Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/III
| ◀ II. Донос | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина III. Прощання шкільних товаришів |
IV. Оповідання Петрія ▶ |
|
Андрій Петріїв був парубок коло двадцяти літ, з милими та цікавими рисами лиця, котрі трудно було назвати гарними. Його русяве волосся спадало густими кучерями на плечі. Високе чоло все вилискувалося, а в його чорних, блискучих очах відбивався внутрішній спокій душі. Як ближче придивитися, то на дні тих очей можна було викрити риси глибокої меланхолії, котра часом, передовсім у пізніших літах, часто розливалася по цілім лиці, вкриваючи його напівпрозорим матовим світлом. Щирість і добродушність видна була в усіх його рисах, у цілім укладі його обличчя. Ріст його був мірний, і видно було, що з часом він стане такий підсадкуватий, як батько. Але його організм був цілковито й сильно розвитий, а в усіх рухах видно було бистроту, зручність і енергію.
У товаристві був розмовний, веселий ба навіть жартівливий, тому й товариші дуже любили його. Але в нього був нахил до самоти й роздумування в тишині. Лагідність і витривалість у праці, здорові погляди єднали йому всюди приятелів між товаришами, учителями і старшими. Коли було прийде на вакації, любив поговорити з селянами, прислухуватися їх природній філософії, — так простій, та все ж таки повній глибокої етики. Між товаришами він особливо любив живих, веселих, дотепних хлопців, і для того найщиріша приязнь в'язала його з Олексою Тисяком, сином бідних батьків із невеличкого гірського села, кілька миль від Перегинська. Той Олекса із своїх гір, окрім здоров'я й свободи рухів, виніс нічим неприборкану веселість. Пристрасно любив співи й пісні, і сам співав досить гарним тенором, але ще більше любив товариство, жартувати й весело розмовляти. Непосидючий і обдарований бистрим дотепом, умів кожного втягнути в розмову, кожного заняти, розвеселити й забавити. Але той, як здавалося, легкий гумор, та пустота й веселість покривали глибоке, ніжне почування; вони були передовсім випливом буйної, веселої фантазії. Олекса ще від нижчих кляс робив найліпше задачі, — він давно ще зачав пробувати виливати свою фантазію у віршах і славився між товаришами поетом.
У мешканню Андрія вже пусто. Голі стіни виглядають понуро. Речі ще вчора передав додому. Він уже готов до подорожі, чекає ще тільки товаришів, яких просив до себе на четверту годину, аби з ними попрощатися, — і ходить, задуманий, широкими кроками по світлиці.
Перед ним на столику лежить розпечатаний лист від батька. Ще від учора лежить він. Батько пише, що Андрій мусить кинути дальші науки й вертати додому. Це зразу немило вразило й здивувало Андрія, бо батько перед тим ніколи йому про те не згадував. Шкода йому стало шкільних товаришів, з котрими в щирій, братній дружбі пережив так довгі літа, шкода йому стало й тих наук, які лише що зачав правдиво любити й цінити, які мав тепер кинути на все. А знов з другого боку — і радий був вирватися з міських мурів, що сковували його широкі груди. Радий був жити близько батька, якого дуже любив і поважав. Радий був не розставатися з матір'ю, котрої не бачив ще від Великодних свят, а накінець — і його тяг до Перегинська сильний магнес, — двоє блискучих живеньких і чорних, як вугіль, оченят.
От про що думав Андрій, ходячи по своїй пустій кімнатці. Йому згадалася одна пригода з його дитинячих літ.
Було це вечером у неділю. Чудова весняна природа красувалася цілою повнотою свіжости, життя й запаху. Свобода й радість наповняли, здавалося, безмір і проникали наскрізь людські серця. Благодатне тепло виваблювало щораз нові громади різнобарвних квітів із землі.
