Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/I
| Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища I |
II ▶ |
|
В невеличкім, чистенькім і зі смаком прибранім сальонику дві дами зайняті живою розмовою.
Обидві однакових літ, однакового показного росту, обидві вродливі, в цвіті віку, обидві вбрані добірно і зі смаком. Говорять між собою інтимно, інколи мимоволі понижуючи голос до таємного шепоту, хоч ані в сальонику, ані в сусідніх покоїках, ані в сінцях нема й душі живої.
Одна з них, розкішно розвита брюнетка з блискучими, чорними очима, з цвітом молодости і здоров'я на повних, рум'яних щоках, на чудово викроєних малинових устах, з маленькою ямочкою на круглому підборіддю, що надавала їй виразу жартівливої молодости й невинности, — це, очевидно, пані дому. Ніхто би по ній не пізнав, що їй 28 літ, що вона мати двох дітей, котрі ходять уже до початкової школи — так молодим, свіжим і непочатим видається її лице, вся її елястична, дівоча й чаруюча постать. В простім, а проте дорогім і елеґантнім домовім убранню, вона дуже живо зайнята тим, що „робить порядок“ у сальонику: знімає полотняні футерали[1] з м'яких, коштовних меблів і з золочених рам — дзеркал та образів, уставлює симетрично статуєтки та оздобний посуд на комоді, придивляється і примірює, де би найкраще стояти букетам з живих квітів, що, настромлені в делікатні вазоники із золоченого шкла, розливають сильні пахощі на ввесь сальоник. Упоравшися з цим, підбігла до невеличкого, перламутром викладеного столика й накрутила старосвітський металевий годинник, що довгий час без діла дрімав під хрусталевим клошем. Одним словом, молода пані „виганяє пустку“ з цього сальоника, котрий, очевидно, чимало часу стояв пустий, запертий. В коминку тріщить і гуде веселий огонь, що звільна оживлює, огріває заморожене повітря сальоника, немов достроює його до оживлених рухів, квітучого лиця і розіскрених очей пані дому.
— Алеж, Юлечко, — говорить вона дзвінким, дивно проймаючим голосом, — не роби ж мені тої прикрости, роздягнися, присядь на хвилечку! Я зайнята, це правда, але так… знаєш, така вже моя вдача, що ані хвилі не можу дармувати. Я би це могла і по обіді зробити, ну, але знаю, що ти мені цього за зле не приймеш.
— Що ж знов, Анельцю!? Аджеж власне задля того…
— Ні, ні, не кінчи, не говори мені нічогісінько: задля цього чи задля того! — перебила їй господиня, притулюючи їй свою білу, пухку, маленьку ручку до уст і силою втискаючи її на крісло. — Коли вже ти прийшла до мене, то напевне знаю, що не без причини. І добре зробила, що власне тепер прийшла, — додала по хвилевій мовчанці, під час котрої її приятелька знімала капелюх. — Мариня пішла до міста, діти ще в школі, можемо поговорити свобідно.
— Але твій чоловік, — з виразом якогось заклопотання промовила друга дама, — аджеж він сьогодні має приїхати, не правда?— Власне, власне! — живо відмовила Анеля, — але аж вечером. Антось писав мені з Перемишля, що мусить там іще полагодити якісь формальності.
— Ну, то добре, коли так! Я думала, що зрана приїде, тим поїздом, що власне о дев'ятій надійшов.
— Що ти мовиш!? — скрикнула Анеля з жартовливим обуренням. — Тепер уже пів до одинадцятої. Якби був тим поїздом приїхав, то вже би давно був у мене. О, я його знаю! Він би не видержав так довго.
Уста й очі її заблисли при тих словах напівжартовливим, напіврозкішним усміхом.
— Ах, так! Без сумніву! — сказала Юльця. — Вспокоюеш мене цілковито. А щоб перейти на те, що я тобі мала сказати, — додала, мимоволі понижуючи голос, — то… може воно й нічого, може це так тільки… Але ти знаєш, яка моя натура. Нехай щонебудь найменше, я зараз перелякаюся так, що крий Боже.
