Твори (Франко, 1956–1962)/7/Байка про байку

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII
(1956

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Байка про байку
Існують інші версії цієї роботи: Байка про байку
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
БАЙКА ПРО БАЙКУ
 
I
 

— Алеж це все байки! — в один голос закричали діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в цій книжці.

— Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка?

— Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.

— Овва! А хто ж то сказав вам це?

— Ми самі так думаємо.

— Ну, то подумайте ліпше. Хіба ж це не правда, що Вовк їсть Барана, Лис Курей, Сови пташок?

— Та це правда. Алеж ти оповідав нам, що Лисичка копала поле і їла паляниці з медом, що Вовк їхав на Ослі в село, бажаючи бути війтом, що Крук ніс у дзюбі головню й розложив огонь, і всякі такі нісенітниці. Це вже не може бути.

— А коли не може бути, то пощо ж ви слухали?

— Пощо слухали? Бо цікаво.

— Що ж тут цікавого? Як може неправда бути цікава?

— Власне неправда найцікавіша! Це так смішно подумати, що Вовк хоче стати війтом, що Лис сидить у бочці з фарбою, що Кіт говорить побожні вірші…

— А якби я почав оповідати вам, що Вовк літає в повітрю, Лис плаває в воді, Кіт живе в норі під землею, то як думаєте, це була би правда, чи неправда?

— А вже ж неправда.

— А було би цікаво?

— Зовсім ні.

— Значить, не кожна неправда цікава?

— Та так, не кожна.

— Ну, подумайте ж тепер, котра неправда цікава?

Діти задумалися. Їх маленькі головки працювали, оченята блищали, але думки не клеїлися докупи.

— Візьміть для легшого зрозуміння два рисунки. Ось на однім нарисуємо Барана з шістьма ногами. Як гадаєте, привдивий це Баран?

— Та ні.

— А смішний?

— Також ні.

— Так. Це Баран-каліка, а вид каліцтва збуджує в нас жаль, а не сміх. А тепер гляньте на оцей рисунок: Осел грає на фортеп'яні. Правда це?

— Та ні.

— А смішно?

— Навіть дуже смішно.

— Що ж тут таке смішне?

— Те, що Осел узявся не до свойого діла, робить щось таке, що можуть робити тільки люди.

— Чи всі люди?

— Навіть не всі люди. Ті, що вміють грати, можуть братися до цього, а ті що не вміють…

— Таких, здається, якось називають?

— Еге, їх так і називають ослами.

— От і бачите! І ми дійшли до кореня! Значить, є осли й між людьми?

— А вже ж є.

— Значить, коли я нарисую Осла при фортеп'яні, то це не буде конче така цілковита неправда! Ну, а як думаєте, є між людьми й інші звірячі натури: хижі Вовки, хитрі Лиси, добродушні Слони, зрадливі Круки, напасливі Сови?

— Кажуть, що є й такі.

— От і бачите! Значить, говорячи про звірів, я не говорив цілковиту неправду. Певно, що дійсний Кіт не говорив побожних віршів, але чи один же то облесний чоловік говорить такі слова, дибаючи на людську згубу! Дійсний Осел не засяде грати на фортеп'яні, але скільки ж то двоногих ослів брязкає на фортеп'янах і інших струментах і загалом роблять такі роботи, котрих не вміють, до котрих би не повинні братися! Значить, дітоньки любі, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: „Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже це не про бідних Баранів, Вовків та Ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забагами. Аджеж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли — не їх, а себе самих!“

— Ну, це мабуть не зовсім так, як ти кажеш, — мовив до мене один старшенький хлопчик. — Якби так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби. А в дітей таких хиб звичайно ще нема, то пощо їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тільки власне діти. Для дітей мусить у них бути цікаве щось інше.

Правда, як розумно говорив той хлопчик? Він думав і привик уже в'язати одну думку з другою.

— А як думаєте, любі мої, — мовив я на те, — чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту?

— Ні. Вони би від того занедужали. Їм дають кашку на молоці.

— От і бачите! Гола, повна правда життя, то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними й розуміють їх; от тим то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати й поводитися як люди. Колись, як іще всі люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усі вони любувалися байками так, як тепер любуються діти.