Щораз нові громади святочно одягнених людей виходили із тісних хатин у поле, на вулицю, на прохід і дружню розмову. Коло батьків, що під вечір позасідали широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, граючися та наповняючи повітря криком і гамором, мов громада галок. Усі вони зібралися нараз і побігли в поблизький невеличкий лісок, що стелився на стоці Чорної Гори і припирав майже до самого Перегинська. З шумом і криком побігли діти в лісок на квіти й ягоди, хоч уже сонце хилилося до заходу. Із дітьми побіг і малий Андрій. Прибігши вже до стіп самої гори, заки увійти у ліс, хлопчина мимоволі підніс очі вгору. Сонце якраз запало за сам вершок Чорної Гори й червоним світлом облило за собою широкий край небозводу. На тій червоній основі рисувалася в диких, пошарпаних і гострих формах, мов скаменілий кістяк велетня, Чорна Гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія. Інший предмет зайняв у тій хвилині цілу його увагу. На самім вершку Чорної Гори, на найвищому шпилі гори, де хіба вірли[1] слали свої гнізда та мовчки просувалися хмари, стояв непорушно, як камінь, із зложеними навхрест руками, чоловік у гуцульській одежі. Його велетенська стать рисувалася виразно на криваво-озаренім небі. Видно було його голову, схилену вниз, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на нього й киває до нього, аби не йшов до лісу. Але товариші його вже були в ліску й гуділи по нім, як джмелі, скачучи поміж смереками. Вони кликали Андрія. Андрій відвернувся від надзвичайної людини й побіг за іншими. Та не минуло й чверть години, як сумерк запав уже на доли й яри. Густа роса сивим ліжником покрила вузенькі луги між горами. Тишина розсілася в природі, коли нараз почувся страшний крик дітей у ліску. Видко, мусило статися щось страшне, бо крик ставав усе дужчий і розпучливіший, а вкінці кількоро дітей вирвалося з ліска і з страшним криком щодуху погнало в село.
Потім настала знов довга, важка тишина.
І знов перервав її тривожний крик. То були голоси селян і селянок, котрі, почувши від дітей, які встигли втекти, що два ведмеді напали на дітвору в ліску, узброїлися, чим хто міг, і кинулися рятувати дітей. Попереду всіх бліда, як смерть, без слова, без голосу, бігла Андрієва мати.
— Сюди, сюди, за мною… тут недалеко на полянці! — кричав один хлопчик, що мав відвагу ще раз із людьми вернути в ліс і показати їм дорогу. — Ходіть лишень! Ось тут ми збирали ягоди, нараз заревіло щось за нами. Я в ноги. Оглядаюся, а то два ведмеді біжать просто на нас, а такі вам великі! Не знаю, що дальше сталося, бо аж у селі отямився зі страху.
Хлопець запровадив поляканих жінок аж на поляну. Тихо й сутінно було на ній, у першій хвилині не можна було нічого побачити.
— Мати Божа, а це що? — крикнула одна селянка, спотикнувшися об щось м'яке під смерекою.Засвітили ліхтарню, котру приніс один селянин, і очам усіх представився страшний вид.
Мов снопи на тоці, валялися по цілій поляні нещасливі пошарпані діти, плаваючи у калюжах власної крови. Глибокі рани, з котрих капала ще кров, вказували, що життя покинуло вже давно їх тіла, і що для них немає вже рятунку.
З криком страшного одчаю, з пронизливим до кости криком, з яким відізвалася вся сила материної любови, кинулися нещасні матері відшукувати своїх дітей. А перед усіми Петріїха, котрій серце рвалося з болю за своїм одинаком. Тиха, лісова полянка знов загомоніла страшними голосами розпуки й болю.
— Ось він, ось він! — крикнула Петріїха, кидаючися напівомліла на свого Андрійка. Нещасний хлопчина лежав між трупами, цілий підпливши кров'ю. Мати бере свою дитинку, ціла тремтить, дивиться за страшною раною, котрою вийшло молоде життя, але рани нема. Лиш кров облила йому голівку, руки й плечі; рани не видно. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крови, але вона могла виплинути з інших трупів.
