Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XVI
| ◀ XV. Поворот Петрія | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина XVI. Олеся |
XVII. Хлопці на чатах ▶ |
|
— Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, придибавши малого Іванка в лісі при коровах.
— Я нічого не винен, то Петрій! — сказав плаксивим голосом Іванко.
Сенько перервав йому:
— Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!
— Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете, — лебедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки й замахнувся правою рукою над його головою.
— А, бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?Сенько замахнувся знов.
— Не нароблю не нароблю, — пищав хлопчина, — бігме[1], все буду вам послушний.
— Будеш?
— Буду, буду!
— А зробиш, що скажу, і так, як скажу?
— Зроблю, зроблю, лиш бійтеся Бога, не погубляйте душі!
— Ну, то ще тобі цей раз дарую, але пам'ятай, як мені ще коли так спишешся[2], як у лісі, то тебе зашморгну на першій галузі!
Іванко дрижав з переляку й не міг слова сказати.
— Тепер слухай, що скажу. Йди зараз у село до Батлана й заклич Батланову Олену набік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?
— Розумію!
— Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде зараз із тобою й нехай нікому не говорить, куди йде!
— А як буде питати, де Андрій?
— То скажеш їй: „Зараз побачиш!“ Але не кажи їй, що я тебе послав. Кажи, що сам Андрій.
— Куди ж її провадити?
— Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо[3] бігай і не бався[4]!
Іванко притис рукою широкий солом'яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схилившися, наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.
— Добре, Семене, — відізвався Ленько, що тим часом стояв, схований у гущавині.
— Вона вже знає, що Андрій не ночував дома й певно прийде сюди.
Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здавалося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним виразом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла цю новину дочці. В Олени аж серце похололо на цю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пиняво.
— Добрий день, Олено, щасти Боже при роботі! — сказав Іванко, надбігаючи від поля, задиханий і рум'яний на лиці. І не чекаючи відповіді, перехопився через пліт і скочив через грядки до неї.
— Агій на тебе! — скрикнула Олеся. — Ти осліп, чи що, що не бачиш борозди та грядками суляеш?
— Ей, Олено, яка ж бо ти зараз гнівна! Як би ти знала новину, що маю сказати тобі, то би певно так не кричала на мене!— Рушай собі в синє озеро зі своєю новиною і не толоч буряків!
— Ага, думаєш, що я дурно гнав із лісу аж сюди й таки зараз, не відпочивши, побіжу назад? Дай же бодай слово до себе промовити!
Потім, приступивши ближче до неї, сказав притишеним голосом:
— Олено, мене послав сюди Андрій, знаєш котрий? Він хоче побачити тебе…
— Який Андрій? Не знаю ніякого Андрія.
— Знаєш, знаєш! Той панич, що зі школи приїхав.
— Байдуже мені до нього, — відмовила Олена, але її голос затремтів і серце стисла тривога.
— Мені також байдуже, — з поспіхом відповів Іванко, — але він вислав мене навмисно до тебе й велів просити тебе, аби ти зараз прийшла до нього. Має тобі щось сказати.
— Не знаю, що він може мати до мене, — відповіла Олена непевним голосом. — А втім він знає, де моя хата, і як має що сказати мені, нехай прийде сюди сам.
— Коли бо не може! — відповів Іванко.
— Чому не може? — запитала Олена.
— Не знаю, чому не може, — відповів хлопець. — Але якби був міг, то, певно, був би прийшов, а не посилав мене.
— Де ж ти його бачив? — запитала Олена.
— А ось тут недалеко в ліску, — відповів хлопець. — Лишився там при моїй худобі, а мене просив, аби я конче покликав тебе.
— Це не може бути! — рішучо мовила Олена. — Ти щось вигадав і дуриш мене.
— Та чого мені вигадувати? — відповів хлопець. — Про мене, не хочеш, то не йди! Я біжу зараз і скажу йому, що ти не хотіла вийти.— Та пожди бо! Ій-богу не знаю, що робити. Чекай хвилю, побіжу до хати та запитаю мами.
— Про мене, роби як знаєш, — відповів Іванко, і відійшовши від неї, для обережности переліз через пліт, аби легше втекти в разі небезпеки.
Олена прожогом побігла до хати, але зараз коло перелазу за углом[5] хати наскочила на стару Горпину, що, здавалося, дожидала її тут.
