Твори (Хвильовий, 1927–1930)/2/«Лілюлі»
| ◀ Пудель | Твори Том другий «Лілюлі» |
Повість про санаторійну зону ▶ |
|
Павлові Тичині
Вилітає експрес і курить.
Тоді в калейдоскопі:
— жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.
… А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок:
— реальні результати капебеу.
То заводський квартал, що вже не мовчить — вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.
Це знає город.
… А вранці, ввечері, вночі в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок. — В центрі города гудка не чути.— … А що під Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики — і в степ, і на станцію. То за кар'єрами пронизливо „кукушка“— кар'єри далі, за кілька гін.
Товариш Оґре живе за мостом: справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського, походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє.
Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові саф'янці й тихо, нечутно рипить по траві.
Тоді каже горбун Альоша:
— Ізмайле, ти чудак.
Товариш Оґре мило всміхається:
— Чому чудак?
І справді, чому чудак?.. А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики. — Горбун теж усміхається.
… І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече п'яною вишнівкою), думайте: каесему.
Так. Верещить:
— Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка… Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха! — Горбун узяв партквиток.… А Льоля подивилась на Марусю й подумала: „Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на „Лілюлі“.
Так що сьогодні дебют: пародія на „Лілюлі“ І Льоля надзвичайно наелектризована.
… А це в даль майбутніх віків:
— Зима в п'ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок — сріблястий — розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90% сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.
Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день — по календарю, місяцеслову, Юльянському, і Україна стала жити по Грегоріянському новому стилю, „в стилі“ уесесер.
Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні новий рік був раніш різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніяльного Гоголя, а просто — факт.
Під новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики — і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.
…З товаришем Оґре в тім же домі живе й француженка Фур'є. Коли Фур'є брала віолончелю (а в степу кричав гудок), вона, Фур'є, думала і про віолончелю, і про Бордо.І ще сказати: дім із фасаду — в дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі.
… Так що сидить горбун Альоша (некрасивий карлик) біля вікна, що в степ, і переписує героїчні п'єси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним білорожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату — під вінець. Вона працює в місцевім пролет —
культі,
в театральній студії, де керують (в пролеткульті) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-не бувший швайцар (відкіля — в анкеті не записано) і вісім чи дев'ять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу.
…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародію на „Лілюлі“?
…І ще сказати: напередодні нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а, може, і не був, бо кожному багато справ, і кожний кудись спішив.
… — Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь.
От.
... Вечір. О дванадцятій ночи буде новий рік. Це веселечність. Це всі знають. Бо тоді ж згадують молодість, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потім умерти, але про останнє не знати — про смерть. Так. Люди завше хочуть жити — і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча. — Про инші правди дехто любить говорити й гадати, як під новий рік або водохрещу: на воді, з воском і як: „Світлана“. Це так; сказано так, бо митець познає світ.
… А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах — тоскує, бо рипить і виє. До цього звикли, цієї жури не знають. Митець знає … — Маруся улетіла.
І знову до товариша Оґре підходить горбун. І знову у вікно ллється блакить.
… — Ти будеш на пародії?
— Буду, Альошо.
Так що пародію на „Лілюлі“ будуть ставити під новий рік, сьогодні, в пролеткульті..
… Товариш Оґре — в капебеу, в експедиції, в редвидаті і ще десь. Любить більш за все відділ хроніки. Колись був членом капебеу, але потім механічно вийшов. Каже: філософські непорозуміння з капебеу. Товариша Оґре можна бачити всюди й ніде. — Льоля в партії не була.
… Льоля?
— Нуда, жінка товариша Огре.
… Вечір.
З площі Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потім до півночи збирати хроніку в новорічний випуск.
Приїхав давно.
Дома Льоля й горбун Альоша (горбун — шваґер, браг Льолін). Горбун і зараз переписує героїчні п'єси для Льолі — для пролеткульту, для инших клубів, де працює тендітна Льоля.
Горбун каже:
— Ізмайле, подивись у вікно.
Товариш Оґре підійшов і подивився у вікно… (Горбун — некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом'ятий, але його очі нагадують Голготу, коли йшов легендарний Христос на Голготу).
Горбун задумливо дивиться в присмерк і каже:
— Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги — бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: „Гу-гу-у!“… І от недалеко спускають пари: „Чох-чох!“… А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: „Ка-пе-бе-у! ка-пе-бе-у!“
І Альоша провів „капебеу“, мов голодний вовк у голоднім і дикім степу.
Льоля сказала:
— Ти, Альошо, фантазьор. От і все.
Товариш Оґре сказав:
— Так, він фантазьор. Але він художник. Це правда: паровик у степу кричить „капебеу“. Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник.
Тоді некрасивий карлик іще сказав:
— А пар по насипу стелеться — ви знаєте, чому?.. Коли потяг мчить од семафору — ви знаєте, чому?І засміявся тихо й щиро.
Товариш Оґре спитав:
— А чому?
… Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голготою, коли вели легендарного Христа на Голготу.
… Сказала й Льоля:
— Ну, говори…
… Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафору. І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города… А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах.
Із станції вилетів потяг і кричав на ввесь степ:
… Альоша не сказав, чому, і знову переписував героїчну п'єсу для Льолі… А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих, як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах.
… Запалили електрику.
Посередині — залізна пічка, а збоку — рояль. А ще збоку біля стіни — туалетний столик. Їдять мало. Иноді Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А в тім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша.На туалетнім столику й художні фігурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула — революція) купувала й любила туалетні прибори, щоб пахло від неї молодістю, радістю, гімназією, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кінця когось невідомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанкові тіні забутих дівчат із забутого теремка, де цілий світ минулого.