— А я найліпше люблю байки через те, що мої мама оповідають їх так гарно, так рівно-рівно, такою добірною мовою, — мовила дівчинка-школярка.

— Так, дітоньки! Це велика правда. Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучности. Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерти.

— А кажуть, є такі пани, що хотіли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати й говорити по-свойому. Чи то може бути правда?

— Правда, дітоньки. Є такі люди, що їх коле в очі те, що ми є на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту Синицю, що збиралася спалити море.

— О-о-о! То Синиця збиралася палити море? А то за що? Як?

— Слухайте, дітоньки, як то було!

 
II
 

Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синичине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скелі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!

— Ти погане та нікчемне море! Ти безглузда, темна сило! Ти захланна безодне! Ти нездале, непотрібне нехарапутне море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

— Що, ти смієшся з мене, ти нечесне, несумлінне, неблагородне море! — пищала Синиця. — Зараз мені віддай мої яйця, бо їй-богу, помщуся на тобі!

А море все хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

— Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я безсильна супроти тебе? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то їй-богу я запалю тебе.

А море все хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

Страшенно розлютилася Синиця і поклялася не спочити, поки не запалить море. Вона полетіла до Хробачка-Світлячка й мовить йому:

— Слухай, Світляче, ти маєш вогонь на животі. Ходи зо мною, поможи мені запалити море.

— Не можу, Синичко, — мовив Світляк. — Мій вогонь світить уночі, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Вогника, може він тобі що поможе.

Полетіла Синиця над болото, сіла собі на вільховім корчі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Вогник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило та все, мов п'яні, писали мисліте понад болотом. Нарешті один надлетів близько Синиці.

— Гей, Вогнику-братіку! — кричить до нього Синиця. — Задержися хвилечку, маю тобі щось сказати.

— Не можу задержатися, не маю коли, — відповів Блудний Вогник. — Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

Розповіла йому Синичка своє горе і просить:

— Ходи, поможи мені спалити те погане море!

— Не можу, Синичко, — відповів Вогник. — Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ані одної хвилечки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому ж би тобі не вдатися до Крука? Він до таких речей майстер. Адже я чув, що він увесь Сов'ячий народ у печері спалив. Піди но ти до нього.

Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горю й запалити море.

— Не можу, Синичко, — відповів Крук, поважно похитавши головою. — Той вогонь, що від нього згоріли Сови, то простий людський вогонь, що я вкрав онтам на пасовиську. Але такий вогонь моря не спалить, він сам гасне у воді. Щоби спалити море, на те треба би іншого вогню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, йди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзюбом чудесний вогонь викресати. Може цей придасться тобі на що.

Подякувала Синиця Крукові за добру раду й полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзюбом вогню, чей би[1] від нього занялося море.

— Не можу, Синичко, зробити цього, — відповів Бузько, задумавшися і ставши на одній нозі. — То колись наші діди-прадіди вміли, кажуть, дзюбами вогонь кресати, а ми вже не вміємо тої штуки. Та й ледве, чи цей вогонь придався би тобі на що. Мені здається, що щоб запалити море, на те треба вогню з самого неба. Полети но ти до Орла. Він щодень літає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може він тобі що поможе.

Поклонилася Синичка Бузькові та й полетіла до Орла. Летить, а все собі думає: „Чекай, ти погане, недобре море! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодійство!“

Прилетіла до Орла, розповіла йому свою кривду та й просить, кланяючися йому в ноги:

— Та вже ви, нівроку вам, ваша величність, не погордуйте бідною, покривдженою Синицею, роздозбудьте мені небесного вогню, щоб я спалила те нікчемне море й помстилася на нім за свою тяженьку кривду.

Але Орел, вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

— Ах, ти дрантива Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі казав задиратися з морем? То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба вогонь? Зараз мені забирайся! Звий собі гніздо онтам у терню на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє собаче право, а до моря тобі зась!

Одержавши таку резолюцію, Синиця зараз успокоїлася, а за кілька тижнів уже справді мала нове гніздо й нові яйця, цим разом не на морськім березі, але в терню на могилі.

1898

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 392.png

——————

  1. Чей би — може би.