Твори (Франко, 1956–1962)/8/Уваги
| ◀ Пригоди Дон Кіхота | Твори в 20 томах Том VIII Уваги (Видавництво „Книгоспілка“) |
|
Вперше надруковано в „Дзвінку“ за 1895 р. з такою кінцевою приміткою: „Із збірок казок „Тисяча днів і ще один“ вільно переробив Іван Франко”. Того ж року у Львові казка вийшла окремою книжкою на 92 стор. 1899 року в Черкасах за підписом „И. Мырон” казку було перевидано із значними мовними змінами. Року 1902 у Львові вийшло друге видання казки значно виправлене. В ньому вміщено таку передмову автора:
„Віршоване оповідання „Абу Касимові капці” виходить оце другий раз накладом Руського Педагогічного Товариства, а крім того, було минулого року видане для українського люду в Росії, у Черкасах.[1] Перше видання, що вийшло в 1895 р. у Львові, дождалося дуже похвальної оцінки і подрібного розбору з боку чоловіка, що більше всіх інших українців тямить у східніх мовах та письменствах, д. Агатангела Кримського, професора арабської мови в Лазаревськім інституті в Москві. Д. Кримський, висловлюючись дуже прихильно про загальний колорит мого оповіданя і про ту основну думку, яку я силкувався віднайти в тім ориґіналі, що з нього взята його канва, підніс заразом деякі помилки, в які легко було впасти чоловікові, невченому в арабській мові, і які я ось тут здебільшого повиправляв. За ті вказівки складаю щиру подяку нашому шан. землякові.
В своїм розборі на мою книжечку д. Кримський порушив питання про те, відки я взяв оце оповідання? Йому звісні були — показалося — тільки російські його переповідки, яких знов я не бачив ніколи. Думаючи, що вказівка на мої джерела влегшить оцінку моєї праці, я роблю цим разом те, що повинен був зробити при першому виданні.
Отже, певно, буде несподіванкою, для шан. арабіста, коли скажу, що вперше з оповіданням про Абу Касимові капці я познайомився ще бувши учнем IV гімназіяльної кляси в Дрогобичі, познайомився з уст неписьменного передміщанина Жука. Замість Абу Касима він називав героя Казоємом і замість капців говорив „сапоги”. „Послухайте тепер за Казоємові сапоги!” — так розпочав він своє оповідання, коли при святі у нього зібралося багато передміської молоді, таких же неписьменних парубків і дівчат. Усі слухали й реготали. Я також. Я не питав Жука, відки він узяв це оповідання, але догадуюся по слові „сапоги”, що він мусив 1849 р. чути його від „москалів”, що йшли через Дрогобич на Угорщину і стояли постоєм у його хаті і про яких він згадував часто й залюбки, хоч оповідав і про зовсім негарні їх діла.
Пізніше довгі літа я не стрічався з цією казкою, та й не до казок мені було. Аж 1894 р., бувши в Відні, я купив у одній антикварні давню німецьку збірку арабських казок п. з. „Тисяча і один день” (Tausend und ein Tag. Morgenländische Erzählungen, aus dem Persischen, Türkischen und Arabischen nach Pétis de la Croix, Galland, Cardonne, Chawis und Cazotte, dem Grafen Caylus und Anderen übersetzt von F. H. von der Hagen. Zweite wohlfeilere Ausgabe. Prenzlau, 1835.[2] Ця збірка мало що не така довга, як її титул, бо обіймає 11 не зовсім малих томиків, і була, як сказано в титулі, зліплена зі східніх оповідань, поперероблюваних на французьке ще в XVIII віці. Отож у 4-ім томі цієї збірки я й віднайшов свого старого знайомого „Казоєма”. З огляду, що старе Гаґенове видання тепер досить рідке, подаю тут це оповідання в дослівнім перекладі і з іменами власними в тій формі, яку в своїй рецензії признав хибною д. Кримський, а яку я знайшов у своїм старомоднім та невибагливім джерелі. Читаємо там на стор. 324—331 ось що:
Жив у Багдаді старий купець на ім'я Абу Касим Тамбуріфорт, славний своїм скупарством. Хоч був дуже багатий, то проте одягався в саме лахміття; його турбан з грубого полотна був такий брудний, що його колір годі вже було розпізнати. Але між усіми частинами його одягу його пантофлі звертали на себе найбільшу увагу цікавих. Їх підошви були попідбивані грубими цвяхами, пришви всюди були полатані. Певно, славний корабель Арґо не складався з так багато кусників, як ті пантофлі, а від 10 літ, відколи служили вони як взуття, найзручніші багдадські полатайки висилювали всю свою штуку, щоб стягати докупи їх розвалини. Через те вони зробилися такі тяжкі, що ввійшли навіть у приповідку, і коли хто хотів означити щось важке, то все брав для порівняння Касимові пантофлі.