— Боже, хіба так?..
Іскра надії блиснула в серці бідної жінки. Розпука додала їй сил. Розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця; серце б'ється в грудях…
— Живий, живий! — крикнула не своїм голосом. — Води, люди добрі!
Принесли води. Андрійка покропили, і він ожив.
— Де я, мамо? — запитала дитина. — Це ви, мамо? А той великий чоловік де? Ви його бачили?— Який чоловік, моя душечко? Я нікого не бачила.
— Не бачили? Адже він недавно тут був… саме прийшов, як ведмеді шарпали Семенка й Настуню,.. а ми, решта, зі страху збилися в купу!
— Андрійку, як то було? — питали селяни, обступивши щасливу матір.
— Кажу вам, прийшов якийсь чоловік, я його ще не бачив ніколи, аж нині перший раз, як сонце заходило.
— Де ж ти його бачив?
— А он там, на самім вершку Чорної Гори. Стояв, руки навхрест, як бабуня, коли мали їх брати в ямку.
Всі поглянули по собі з усміхом недовір'я. Думали, що хлопчина зі страху говорить якісь небилиці. Але хлопець говорив зовсім спокійно, лиш лице його було ще смертельно бліде.
— А потім, як ведмеді надбігли, я бачив, як той сам чоловік летів із гори, але зараз сховався в гущавині. Уже ведмеді всіх покусали, вже бігли до мене, аж нараз він явився переді мною, підніс руки догори… Я настрашився ще більше, бо побачив, що ведмеді зачали йому леститися коло ніг, як пси. Що дальше було, не знаю.
І знов люди поглянули по собі. Але тепер уже ніхто не усміхався. Мимоволі всі звернули свої очі на вершок темної Чорної Гори. Пошарпані скелі й дикі зворища[2] бовваніли в нічному сумерці, і не одному здавалося, що всі вони поволі рухаються. Та живої душі не було видно між ними.— Ходімо, синку, додому! — сказала Петріїха, беручи за руку Андрійка.
По лісі носився плач і завід нещасних матерей. Вони пообвивали покалічені й криваві тіла і, плачучи, несли трупи додому.
Який був той вечір у Перегинську, того й не казати.
Настала темна й хмарна ніч. Вітер свистав у прогалинах Чорної Гори, мов ішов у перегони з бідними родичами. І як прибиті горем і жалем люди втихли, поснули, нараз почувся крик: „горить!“
Вогонь вибух у сусідній хаті коло Петрія на кінці села. Вітер, якби підняв ту нову бурю на свої крила, ніс із страшною скорістю знищення по селі. В кількох хвилинах більша половина села бухала кривавим заревом. Крик, метушня, зойки мішалися з тріском делин, що падали додолу з шумом полум'я. Про рятунок не було що думати. Вітер лютував страшно, а в селі ні одної сикавки.[3]
Петрієву хату обхопив огонь одну з перших. Не було часу виносити. Петрій, котрий у грізних хвилях ніколи не тратив притомности, зібрав, що було ціннішого, виніс на безпечне місце й побіг рятувати сусід, сказавши жінці йти з дитиною в огород і стояти здалека від вогню. Але нещаслива Петріїха, прибита вдруге нещастям одної днини, стратила зовсім голову. Коли отямилася в огороді, побачила, що Андрія не було при ній, і пригадала собі, що серед метушні забула винести його з хати.
