Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XXII

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том VIII

Іван Франко
Пригоди Дон Кіхота
XXII
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1958
XXII
 

Гори, гори! Ось вже й гори!
Дзвінко клекотять потоки,
Тужно ліс шумить зелений,
Любо диха холодок.

На вершках тремтить проміння,
Вівці, мов сніжні платочки,
По зеленій полонині
Розтрусились тут і там.

А у дебрях мешка холод,
А у зворах днює сутінь,
А в верхах крислатих дубів
Тихий вітер шепотить.

Вечоріє. На полянці
У глибокім, темнім лісі
Розложились ночувати
Санчо Панса й Дон Кіхот.

„Пане, — мовить Санчо Панса, —
Небезпечно тут у лісі!
Ті злодюги, що ми з пут їх
Увільнили — тут сидять“.

„Що ж вони зробить нам можуть? —
Мовив лицар. — Срібла, злота

Щоб закрали нам — не маєм,
А на бійку не підуть“.

„Пане, — мовив Санчо Панса, —
Добре вам це говорити, —
В вас нема їм що й украсти,
А мені вкраду̀ть осла.

„То вже ви що хочте дійте, —
Стереженого, як кажуть,
Стереже сам Бог. Цю нічку
Буду спать я на ослі“.

„Ну, як хочеш, друже Санчо“,
Мовив лицар, розібрався,
Спутав сво̀го Росінанта,
Ліг під дубом і заснув.

А в густім хащі за дубом
Злодій Джінес Пассамонте,
Що слідив їх всю дорогу,
Слухав слів тих і сміявсь.

„Ну, чекай! — шептав злодюга. —
Вже я дам тобі пізнати,
Що значи́ть порядний злодій!
Ось лиш ти засни мені!“

Не минуло півгодини,
На сідлі заснув наш Санчо
Тим твердим та непробудним,
Тим здоровим хлопським сном.

Джінес з близької кошари
Видобув вузеньку дошку
І чотири рівні тики,
З тим до Санча він підліз.


Зразу розв'язав попруги,
Під сідло підсунув дошку,
Спер її на штири тики
І осла з-під Санча вкрав.

Прокидаєсь Санчо зрана —
Боже милий! Він на дошці,
Дошка на чотирьох тиках,
А осла нема й сліду.

„Пане! Пане! — репетує. —
Подивіться, що за диво!
Чи це чари, чи направду
Хтось осла з-під мене вкрав?“

„Певно, чари, друже Пансо, —
Мовив лицар, — бо з-під пана
Щоб осла хто вкрав, про це я
В жадній книзі не читав“.

Цим не втішивсь Санчо Панса,
Він почав ридать, і плакать,
І на со̀бі рвать волосся,
Голосити за ослом.

„Осле, осле мій коханий,
Вірний друже! Обізвися!
Де ти є і що з тобою?
Серденько моє потіш!

„Ти був щирий і розумний,
Працьовитий і терпливий,
Наче рідная дитина,
Наче син ти був мені!

„Що ж робить мені без тебе?
Як мені домів вертати?

Ох, я сирота нещасний,
Через тебе згину й сам“.

Та нараз, коли він плакав
І кричав, об землю бився,
Із густих хащів розлягся
Любий крик: „ія! ія!“

„Боже! Що це?“ — Кинувсь Санчо
У гущавину й за хвилю,
Аж танцюючи з утіхи,
Свойого веде осла.

Вивів, кинувсь обіймати,
Морду сірую цілує,
І пестить довжезні вуха,
І пестить, і промовля:

„Де ж ти був, мій бідний друже?
Як дістався ти з-під мене?
Де той чарівник поганий,
Що такий зробив нам жарт?“

„Я той чарівник, мій друже, —
Обізвався Пассамонте,
Висунувшися з-за дуба
І регочучись, як бик. —

„Я хотів вам показати,
Що значи́ть талант злодійський, —
Та за те, що через вас я
Вільний, — ось вам ваш осел“.

Щез у корчах Пассамонте.
Дон Кіхот і Санчо Панса
Ще довгенько дивувались
На оцей злодійський жарт.


Поснідавши, що там мали,
Далі рушили в дорогу,
Щоб знайти придатне місце,
Де покуту відбувать.

І заїхали у гори,
Віковим покриті лісом,
У яри глибокі й дебрі,
Так, що й світу не видать.

„Тут мені придатне місце! —
Мовив лицар. — Тут лишуся,
Аж від пані Дульчінеї
Не одержу добру вість“.

Там зліз лицар з Росінанта
І захо̀дився писати
Лист любовний — та, на лихо,
Атраменту не було.

Ось він кров пустив із пальця
І на свисточку паперу
Лист надряпав і смолою
Із смереки заліпив.

Ну, та, певно, ви цікаві,
Що стояло в тому ли́сті?
Ось послухайте — не швидко
Трапиться таке почуть:

„Многострунні інструменти
І пузатії пузани,
Арфи, цитри і цимбали,
Свиставки і пищавки —

„Епопеї, гіменеї,
Мадригали, ні сонети,

Ані оди, ні баляди,
Ані вірші, ні пісні

„Не достойні оспівати
Ані світу передати
Красоту твою, о пані
Дульчінеє із Тобозо!

„Лиш одна для тебе слава,
Що тебе достойна, пані,
Це та слава діл лицарських,
Про які ще світ не чув.

„Я, твій раб і твій невольник,
Лицар Дон Кіхот з Ля-Манші,
Відданий тобі, о пані
Дульчінеє із Тобозо!

„Вже гуде ціла́ Ля-Манша
Гомоном оружжя мо́го,
Вже невинність тріумфує,
Зло ховається в нору̀.

„Та спочити я не смію,
Поки всі еспанські межі,
Поки світ не буде повний
Слави наших двох імен.

„І за теє все одного
Я благаю: хоч маленький
Знак прихильности твоєї,
Дульчінеє із Тобозо!“

З ли́стом тим поїхав Санчо,
А наш лицар, сам лишившись,
Ну ж зітхать, як міх ковальський,
Бить собою о траву.


Далі став ричать, як віл,
Хрюкать, мов кабан, став землю
Рити, дертись по смереках,
Рачкувати, як бидля.

Стрібував ходити трохи
Догори ногами, тільки ж,
Гепнувшись задо́м в ломаччя,
Дуже він потовк себе.

Утомившися сим ділом,
Кинувся копать коріння,
Та не знав, котре є добре,
Дрантя всякого наївсь.

Ой, почав живіт болітиі
В'ється Дон Кіхот із болю,
Споминає Дульчінею,
Поки врешті не заснув.