Одного дня, коли той купець ходив по міському базарі, трапилось йому купити значну купу кришталю. Він добив торгу, бо був корисний. Кілька день потому він довідався, що один задовжений продавець пахощів як остатню запомогу має на продаж ще лише рожеву воду. Скористав, отже, з нещастя того бідолахи і купив у нього всю його рожеву воду за половину вартости.
Цей блискучий інтерес впровадив його в дуже добрий настрій. Та замість, звичаєм східніх купців, ушанувати корисний інтерес гостиною, він надумав краще піти до лазні, де вже не був досить давно. Коли роздягався, сказав до нього один його приятель або такий, якого він уважав своїм приятелем (де там у скупаря приятелі!), що його пантофлі зробили його прислів'ям цілого міста і слід би вже йому купити собі нові.
— Та я давно вже думаю про це, — відповів Касим. — Та тільки, коли придивлюся гаразд, то вони не такі ще подерті і можуть ще служити якийсь час.
За такою розмовою він роздягся і пішов до купальні.
Поки там мився, прийшов багдадський каді купатися. Касим вийшов із купальні перед ним і подався знов до передпокою. Тут він убрався, але надармо шукав своїх пантофлів: замість них стояли на їх місці новісінькі папучі. Наш скупиндряга подумав собі (бо таке було його бажання), що це дарунок того, хто так щиро напоминав його, і надів гарні папучі, які ощаджували йому прикрості купувати самому нові, і радісно пішов собі з лазні.
Коли каді викупався, кинулись його слуги шукати папуч свого пана, та дарма: знайшли лише колодковаті капцюгани, в яких зараз пізнали Касимові пантофлі. Придверники побігли за злодієм, ухопили його з поличним і привели назад. Каді, взявши свої пантофлі назад, відправив його до в'язниці. Касим мусив викупитися, а що його вважали щонайменше таким же багачем, як скупарем, то коштувало це його не дешево.
Вернувши назад додому, кинув засмучений Касим свої пантофлі до ріки Тіґра, що плила під його вікнами. Кілька днів потім витягли рибаки свою сіть тяжчу, як звичайно, і знайшли в ній Касимові пантофлі. Цвяхи, якими вони були підковані, наробили в оках сіти немало спустошення. Рибаки, сердиті на Касима та на його пантофлі, надумали вкинути їх йому до хати крізь відчинене вікно. Кинені з розмахом пантофлі вдарили по фляшках, уставлених на примурку, і звалили їх додолу; фляшки побилися, а весь рожевий олійок пропав.
Хто здужає, нехай уявить собі біль Касима на вид такої руїни.
— Прокляті пантофлі! — крикнув він, микаючи собі бороду. — Вже ви не будете більше робити мені шкоди.
Сказав це, взяв рискаль, викопав у своїм саду яму й закопав там пантофлі.
Один сусіда, що вже давно мав на його пеньку, побачив, як він порпався в землі, побіг зараз і дав знати намісникові, що Касим у своїм саду викопав скарб. Більше не було треба нічого, щоб розпалити намісникову захланність. І хоч як божився наш скупиндряга, що не знайшов ніякого скарбу, лише хотів закопати свої пантофлі, коли ж бо в намісника вже розгорівсь апетит на золото, і бідолашний Касим мусив знов скупити свою свободу дуже грубою сумою.