Вираз її лиця, її очі й ціла її подоба, бачилось, підтверджували правду тих слів. Все в ній проявляло ненастанний внутрішній неспокій, і то не хвилевий, але якийсь органічний, вроджений, що плив з недостачі рівноваги між поодинокими силами її душі, між чуттям і волею, між бажаннями і спосібністю до їх заспокоєння. Хоч ровесниця Анелі, хоч не менше від неї вродлива й одягнена в елеґантний візитовий стрій[2], вона все таки виглядала на яких десять літ старшою від своєї товаришки. Її величезні, русяві коси обвиті довкола голови, бачилось, пригнітали те низьке чоло, порисоване вже легенькими морщинками, те бліде, дрібне, доцвітаюче личко з блискучими очима, що раз-у-раз бігали неспокійно. Коли говорила, кінчики її уст тремтіли судорожно, а в руках мняла раз-у-раз наперфумовану батистову хусточку. Хто їй ближче приглянувся, той мусив достерегти, що не любила ніколи довший час спочивати очима на однім предметі, що часто якось мимовільно, з привички, озиралася, щоб хто її не підслухував, і так само часто, машинально поправляла складки своєї сукні. Навіть у тих хвилях, коли сміялася, коли слова рвучим потоком плили з її вуст, навіть в тих рідких хвилях видно було якийсь вираз терпіння й тривоги на її лиці, щось таємне й принадливе, мов загадка, та глибоке, мов гірське озеро.
— А як же, а як же! — з усміхом щебетала Анеля, виймаючи з комоди велику срібну тацу з емальованими на ній головками ангеликів. — Щоб то було, якби моя Юлечка не мала раз якогось страховинного прочуття, не переживала смертельної тривоги! Ну, ну, вспокійся, моя любочко, і скажи, яким прочуттям ти знов мучишся?
— Жартуєш, Анельцю, — сумовито відповіла Юльця. — Щаслива ти, що можеш жартувати! Такий уже, видно, твій темперамент. Як я тобі завидую! Ах, а я!.. Ну, але цим разом, люба моя, не в прочуттях діло. Боюся дуже, щоб не було щось геть гіршого!
Легенька хмарка пробігла по лиці Анелі. Зупинилася на середині покою, несучи тацу, щоб поставити її на столі, і пильно зирнула в лице своєї товаришки.
— Хочеш мене занепокоїти! — сказала й додала з усміхом: — Не знаю, чи це тобі вдасться. Знаєш, у мене нині щасливий день: муж по п'ятилітній неприсутності вертає до мене зі служби. Ну, так що ж там таке, говори!
— Бійся Бога, Анельцю, — скрикнула Юльця. — Як ти можеш таке говорити!? „Хочеш мене занепокоїти!“ Хтось би міг собі подумати, що я завидую тобі родинного щастя й бажаю його затроїти!
— Хто знає! — сміючись вимовила Анеля. — По вас, старих самотницях, усього сподіватися можна.
І поставивши тацу на столі, принесла велику коробочку й висипала з неї на тацу купу різнобарвних карток візитових, білетів з бажаннями, запросинами й запитами, а потім супокійно, систематично почала розкидати по таці ті докази сердечного, рухливого й обіймаючого широкі круги товариського життя. З правдивою жіночою грацією розкидала їх так, що в тім ніби неладі видно було певну провідну думку, навіть певне невинне кокетство.
Юльця сумовито похитала головою.
— Встидайся, Анельцю, встидайся, що можеш щось подібне подумати про свою приятельку! Ні, на це я не заслужила!
— Ну, але що ж там маєш? Що там душиш у тій прекрасній голівці? — сказала Анеля, цілуючи її в лице, а потім в чоло, а відтак сідаючи побіч неї. — Я готова зі своєю роботою. Тепер говори!
