Еспанія! Еспанія!
Мов у казочнім сні,
Той земний рай, чудовий край
Привиджуєсь мені.
Яркеє сонце сипле жар
Тепла і красоти,
Зима на горах там сидить,
Не сміє вниз зійти.
Вічнозеленії ліси
Розкішно шепчуть знай,
І ріки срібнії шумлять
І поять спраглий край.
Один лиш серед блисків тих
І гір, лісів і рік,
Посеред раю земного
Бідує чоловік.
Хоч не зверху, то в серці ще
Він носить, в голові
Тиранства і пониження
Кайдани вікові.
Тепер він звільна двигаєсь
На новий, світлий шлях,
Та давні рани ще болять,
Не вигас давній жах.
Еспанія! Еспанія!
При слові тім у нас
Не нинішній являєсь край
І не вчорашній час.
А та величная доба,
Коли півмісяць впав,
Скінчилась вікова борба,
Еспанець паном став;
Коли в одно сполучений
Народ народом вчувсь
І з запалом побідника
До діл, наук метнувсь;
Коли то Христоваль Колон
Еспанські кораблі
В щасливую годину вів
До нової землі;
Коли з Італії прийшло
Відро́дження наук,
І з ним до лету й творчости
Відро̀дивсь людський дух;
Коли лицарство не було
Суспільним тягаром,
Владало з рівним хистом ще
І шпадою й пером;
Коли й мужик іспанський ще,
Немов удільний князь,
На батьківській землі сидів
І чув з народом зв'язь;
Коли ще ум його живий
У морок не зблудив,
І Санчо Панса бік о бік
Із Педром Креспо жив[1];
Латинська книга су̀мирно
З арабською неслась,
І пісня милозвучная
По краю всім лилась.
В той час турнірів, і пригод,
І романтичних трель
Родивсь і жив в Еспанії
Серва́нтес Міґуель.
Убогий, хоч шляхетський, рід
Привів його на світ,
Немного радощів в житті
Зазнав він, много бід.
Наука, школа і пісень
Солодких вчасний дар —
І тут же служби панської
Неви́терпний тягар…
Тягар той на вояцький стан
Він швидко проміняв,
Австрійський славний Дон Жуан
Йому цей шлях вказав.
Як при Лепанті став з хрестом
Півмісяць на дуель,
То славно бився в бою тім
Сервантес Міґуель.
Хоч хорий — станув у рядах
І не подався взад;
Хоч ліву руку стратив сам,
Та ціло вийшов брат.
Каліка-во̀як, він вертав
У рідний край назад,
Та на судно його напав
Із Ту̀ніса пірат.
П'ять літ в тяжкій неволі був,
В кайданах протомивсь,
Та, хоч грозила смерть не раз
З поганцем не миривсь.
„Один каліка той, — казав
Поганий пан його, —
Грізніший він для Ту̀нісу,
Аніж еспанців сто“.
А як свободи день настав,
Він в рідний край верта,
Воює шпадою й пером
В тяжкій борбі життя.
Вояк, писатель… Тут любов
Всміхається йому, —
І тут же за чужу вину
Він попада в тюрму.
В сільці Ля-Манші Ту̀ніс він
Мав серед вітчини́,
Там славу й честь Еспанії
Топтали барани.
Отам в тюрмі в його умі
Дитя те почалось,
Що на весь світ, у всі віки
Соко̀лом понеслось.
Отам невиплатний довжник,
Каліка і старе́ць,
Неоціненним жемчугом
Світ збагатив увесь.
Хоч вийшов він на волю знов
І честь свою обмив,
Та все ж у бідності тяжкій
Літа свої скінчив.
Самотній, без приятеля,
Посеред ворогів
До смерти він з неправдою
Борбу завзяту вів.
І в Дон Кіхоті свій портрет
Духовий нам списав,
Безумця благородного
Нам образ завіщав.
Без боязні, без огляду
На біль, інте́рес свій,
За славу, за невинність він
Іде в нерівний бій.
Він — аж до старости дитя —
Прямцює на провал,
Побитий, та невигаслий,
Несе свій ідеал.
|