В розпуці посилав він тепер свої пантофлі з усього серця до дідька, далі пішов і вкинув їх у водопровід, геть далеко за містом: цим разом, — думав собі, — ніяка жива душа не дізнається вже про них. Але чортик, що досі невтомно робив йому погані пакості, заволік пантофлі просто в головну трубу водопроводу так, що вони спинили доплив води. Доглядачі водопроводу поспішили на місце, щоб направити лихо знайшли Касимові капцюги, занесли їх до намісника й заявили, що з них пішло все лихо. І знов властивця нещасних пантофлів запроторили в тюрму й засудили ще на більшу грошеву пеню, ніж попередні рази. А намісник, покаравши переступ, не хотів задержувати нічиєї власности і щиросердно віддав Касимові його коштовні пантофлі.
Касим, бажаючи нарешті увільнитися від усіх бід, яких вони наробили йому, постановив собі спалити їх. Та що вони були набрякли водою, то поклав їх на плоскім дасі свого дому, щоб висохли на сонці.
Та нещастя ще не всі свої стріли випустило на нього, а остатня, яку воно ховало досі, була найболючіша. Сусідський пес побачив пантофлі, скочив із даху свого господаря на дах скупаря, вхопив один пантофель у писок і, граючися ним, упустив його на вулицю. Проклятущий важкий пантофель упав якраз на голову вагітній жінці, що проходила попри дім: перестрах і сила удару зробили те, що скалічена жінка поронила дитину. Її муж подався з жалобою до суду, і Касима засудили на грошеву кару, вимірену відповідно до вчиненого нещастя.
Тоді він пішов додому, приніс обидва пантофлі і, держачи їх у руках, промовив до судді так сердито, що суддя аж розсміявся:
— Оце та нещасна причина всього мого лиха! Ті прокляті пантофлі довели мене до жебрацької торби. Прошу вас видати тепер такий вирок, щоб від сьогодні мене не карано більше за нещастя, яких вони — я в тому певен — іще нароблять.
Суддя не міг відмовити його просьбі; та Касимові дорого коштував той досвід, як то небезпечно не міняти пантофлів упору.
Прочитавши це оповіданя, кождому легко буде зміркувати, де і наскільки я відбіг від нього. Поперед усього я не бажав зупинятися на тій дуже мілкій моралі, яку випровадив із оповідання — не знаю вже, чи арабський автор, чи його французький або німецький перерібник (бо ж, певно, арабський текст тут не передано дослівно, а лише коротеньким витягом). Я глянув на ту комічну історію з її трагічного боку і, не вменшаючи комізму, силкувався вивести наверх її трагізм власне в психології скупаря та в устрою тої орієнтальної суспільности, серед якої відбувається подія. Деспотизм, підкупність урядників, безправ'я одиниці виплоджує фаталістичний світогляд і нахил до містицизму. Сюди, в цей світ вірування, тікає й Абу Касим, зруйнований матеріяльно через гру випадків, а властиво через урядове здирство. Критика фахового орієнталіста, проф. Кримського, зазначила, що я добре вгадав ту психологію.
І ще слівце про кінцеву фразу моєї поемки. Проф. Кримський закидає їй несуразність, бо ж у часах халіфів, у яких іде оповідання, годі ще говорити про турків і тим паче про турецьких святих. Проте я лишив цю фразу, бо в ній характеризується не час події, а наше народне розуміння її: турецький святий у нашій і польській нар. приказці значить голяка, чоловіка без маєтку (goły jak turecki święty). Нехай і так, що по відношенню до Абу Касима ця фраза — анахронізм, але для нашої публіки вона добре характеризує власне те положення, в якому він опинився, а заразом цілій поемці дає значення показу: як то чоловік сходить на „турецького святого“.
З другого, виправленого видання казку передруковано у Вінніпезі року 1914 (80 стор.). За текстом цього передруку ми й подаємо цю казку.