— Мій син, мій Андрійко! — крикнула нещаслива й омліла впала на землю.А Андрійко після страшної пригоди в ліску спав твердим сном. Нараз збудила його духота, дим і жар, що змагався щохвилі. Бідна дитина зразу не могла зрозуміти, що це таке. Але побачивши на дворі страшний блиск і почувши крик і писк народу, зачала й собі кричати й плакати. Тим часом дим запирав дух бідному хлопчині, гарячість відібрала йому сили, він упав на постіль без руху. Ще раз розплющив очі й нараз перед собою побачив того самого таємного чоловіка, якого бачив сьогодні вже два рази. Його велична постать дивно рисувалася на червонім тлі пожару, що зачав уже бухати через вікна. Дивний чоловік прискочив до хлопчини і взяв його на руки…
Андрійко в тій самій хвилі стратив притомність, заплющив очі, а голова звисла на діл, як мертвому.
А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не йшов їм на рятунок, аж дощ, що пустився коло півночі, прикликав її до життя. Місяць проглядав де-не-де з-поміж хмар, і при тім світлі бідна мати побачила, що при ній, без руху і блідий, як вечером у ліску, лежав її Андрійко.
І від того часу кожної ночі ві сні ставав перед Андрієм незнаний, таємний його спаситель. Не раз бачив його на яві при заході сонця на верху Чорної Гори на червонім тлі сонячного зарева, і Андрій ніяк не міг собі вияснити, коли бачив його ві сні, а коли наяві. Дармо напружував свого духа, щоб дійти, що може його в'язати з тим таємним чоловіком, бо чув сам, що його доля звя'зана з ним, чув, як йому здавалося, на собі якісь сильні, невидні вузли. І відтоді зарисувалася тінь меланхолії на його душі.Але тепер поклав собі дійти на кожний випадок тої таємниці й пізнати ближче свого спасителя.
Такі думки снувалися в голові Андрія.
Ударила четверта година.
— Незабаром вони прийдуть, — сказав сам до себе тихо. — Незабаром попрощають мене товариші шкільних літ… може й на все!
І по його лиці розлилася на хвилину глибока меланхолія.
Втім брязнула клямка, отворилися широко двері і з криком увійшло кільканадцять хлопців у світличку.
— Ов, у тебе, бачу, зовсім уже пустка, Андрію, — сказав зі сміхом Олекса, входячи в хату.
— Як бачиш. Мої речі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, ось батька що лиш не видно.
Тим часом інші учені поскладали капелюхи на столик і заходили по хаті. Пустка загомоніла життям останній ще раз.
— Побачимося коли ще всі разом, як тепер? — закинув Олекса.
— Товариші! — сказав, виступаючи на середину, високого росту брюнет, Іван Баранович, — послухайте, що я вам скажу. От ми сьогодні востаннє бачимося по кількох літах, прожитих разом, серед праці. Чи не добре би було, щоб ми тепер змовилися — пізніше, от так за десять, дванадцять літ десь зібратися всі на означенім місці, скільки нас тут і хто буде ще живий? Хто чим буде: урядником, чи попом, жонатим, чи ні, хай кожний ставиться!
— Добре, добре! — загомоніли всі, — пристаємо! То буде найліпша пам'ятка нашого приятелювання.— То буде оригінальне побачення, — сказав Олекса й додав, виступаючи на середину: — А я ставлю внесення, щоб більше в подробиці не входити, а рівно за десять літ 25 липня зібратися у Львові коло „Народнього Дому“. Хто з тим годиться, нехай підпишеться на оцій картці!
— Ні, не так, — сказав Андрій, — Таких карток зробити стільки, скільки нас тут, і на кожній мають усі підписатися, аби кожний міг таку картку завсігди мати при собі!
Всі згодилися й зараз живо кинулися робити карточки. Нагорі на кожній картці написано було гарним і грубшим письмом:
Львів. Народній Дім. 25 липня 1866.
Потім ішли підписи учеників. Щирі, приятельські поцілуї запечатали той перший акт прощання. За ним ішли пісні, ті веселі, школярські, хватські пісні, ще з тих часів, коли учені вищих кляс вели зовсім інше життя, як тепер.
Вкінці майже одноголосно всі завізвали Олексу, аби задеклямував свій вірш на прощання, бо вже кілька днів перед тим чули, що Олекса уклав вірш і хоче його віддеклямувати на розстанню.
