Твори (Франко, 1956–1962)/7/Заяць і Ведмідь

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Заяць і Ведмідь
• Інші версії цієї роботи див. Заєць і Ведмідь Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
ЗАЯЦЬ І ВЕДМІДЬ
 

Був собі в однім лісі Ведмідь, та такий дужий та лютий, що не приведи Господи! Піде, було, по лісі й душить та роздирає все, що здибле: одне з'їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Аджеж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Ведмедя депутацію й веліли йому сказати:

— Вельможний наш дідичу, пане Ведмедю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зо злости розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй ґаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного споміж нас, щоби ти його з'їв.

Вислухав Ведмідь тої мови та й каже:

— Добре! Але пам'ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня почали звірі день поза день посилати Ведмедеві одного споміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають це до Ведмедя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.

Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день-у-день жереб: на кого впав льос, той мусів іти до Ведмедя і датися йому з'їсти.

Одного дня випав льос на Заяця. Перелякався бідний Заяць так, що не суди Боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю свою сім'ю скликав, поки попрощалися та наплакалися та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Йде бідолаха до ведмежої ґаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай, тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, йде та й постайкує, та все рясні сльози втирає та зідхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам'яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заяць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та, побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно, і нараз повеселів і аж підскочив із радости. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерти врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного Ведмедя. І вже не плачу чи й не зідхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої ґаври.

Було вже близько вечора. Ведмідь весь день сидів у своїй ґаврі та ждав, коли то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати й разом з голодом почала злість підступати під серце.

— Що ж це значиться, — ревів Ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу й повидушую все, що в нім є живого, й одного хвоста не лишу!

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютости. В такім настрою застав його Заяць.

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 264.png

— Га, ти помано, ти хлистику, ти гусяче повітря! — кричав на нього Ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комаря, маю цілий день у голоді ждати?

Затремтів Заяць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:

— Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий баль.

— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш, і де тамті три? — запитав Ведмідь.

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заяць. — Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана крім тебе, йдемо собі спокійнісенько стежкою, коли нараз із укріпленого кам'яного замку вискочив величезний Ведмідь та й до нас.

— „Стійте,“ — кричить.

Ми стали.

— „Куди йдете?“

Ми розповіли по правді.

— „Го, го,“ — крикнув він. — „Нічого з того не буде. Це мій ліс і я не дозволю, аби ви своїм м'ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої і я беру вас собі на обід“.

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, та де тобі, ані слухати не хоче.

— „Я тут пан,“ — кричить, — „і я один маю до вас право і ніхто мені тут не сміє втручуватися“.

І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледве-не-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити.

Почувши це оповідання, Ведмідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу.

— Це що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурями. — Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

— Вельможний дідичу! — мовив Заяць, — це дуже могутній пан, страшний такий…

— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.

— Вельможний дідичу, але він живе в кам'янім замку…

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки.

Попровадив Заяць Ведмедя до криниці та й каже:

— Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку.

— Де він? Де він? — кричав Ведмідь, оглядаючися довкола й не бачучи нічого.

— Ходи сюди й заглянь ось тут! — мовив Заяць і підвів Ведмедя до криниці. Став Ведмідь над цямриною, глянув у низ, аж там і справді Ведмідь.

— Бачиш свого ворога, — мовив Заяць, — як заглядає зі свого укріплення.

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб'ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

— Га, так! — скрикнув Ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

Та й з цим словом Ведмідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заяць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким то способом він змудрував Ведмедя й вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

1897