Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
XIV. Із в'язниці
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
XIV
Із в'язниці

— Покликати сюди Ленька й Сенька Довбущуків! — крикнув окружний суддя в Сиготі, а судовий слуга подався з тим приказом до темничного[1] сторожа.

— Так ви, Кириле Петрію, признаєте, що ваша справа не має нічого спільного з молодими Довбущуками?

— Я знаю їх, знаю їх батька, і ніколи мені не прийшло би було до голови підозрівати їх, навпаки, я навіть власним коштом посилав їх до шкіл!

— А стражники переловили їх на границі, думаючи, що вони пачкарі, що перепачковують тютюн через границю, бо за тими пачкарями давно вже слідили. Але показалося, що то не вони, бо правдивих пачкарів рівночасно також зловлено, і вони призналися, що тих молодих людей цілком не знали. Ми були б їх уже нині рано випустили, але надійшла телеграма від поліції з Б., аби придержати таких та таких двох людей, запідозрених за крадіж. Тому й задержано їх.

— Цілком справедливо, але коли це була помилка, і мої гроші знайшлися, то я прошу випустити їх якнайскоріше!

Та розмова велася між окружним суддею і Петрієм у судовій залі в Сиготі.

В цій хвилі впроваджено під сторожею Ленька й Сенька Довбущуків. Вони стали коло дверей.

— Знаєте цього чоловіка? — запитав строго суддя.

Ленько й Сенько одуріли, побачивши Петрія. Вони подумали, що аж тепер їм прийдеться до всього признатися й гнити у в'язниці. Вони поблідли й не могли сказати нічого.

— Що ж? — питав суддя. — Кажіть правду, бо як ні, то собі ще більше пошкодите!

Сенько вже хотів кинутися до ніг судді й признатися до злодійства. Він був молодший і гарячіший, скоро вибухав гнівом, ненавистю і злобою, але так само скоро тратив відвагу.

Та Ленько, мабуть пізнавши, що хоче робити брат, стиснув його сильно за руку й рішучим, хоч трохи тремтячим голосом сказав:

— Знаємо!

— Хто він?

— Кирило Петрій, з нашого села.

— Мав він що коли з вами?

— Мав, та навіть посилав до школи!

Сенько думав, що таки тепер прийдеться їм до всього признатися, але оба вони не мало здивувалися, коли суддя відвернувся від них і велів випровадити їх.

Коли брати вийшли, суддя звернувся знов до Петрія:

— То ви просите випустити тих хлопців?

— Прошу дуже, ласкавий пане суддя, і то тим більше, що мої гроші, як я вам сказав, уже знайшлися!

Суддя не спротивлявся довше. Обох молодих винуватців, що вже не знати чого сподівалися, зараз випустили з в'язниці. Парубки бігцем, не задержуючися, побігли містом й не спинилися, доки не побачили себе серед чистого поля.

— Леньку, той Петрій то таки добрий чоловік! — відізвався перший Сенько. — За таку велику шкоду, що ми йому зробили, ще нас, як казали стражники, увільнив із арешту! Мені жаль, що я його все ненавидів! Коли би нас батько не відобрав був зі школи, ми би, може, були вийшли на добрих людей!

Але в Ленька глибоко вкорінилася ненависть, тому й він сказав:

— Е, дурний ти, Сеньку, зі своїм жалем! Петрій, собака, мусів мати щось інше на оці, що нас увільнив! Я йому не вірю, і то навіть тоді ні, коли нам, як здається, добре робить!

Та коли прийшли до печери, де сховали крадені гроші, немало засмутилися, не знайшовши ані грошей, ані Іванка. Аж тепер побачив Сенько, що Петрій не задля незвичайної великодушности увільнив їх, а для того, що вони йому вже були нешкідливі.

— Певно дурень Іванко все розповів. А не казав я татові, що не треба такого бубна брати із собою, коли він не то, що не допильнує нічого, але ще й може зрадити місце сховку! — говорив Ленько.