— Це ти, Оленко? — запитала її ніжним голосом. — Не йди, дитино, за тим хлопчищем, бо я знаю, що він дурить тебе!
— Я й сама так погадала, — відповіла Олена. — Але де ж Андрій? Може ви знаєте що про нього?
— Знаю й не знаю, дитино моя, — відповіла стара, а потім, немов обміркувавши щось, сказала живіше:
— Або знаєш що? Піди за ним! Зараз! Навіть мами не питай! Пізнаємо, чого їм треба. А я вже подбаю, аби тобі не сталося нічого злого.
— Та я й не боюся так дуже, — відповіла Олена. — Тільки дивно мені…
— Ще не так тобі дивно буде, коли пізнаєш усю правду. Але тепер іди й не питай більше; нехай тебе Бог провадить!
Вона перехрестила дівчину й спішно пішла вниз вигоном, а Олена, заглянувши до хати і не заставши в ній матері, накинула на голову велику червону хустку й пішла навздогін Іванкові, що дожидав її на стежці за плотом.
На лісовій полянці, де паслася Довбущуківська худоба, сиділи Сенько й Ленько, дожидаючи приходу Олени. Вони не говорили один до одного нічого, бо вже перед тим гаразд обговорили, пощо її кликали й що з нею робити. Почували добре, що їм треба встругнути тій дівчині щось таке погане, аби їй і повороту не було додому. І коли вона надійшла з Іванком, надіючися побачити Андрія, вони наблизилися до неї з обох боків і, не кажучи ані слова, вхопили її за обі руки, а Ленько в одній хвилі встромив їй затулену в кулаці хустку в рот, аби не кричала.
— Маємо її! — скрикнув радісно Сенько.
— Держи добре, аби не вирвалася! — піддав Ленько.
Жіноча постать у великій червоній хустці на голові не скрикнула, не пручалася, і бачилося навіть, не здивувалася наглому нападові. Тільки Іванко стояв з боку мов остовпілий і також не промовив ані слова.
— Ану, ходи з нами! — промовив до неї Сенько, а Ленько своєю рукою взяв її попід руку. Та в тій хвилі жіноча постать напруго мотнула головою, з неї зсунулася червона хустка, а спід неї виринула перед очима веселих парубків сивоволоса, худа, з поморщеним лицем голова старої Горпини. Парубки зразу ахнули й пустили її руку, а вона правою рукою зараз витягла собі хустку з рота, і потім спокійно запитала їх:
— А куди мене, любоньки, поведете?
— Агій! — скрикнув Сенько й пустився тікати. Ленько, одначе, схилився додолу, очевидно хотячи підняти грубий кімак[6], що лежав біля стежки. Та Горпина випередила його; вхопивши той сам кімак, замахнула ним на Ленька і вдарила його по руці.
— Ти на мене хочеш руку підіймати? Ах, ти шибенику! На, маєш! Маєш! Маєш!
І вона почала прати його по плечах, поки він не відбіг від неї.
— І чого вам треба було від тої дівки? — запитала вона обох Довбущуків, що зупинилися на лісовій стежці, досить оподалік від неї.
— Та ми так, бабуню, хотіли пожартувати трохи, — відповів Сенько.
— Жартувала би з вами лиха доля! — скрикнула Горпина. — Знаю я, як ви хотіли пожартувати. Але це вам вийде на безголов'я!
І відвернувшися від них, пішла стежкою на край лісу, простуючи до своєї хати. Іванко, бачучи такий кінець цеї пригоди, сховався також у гущавині біля своєї худоби, аби не попадати на очі молодим Довбущукам.
— От провела нас стара відьма! — мовив Ленько по її відході, хухаючи на свою болючу руку.
— І як вона знюхалася з Оленою? — голосно міркував Сенько.
— Мусіла якось підслідити нас, — відповів Ленько. — Не має стара іншої роботи, та все волочиться за нами та й за нашим татом. Боюся, аби й тепер не наробила нам іще більшого лиха. Знаєш що, Сеньку? Біжімо тепер за нею і підстережімо, куди пішла. Аби не захотіла заглянути до пустки!
— Це було би справді неприємно для тата, — сказав Сенько й оба вони різними стежками подалися на Довбущуківку.
Отак не справдився страшний сон Олесі.
——————