Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/VIII
◀ VII. Між чесними жидами | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Друга частина. VIII. Утеча в'язня |
IX. Шлюб Андрія ▶ |
|
Кілька місяців після цеї події, одного осіннього вечора йшли досить довгим рядом парами Городецькою вулицею у Львові арештанти, що весь день були заняті роботою, різанням дерева в подвір'ю карного суду. Їхні сірі суконні сердаки промокли до нитки, бо під холодним осіннім дощем вони весь день працювали під голим небом. І тепер вечером вулиця була вся мокра, покрита рідким болотом та калюжами брудної води. Арештанти не могли йти тротуаром, тільки мусіли йти вулицею, і грубими своїми капцями чалапкали по болоті. Тільки два дозорці з набитими карабінами та настромленими на них баґнетами на плечах ішли в парі тротуаром, пильнуючи з-заду походу арештантів.
Нараз один арештант, мабуть пошпотався о камінь, присів до землі і в тій секунді голосно зв'якнув ланцюг.— Що там таке? — крикнув грізно один дозорець, вибігаючи наперед.
Сумерк не позволяв йому розпізнати в ряді, на котрім арештанті бренькнуло залізо.
— Що сталося? — крикнув дозорець другий раз.
Мовчанка. Арештанти стояли тихо, а коли ряд рушив дальше, йшли всі в найбільшім порядку.
Вже були недалеко Бриґідок[1]. Вулиця, котрою йшли до тюрми, вузенька, мало хто по ній ходить, а в тій порі, коли переходили нею арештанти, вже добрий сумерк заліг її.
Нараз у друге почувся брязк заліза, — і в тій секунді розлягся грізний крик дозорця ззаду:
— Стій!..
Запанувала метушня між арештантами. Ніхто не знав, що діється. Всіх очі обернулися в бік, куди в миг ока кинувся один дозорець. Перед ним побачили арештанти чоловіка, котрого пізнали по короткій, сіряковій одежі. Це був один із їх товаришів, Сенько Довбущук.
— Тікай голий, задри поли! — крикнув жартуючи один арештант.
— Котрий то? — грізно запитав стражник із заду.
— Це не я, — відповів інший арештант і кашельнув, аби звернути на себе увагу стражника, а відвернути її від утікача. Один із стражників поспішно загнав увесь гурт арештантів на подвір'я в'язниці і замкнув за ними фіртку, а другий погнав за втікачем. Це в них було службове правило, що не потребувало ніякого порозуміння.Арештант, що пустився навтьоки, був, видно, добрим бігцем, і тікав темною, вузькою вуличкою, скулившися попід мурований паркан. Стражник гнав за ним великими скоками і, здавалося, вже ось-ось дожене бідолаху. Він не хотів стріляти до нього, надіючися й так зловити його.
Та близкість неприятеля й нових кар додала сил утікачеві. Він побачив камінь серед вулички, вхопив його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на стражника.
Удар міг був у миг ока розчерепити голову стражникові, але камінь трапив його лише в коліно. Стражник мимоволі зойкнув і, вхопивши обіруч тяжкий ґвер[2], підскочив два кроки і що сили вдарив арештанта кольбою по плечах. Арештант похилився ще дужче до землі, але не зупиняючися біг далі. Стражник пробіг за ним іще кілька кроків, але біль у коліні був так сильний, що він нарешті мусів зупинитися і прикляк на одно коліно, а тим часом арештант щез на темній площі, до якої доходила вузька вулиця.
На крик стражника надбігла поліція; деякі нічні прохожі обступили його зі всіх боків і розпитували, що сталося. Та даремні були пошукування поліції. Арештант пропав, мов камінь у воді.
——————