Казку „Коваль Бассім“ вперше було надруковано в тижневику „Свобода” за 1900 рік. В ній не було ні епілога, ні підпису автора. В першому числі того ж тижневика за 1900 р. було надруковано й „Примітку до казки про Коваля Бассіма“. І хоч та примітка так само без підпису автора, зі змісту прозоро видно, що й вона належить авторові казки І. Франкові. Ось та примітка:
„Ґарун Ер-Рашід (правовірний) був п'ятим арабським халіфом з роду Аббанедів. Халіфами називалися ті арабські володарі тому, що, яко наступники Магомета, були рівночасно світськими володарями і головами мусульманської церкви, найвищими суддями і законодавцями в світських і духовних справах. Ґарун був сином халіфа Єль-Марді, родився в р. 763, а вмер у 809 по Христі. Він вступив на панування по смерті свого старшого брата Єль-Ґаді, котрого веліла вбити його мати. Його 23-літнє панування над величезною державою, що розтяглась від берегів Еспанії аж до Індії і Китаю, було досить спокійне, хоча зовсім не таке блискуче, як про це говориться в казках. Також і вдача цього володаря не була така гарна, як славлять арабські письменники; новіші історики доказують, що це був взірець азіятського деспота, примховатий і змінний у своїх уподобаннях, заздрісний, шорсткий, несправедливий, самолюбивий і самохвальний, неситий на розкоші і марнотратний. Свого міністра Джіафара, що найбільше причинився до заведення доброго ладу в державі, він велів зарізати враз із цілим його родом, а його старого батька Ячію, що поміг Ґарунові добитися престола, велів кинути в суху криницю і заморити голодом. В Европі слава про Ґаруна йшла ще з того часу, як він у 807 р. прислав своє блискуче посольство до Кароля Великого. Арабські письменники і поети, котрих Ґарун — і сам незгірший поет — удержував при своїм дворі і щедро обдаровував, зробили його героєм багатьох казок і поем. Одну з них, може найкращу, хочу оце переповісти нашою мовою”.
Року 1901 у Львові казка вийшла окремим виданням (II-139 стор.). В ньому автор поробив деякі виправлення й доповнення та додав таке „Переднє слово“:„Оця поема, з виїмком епілога, друкувалася в „Свободі” в році 1900, звідки зроблено передрук з деякими поправками і доповненнями в тексті.
Темою поеми послужила справжня арабська казка, видана разом з французьким перекладом, здається, 1892 р. в Лейдені (Bassim le forgeron, un conte arabe). В скороченні ця казка була надрукована ще в XVIII в. в збірці „Mille et un jours” і разом з тою збіркою перекладена на німецьке фон дер Гаґеном (Tausend und ein Tag. Morgenländische Erzahlungen. Aus dem Persischen, Türkischen und Arabischen nach Pétis de la Croix, Galland, Cardonne, Chawis und Cazotte, dem Grafen Caylus und Anderen, übersetzt von F. H. von der Hagen. Prenzlau, 1835, d. В. XI). Із того самого тома тої збірки взято також вставлену в XI пісні новельку про побитого султана (Пісня Бассіма). Завважу, що з тої самої збірки взяв я також тему до поеми „Абу Касимові капці”.
Бажалось пустити в світ оцю поему з детальнішою передмовою, з поясненням літературної історії казки про Бассіма. Обіцявся зробити це відомий наш орієнталіст А. Кримський. На жаль, здоров'я і інші праці не дозволили йому досі сповнити цієї обіцянки, і для того я, не бажаючи довше відволікати видання книжки, пускаю її в світ так, як є. Може, доведеться коли зробити друге видання, то чей же тоді буде можна пустити в світ „Бассіма” з передмовою, що вияснить ліпше його походження і значення в літературі”.