— Я вже сказала тобі, — мовила Юльця, беручи її за руку й похиляючи очі вниз, мов який закоханий хлопчина, — сказала вже тобі, що це все може й не значить нічого. Стільки разів уже ми непотрібно тривожились… відколи ми розпочали цей нещасний інтерес…
— Ах, то певно знов Штернберг! — скрикнула Анеля.— Розуміється, що не хто, як він. Смійся з мене, Анельцю, але мене раз-у-раз мучить прочуття, що той хитрюга наробить нам іще великого клопоту.
— Смійся з того! — рішуче відмовила Анеля якимось зміненим, твердим голосом, голосом купця, що певен своєї добре обдуманої купецької комбінації. — Що він нам може зробити? Камінь, котрий хотів би звалити на наші голови, поперед усім розтовк би його самого, а нас — хто ще знає. Ні, Юлечко, з того боку я безпечна, з того боку не боюся нічого.
— Ах, люба моя, — відказала Юльця, — ніколи чоловік не може так обезпечитися! Не раз найменша дрібниця, непередбачений припадок може попсувати найкращі замисли.
— Ха-ха-ха! — зареготалася Анеля сріблястим сміхом. — Але ж це ми знали з самого початку, моя Юлечко! Хто вовка боїться, нехай у ліс не йде. А тим часом Бог дав, що досі нас вовки не ззіли. Аж тепер, коли ми вже майже зліквідували свій інтерес, коли всі акти зложено до архіву, а кінці вкинено в воду… Ні, Юлечко, поглянь на мене! Котра з нас більше ризикувала? Котра могла більшої страти лякатися? Признаєш мені певно, що я. А все ж таки, раз зважившися приступити до вашої спілки, я стояла сміло на своїм становищі, робила все, що тільки ми признавали потрібним і ані разу… правда!.. ані разу я не завагувалася. Ну, скажи, чи не правду говорю?
— Героїня з тебе, моя Анельцю. О, так, правдива героїня! Ще від дитинячих літ, від шкільної лави любила я тебе за те, подивляла тебе за те. Ах, і тепер тебе подивляю і завидую твоєї незламности. Але признай, моє серденько, що і я не була перешкодою в цілій справі, що і я експонувалася й наражувалася, — ох, та ще й як! Аджеж увесь плян був мій. Добір спільників і аґентів — мій. Нав'язання зносин — моє. Я була душею цілого підприємства, не правда? А коли я раз-у-раз тривожилась, раз-у-раз остерігала, коли я не раз навіть видумувала небезпеченства там, де їх не було, то аджеж і це не вийшло нам на шкоду.
— Противно, Юлечко, противно! — живо мовила Анеля, знов її цілуючи. — Ну, але скажи ж, мій сторожений журавлику, які це там чорні точки ти добачаєш на виднокрузі?
Замість відповіді Юльця вийняла з кишені помняту телеграму й подала її Анелі.
— Телеграма! — скрикнула Анеля, трохи зачудована, й поспішно розвинула помняту картку. — З Филипополя! Від Штернберга! А він у Филипополі що робить?
І потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:
„Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David“[3].
Анеля поблідла. Сиділа недвижна й пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно й телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачучи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв'язати загадку, заключену в тій скупій на слова та очевидно грізній телеграмі. Вкінці, не находячи нічого, звільна обернулася до Юльці.
— Що ж це значить? — запитала.
— Хіба ж я знаю? Чую тільки…— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Констянтинополя?
— Оце ж то власне питання!
— Пощо їде Орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.
— Оце ж то власне мене й тривожить!
— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?
— Загадка цілковита.
— Чому не телеграфує виразно, що сталося?
— Видко, що не чується безпечним.
— Так що ж там могло статися?
— Оце саме головне.
— Ні, не це головне. Коли сталося щонебудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Констянтинополі, чи може… А!
В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою ввірвалося до цього тихого сальоника, з лускотом відчинивши його двері, впало до середини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло вогонь в коминку, аж палаючі поліна затріщали й горючі вугілля повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю на середину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивої морозової хмари, тільки чути було вогнисті поцілунки, оклики: „Антось!“, „Анеля!“ і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.
——————