— Собака, — буркотав Сенько, в якого давня ненависть, під впливом свіжого розчарування, ожила з більшою ще силою, — я думав, що він великодушний! О, але я йому ще покажу себе! І знов наша робота пропала, і знов ми бідні, як були!

Сенько був із тих людей, у яких пристрасті та зворушення спалахували скоро; його брат натомість був повільний у словах, але завзятий і скорий до діла.

Довбущуки йшли довго мовчки. Вже сонце клонилося до заходу. Голод зачав їм докучати щораз більше. Вони звільнили кроку. По якімось часі здибали в лісі одного зі своїх товаришів, відомого вже нам Невеличкого, який зручно підслухав минулої ночі розмову обох братів у „пустині“.

Він перший побачив Довбущуків, сидячи серед густого, широколистого, ліскового корча, притаївшися там, мов лис. Пізнавши їх, виліз без шелесту із своєї криївки й несподівано вдарив обох разом із заду по плечах.

— Здорові були!

Оба парубки здригнулися, почувши людський голос у тій пустині. Але, пізнавши товариша, втішилися й оповіли йому всі свої пригоди, скриваючи лише це, що знали про переховання крадених грошей. Невеличкий слухав їх уважно, а в його лиці й рухах пробивалося таке довір'я до їх слів, що Довбущуки заспокоїлися і просили його, чи не дав би їм де чим занестися[2].

— Чому ж би ні? — сказав Невеличкий, усміхаючися, і виймив із торби довгу бляшанку з горілкою та великий кусень хліба.

Хлопці раді були знати, що Невеличкий робить у тій пустині.

— Хіба ж не знаєте, які наші справи? Ваш батько провідав сьогодні, що Петрій пішов на Угорщину, та розставив по дорогах чати, аби його дістати в свої руки. А правда, що моє леговище було добре, і ви навіть не були б мене відкрили? Я сам вибрав собі його.

Покріпившися, хлопці пішли далі, а Невеличкий усміхнувся іронічно, поховав усе в свою торбу і, голосно пштрикнувши пальцями лівої руки, як звичайно робив, коли був задоволений із себе і зі своєї роботи, подався на своє леговище.

Та й Петрій був задоволений зі своєї справи в Сиготі. Вийшовши від судді, здибав недалечко Ізака, що був цікавий, як його новий приятель покінчив справу.

— Добре пішло, — сказав Петрій й оповів жидові все.

— Може по-вашому воно й добре, але мені так не здається. Хоч ваші гроші знайшлися, та все таки треба було, аби злодії відпокутували за своє! Та про мене, не мені вам розказувати, я вас тільки хотів запитати, що тепер робитимете?

— Та бачите, я хотів іти додому.

— Е, де тепер, під ніч пускатися в ліси? От, ходіть ліпше зі мною, я заведу вас між чемних і учених жидів, моїх приятелів.

Петрій подумав кілька хвилин, і рішився таки лишитися. Він думав, що скористає дещо з розмови з „чемними та вченими“ жидами, переночує, а завтра рушить у дорогу додому й буде дома ще перед вечером. Надто треба було ще залагодити грошеві справи, бо Ізак обіцяв зложити його гроші в однім банку на проценти. Залагодивши грошеві справи, попровадив Ізак Петрія до одного із своїх приятелів, Арона, у якого вечером мала відбутися нарада й довша розмова „вчених і чемних“ жидів.

Ця розмова переконала Петрія, що ні галицькі, ні угорські українці не зможуть піднестися ні матеріяльно, ні морально, доки жиди не зближаться до народу економічно й духово, доки з п'явок та визискувачів не переміняться на продуктивних горожан держави й не позбудуться своїх расових та клясових упереджень.

——————

  1. Темниця — в'язниця.
  2. Покріпитися (Ів. Фр.).