Вперше надруковано в двотижневику „Дзвінок“ за 1891 рік з таким підписом: „З еспанської повісти переробив Мирон”. Окремим виданням повість з'явилася у Львові року 1892 (IV, 5 і 122 стор.) з такою передмовою автора:
Мігуель (Михайло) Сервантес де-Сааведра, славний еспанський письменник, народився в початку жовтня 1547 р. в еспанськім місті Алкала де-Генарес із старого шляхетського, хоч зубожілого роду. Вчився два роки в славнім тоді університеті в Саламанці, зразу богословія, котре відтак покинув і посвятився літературі. Від 1568 р. перейшов до Мадріда, де почав писати поезії, повісті і драми. Але писання не давало йому ніякого доходу, і вже 1569 р. він з біди мусив покинути рідний край і удатися до Італії, де найнявся на службу до багатого кардинала Джуліо де-Аквавіва в Римі — трохи що не за лакея. Службу цю він сприкрив собі швидко і вже 1570 р. вступив до еспансько-неаполітанського війська, котрого начальником був славний воєвода тих часів, Дон Жуан австрійський. Сервантес відзначився в славній битві під Лепанто в р. 1571. Хоч хорий на пропасницю, він станув до бою разом зі своїм братом, держався хоробро, стратив ліву руку і одержав з рук самого Дон Жуана перед цілим полком гонорову відзнаку. Вилікувавшися з тяжкої рани, він брав участь в походах на Туніс і Наварін, пізніше просився на якийсь час додому. Пливучи до Еспанії з поручаючим листом від неаполітанського короля, коли все йому всміхалося, попався разом з братом і цілим кораблем у руки морських розбійників (піратів) із Туніса. Найшовши при нім королівський лист, розбійники подумали, що мають у руках якусь важну особу, і для того, коли батько Сервантеса прислав за своїх синів окуп, вони випустили тільки молодшого брата, а Мігуеля затримали. При поділі добичі він дістався в руки дуже жорстокого пана Гассан-аґи, перевертня з греків, котрий дуже знущався над своїми невільниками. Сервантес був чоловік безумно відважний і непосидячий; раз-по-раз робив він змови між невільниками, щоби вирватися на волю, а раз навіть зробив таку змову, щоби опанувати весь Туніс. Коли змову відкрито, багато з її учасників загинуло з рук катівських, тільки Сервантесові даровано життя за його смілість. Врешті, по 5 літах неволі, викуплено його 19 вересня 1580 р. Вернувшися до Еспанії, вступив він знов до війська, брав участь в поході на острови Азорські і аж від 1583 р. осів постійно в ріднім краю, виступивши з війська. Він оженився з любови з убогою панночкою, що звалась донна Каталіна де-Палатіос і Салазар. Для заробітку написав він першу частину повісти пастирської „Ґалятея” (1584), пристав до театру, для котрого в короткім часі написав майже 30 драматичних штук. Штуки ті грано з поводженням у Мадріді, але тривкої вартости вони не мають, крім хіба одної із них п. з. „Нуманція”. Діставши місце урядника при митах у Севільї, він покинув театр. В Севільї написав ряд дрібних повісток, котрі видав п. з. „Novellas ejemplares” (по-нашому сказати б: „Повістки, де показано добрі приклади”). Дальші літа його життя не зовсім вияснені; звісно тільки, що задля якогось непорозуміння він попав у тюрму: одні кажуть, що за довги, котрих наробив якийсь його несовісний спільник, а другі твердять, що задля бійки королівських двораків, що зчинилася перед домом, де він жив, і задля котрої підозріння впало на його прислугу. Те тільки згідно подає переказ, що власне в тюрмі йому прийшла думка написати повість про шляхтича, що, начитавшися лицарських повістей, виїжджає в світ рятувати невинність і шукати чудесних пригод, а стикаючися з дійсним, далеко не лицарським світом, попадає в безконечний ряд смішних і сумних ситуацій. І ось 1604 р. вийшла перша частина славетньої повісти п. з. „Глибокоумний шляхтич Дон Кіхот з Ля-Манші”. Коли публіка зразу не дуже квапилася купувати книжку, видав Сервантес безіменну брошурку „El buscapio” (бомба), в котрій, нібито критикуючи „Дон Кіхота”, підпустив заміточку, що це сатира на якісь високопоставлені особи. Люди кинулися купувати книжку, але разом обрушилися на неї різні фігури. На автора посипались докори, крики та доноси, так що цілих 8 літ він не важився нічого нового друкувати. Але „Дон Кіхот” тим часом став книгою славною не тільки в цілій Еспанії, але і в Франції, Італії і інших краях. Це й схилило в 1614 році якогось бездарного писаку видати другу частину повісти. Обурений Сервантес написав, проте, сам другу частину „Дон Кіхота” і видав її 1615 р., по цім викінчив ще обширну лицарську повість „Терпіння Персілеса і Сігізмунди”. Це був останній його твір; 23 квітня 1616 р. він умер, того самого дня, коли в Англії умер великий драматичний поет Вільям Шекспір.
