усіх боків обзирати його.
— Це мій хліб! — несміло запищав Прокіп.
— Мовчи, осле! Аджеж не з'їм тобі хліба! — мовив гостро Панталаха, розкроїв хліб півперек через м'якушку, не краючи шкірки, віткнув у розкрій свою пилку, а потім стиснув хліб так, що, дивлячись здалека, ніхто не був би доглянув, що хліб був надкроєний таким робом.
— Бачиш, що я чиню? — запитав Панталаха Прокопа, що пожирав очима кожний його рух.
— Бачу, — шепнув той.
— А знаєш, що ти маєш робити?
— Не знаю.
— Скільки разів маю повторяти тобі це? — гаркнув притишено але сердито Панталаха. — Маєш мовчати, чуєш?
— Чую! Буду мовчати!
По кількох хвилях війшов ключник з лямпою в одній, а зв'язкою ключів у другій руці, оглянув довкола піч, тапчани, місце попід тапчанами, примурок під вікном, заглянув угору до вікна, на стелю, ще раз окинув очима поміст і побажавши арештантам доброї ночі, почав коло дверей бряжчати ключами та скрегінцати замками й колодками, замикаючи їх на два спусти. А Панталаха по його відході всміхнувся радісно, потер руки і скочив до примурка, щоб переконатися, чи досить іще лишилось йому від учора масла, доконче потрібного для смаровання пилки, щоб тим способом менше чутним учинити її скрегіт та писк. Спасибі Богу, масла було аж занадто. Все складається корисно.
— А тепер, Прокопе, підемо спати! — мовив по хвилі Панталаха. — І пам'ятай собі, що я тобі наказував. Маєш мені всю ніч спати як забитий. Щоби тут ясні громи били, то ти не повинен чути нічогісінько. Чи може будеш іще що їсти?
— А можу їсти?
— Можеш.
— А… а… аджеж там у моїм хлібі ваше ключове зілля. А ну ж з'їм його й трісну? — мовив Прокіп з виразом невдаваної тривоги на своїм дитячім лиці.
— Тьфу! — скрикнув Панталаха. — Аджеж ти не з заліза. То лише залізо тріскає від того зілля. Чекай, я зараз вийму. На, тепер можеш їсти спокійно.
Поки Прокіп їв, помалу гризучи хліб і жвучи його немічними вилицями, Панталаха, не роздягаючися, кинувся на свій тапчан, щоб проспатися пару годин і набрати сил до праці, яка дожидала його. Швидко потім, наївшися, заснув і Прокіп твердим сном.
——————