— Чи не до мене ви говорите, — спитав він жартливо й обернувся, бо якраз тоді розмовляв з Андрієм, своїм нерозлучним приятелем.
— А до кого ж, як не до тебе, — гукнув Баранович. — Шуруй, поете, насеред хати та виголошуй свій вірш.
— Дайте мені спокій! Де мені декламувати, коли мій Андрійко мене лишає, — сказав Олекса тихим голосом.Та все таки встав і вийшов насередину. Всі стали оподаль довкола. Настала тишина. Олекса спустив на хвилю очі вниз, потім, підіймаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задеклямував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією ось який прощальний вірш:
Сьогодні сонце світить ясно
В останній наш прощання час,
І в серцях наших нині красно,
Свобідно, хоч і сумно враз.
Та чи нам світ так ясний буде
І так свобідно у душі,
Коли упадемо на груди
Собі по довгому часі?
В нас дотепер плила і грала
Струя життя, несучи нас;
Чудовий край, сади минала,
Не замутилася ні раз.
Та чи така вона остане,
Чи не прийдесь нам їй на дно
Спуститься в намулля погане
І виплинути — на багно?
Донині праця була спільна,
В дружбі було нам мило жить, —
В нас вироблялась воля сильна,
Щоб сміло в бій з життям вступить.
Не забувайте, браття милі,
В життю про приязнь юних днів,
Бо той на світі лиш щасливий,
Хто скрізь її знайти зумів.
Поет уклонився на знак, що деклямація скінчена. Не чути було гучного плескання, ані брава. Але очі всіх, звернені німо на підлогу, говорили ясно, що деклямація молодого поета настроїла їх уми до поважних думок: глядіти в далеку, темну будучність. Перший Андрій кинувся Олексі в обійми. І пішли стискання й поцілунки, і знов гучніше зробилося в світлиці.
— Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? — мовив Олекса, обіймаючи його за шию.
— Ще питаєш? — відповів Андрій.
— Ага, зажди, бігме, що так! — похопився Олекса, нагадуючи собі щось. — Знаєш що, Андрію, ми ще цих вакацій побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах поміж народом. Треба мені її для своїх віршів, умисне заверну до твого Перегинська.
— Заверни, заверни, ручу тобі, що багато скористаєш, — відмовив Андрій, — а мені й моїм батькам зробиш тим немалу приємність.
Брязнула клямка, — увійшов старий Петрій.
— Слава Богу!
— Слава навіки! Як ся маєте, пане Кириле? — крикнули хором хлопці.
— Вибачайте, паничі, що, привітавши, мушу зараз прощати вас. Пора в дорогу, Андрію!
— Я готов, тату! Бувайте здорові, товариші! До побачення, Олексо!
Але товариші не так скоро пустили старого й молодого Петрія. Андрія цілували, обіймали, а старого обступили й розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інші справи.
Але Петрій мало що говорив; він сказав лиш:
— Вибачайте, паничі, дорога до Перегинська далека; хоть би й радий, та не можу тут з вами довше бути. Треба поспішати.І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:
— Уже?
І Андрій, попрощавшися зі всіма, мовчки пішов за батьком. Поетичному Олексі аж сльози стали в очах.
Батько з сином мовчки перейшли вулиці міста. Андрієві видавалося, що його батько, мов доля, невмолима мовчазна цариця, але ласкава, з серцем, як батько. Оглядаючися на всі боки, він прощався зі всіма закутками, знайомими домами й особами, між якими жив довгі часи та з якими приходилося йому тепер розставатися й іти, куди його вела його німа доля. І старий Петрій мовчав. Він мав, видко, багато дечого говорити з сином по дорозі, тому порядкував і укладав усе в дусі, аби йому крок за кроком поволі вияснювати дорогу, якою має йти на будуче.
——————