„Дон Кіхот” Сервантеса — це перша повість в новішім значенні того слова і один із найславніших творів людського духа. Сатира на безглузді лицарські повісті, котрими багато сот літ зачитувалась вся Европа, поглиблюється і розширюється тут поступово в величний малюнок боротьби між благородними поривами чуття і твердою дійсністю, між поезією і прозою життя. Через те має „Дон Кіхот” безсмертну вартість в історії духового розвою всієї людськости і є любимою книгою для всіх освічених людей. Про його популярність може свідчити хоч би те, що від 1605 до 1857 р. книгу цю видавано в Еспанії не менше як 400 разів, що перекладано її на мову англійську — 200 разів, на французьку — 168 разів, на італійську — 96, на португальську — 80, на німецьку — 70, на шведську — 13, на польську — 8, на датську — 6 разів, на російську — 2 рази і на латинську — 1 раз. Певного русько-українського „Дон Кіхота” ми ще не маємо, та й не швидко, мабуть, його діждемося. Те, що я тут подаю читачам — є свобідна переробка головної основи першої частини повісти, переробка з прози на вірші на взірець еспанських народніх пісень”.
Друге видання вийшло року 1899 у Львові (VI і 151 стор.). Автор його виправив, значно поширив, як і змінив розташування пісень, подавши перед текстом згадану вже нами передмову.
Третє видання вийшло у Львові в 1913 році (VI і 151 стор.). Передмову до третього видання дещо поширено, а саме: Після слів „Глибокоумний шляхтич Дон Кіхот з Ля-Манші” замість тексту передмови до II видання „Коли публіка… драматичний поет Вільям Шекспір” додано вставку нової редакції:
„Ця повість мала нечуваний досі успіх; перше видання розійшлося протягом 4 тижнів, а ще того самого року вийшли дальші чотири видання. В тім самім році почали також появлятися її переклади на інші мови, особливо у Франції, коли французький посол у Мадріді, прочитавши її по-еспанськи, написав про неї до Парижу з незвичайними похвалами. Відомість, яку подають деякі біографи, буцім то повість зразу не йшла і Сервантес, бажаючи зацікавити нею публіку, випустив безіменну брошуру, вимірену ніби проти неї, п. з. „El buscapio” (бомба), в якій підпустив увагу, що це сатира, вимірена на високопоставлені особи, за новішими дослідами виявилася пізнішою вигадкою. Розуміється, що власне задля великої популярности книжки не обійшлося без докорів, а навіть без доносів на автора, якого матеріяльне положення до смерти не переставало бути незавидним. Від р. 1603 він жив у Вальядоліді, не друкував нічого цілих 8 літ по появі першої частини „Дон Кіхота”, і тільки в р. 1614, коли якийсь недотепний писака видав безіменно її другу частину, Сервантес написав свою другу частину „Дон Кіхота” і видав її 1615 р. Немов бажаючи реабілітувати справу лицарської повісти, яку так безпощадно та дотепно осмішив у своїм „Дон Кіхоті”, він у останнім році свого життя написав і сам простору лицарську повість п. з. „Терпіння Персілеса і Сігізмунди”. Він умер 23 квітня 1616 р., того самого дня, коли в Англії вмер великий драматичний поет Вільям Шекспір; кілька день перед смертю він прийняв чернечу рясу”.
Свою вступну статтю — переднє слово до третього видання І. Франка закінчує так:
„Ця моя переробка появилася перший раз у часопису для дітей „Дзвінок” 1891 р. і окремою відбиткою з невеличким числом ілюстрацій, а другим, доповненим і поправленим, виданням у р. 1899, обидва рази накладом Руського Товариства Педагогічного у Львові. Оце третє видання являється з передмовою трохи переробленою, з тими самими ілюстраціями, з численними поправками в тексті, але без ніяких доповнень накладом Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові.
Писано дня 22 травня 1913 р.”
У нашому виданні „Пригоди Дон Кіхота” подаємо за текстом другого видання, що вийшло у Львові року 1899.
——————