… Товариш Огре похапцем різав на маленькі шматки маленький шматок білого хліба й дивився у вікно, де стояв зелений вогонь семафору… І знов у вечерових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики.
Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.
Дивно: під новий рік весна. Це так геніяльно, мов замріяні фантазії геніяльного Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…
… Товариш Оґре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потім — ще рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на „Лілюлі“.
…До трамвайної постоянки — сорок кроків. Іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, ідо напроти, меланхолійні гуси. Потім із ґеґотом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.
… Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
… Товариш Оґре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій 30. Це ж там Льоля буде стрічати новий рік по новому стилю „в стилі“ уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромен Ролана, а на постановку „Лі-лю-лі“.. п'єси Ромен Ролана. Так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на „Лілюлі“. Товаришка Льоля Оґре.
На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у „Собаці садовника“.
І летять уривки:
— Тоді духмяний сум не буває п'яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Міклуха-Маклай на острові Нової Ґвінеї вивчає побут папуасів, так…
так…… Маруся верещить: — Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: „Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна“. І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!.. Максимільяна Гардена з „De profundis“.
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до „Дикої Кішки“, до „Дитячого Спартака“… А десь „ундервуд“ шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
— На веранді сидить стара діва й плаче. — „Чого плачете?“ — Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?.. Кому вона потрібна?..
— Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямо — чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
… А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни — з товаришем Оґре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. В стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.
По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.
Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки…
— Так?
— Так!
Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але —
— на жаль, не завше.
… Чуєте, потенціяльні підсвинки з „прекрасної синьої свині“?
— Так?
— Так!
… і шумів трамвай.
… — Гражданін, ваш білет?
Товариш Оґре подав гроші.
Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся — вперед, назад, навкруги. Ізнову верещала:
— Це ж прелість, Огре! Чуєш?
Тоді товариш Оґре розказав про фантазію некрасивого карлика — про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріял для поеми. Але…— Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Оґре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипини і, може, далекий Індійський океан, і, можливо — нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему „Лі-лю-лі“
… Товариш Оґре згадав Альошу й суворо спитав:
— Що ж тут смішного?
— Що тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Оґре!
Потім вискочила з трамваю й крикнула:
— До побачення, Оґре! До вечора! Буду і я на пародії… Хай живе Пупишкін — голова пролеткульту і його заступник — Мамочка! О-о, як стрінемо новий рік!.. До побачення, Оґре!
… Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
… І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.
І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні менестрелі. Здавалось…… І раптом — здалось:
— в шумі трамваю хтось розплющив сантиментальні очі й скрикнув нечутно — в розпуці, в божевіллі — невідомо:
|
… — О, мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на забутих кварталах степові бур'яни. Вірю!.. Бо бачу — |
і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккачіо „Ameto“, а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню…
…І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озір! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…
|
|
ПУПИШКІН І МАМОЧКА
(Цей фрагмент вставлено,
мабуть, для контрасту)
… Товариш Оґре зиркнув у вікно.
— Хто це?
… Нуда, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тайгайського мосту до товаришки Оґре в такій справі: у справі сьогоднішньої пародії на „Лі-лю-лі“.
… — І справді: хіба таки поганий товариш Пупишкін?Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №…
— Живе?
— Живе!
— Ну, і бог з ним!
Але хтось не вгомоняється.
Тоді це:
— Товариш Пупишкін, голова пролеткульту — не просто голова: і письменник. Оповідання його починаються фатально так: „Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій ect“. Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: „Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?“. І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!
… — Це який? Це той, що йде!
— Нуда, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов — не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Оґре.
… Товариш Пупишкін має „чотирьох ребятьонков“ і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що „антік маре з шоколадом“. Правда, хтось каже, що це міські міщаночки… — Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!
… — А як же так?
— А так, значить, „вопче“.І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
… Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: „Ми захищали Петроград“… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:
— Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?
— Нє!
— Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?
— Сознаніє!
— Дурак!.. А що таке сознаніє?
Товариш Мамочка хилиться на канапу:
— Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.
Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар:
— От тобі й Бухарін сказав… нарешті, й я тобі кажу!
— Нє!
— Дурак… Ти, мабуть, і сьогодні підпив?
Тоді Мамочка в обійми:
— А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: „геть усяку авторитарність і да здравствуєт колективное творчество“. Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того…
—Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
Мамочка:
— Я? Спати? Потомственний пролетарів? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєн каплі крові… Понімаєш?
і т. д. і т. п. ect.
…Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?
— Нуда!
… Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить.
А з заходу насуваються сині тачанки.
… І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончеля. Це француженка Фур'є.
Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі. Її вважали за „іскопаємоє“, бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, инше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила „бож'їм духом“ і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фур'є каже:
— Колего, товар хороший. Може, купите?
„Колега“ усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
— Колего, товар хороший.
Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любови.
… А Льоля підвелась і зідхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстінь: колись одбирали в парткасу на голодних, а вона „забула“ віддати й тепер хоче комусь продати.
… — Як по-твоєму: треба говорити про це, чи ні?
— Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
— А я от знаю… — і горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голготою, коли вели легендарного Христа на Голготу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
… А музика така:
— на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
… І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ…
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончеля бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів…
І знову гриміла зоря на далеких шляхах… — Хеопс-Хуфу!..
… — Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не втихала.
… І тоді ж, коли чуєш віолончелю мадам Фур'є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати иншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя!
І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
… Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!.. — довго, спроволока.
І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденґемі життя.
… І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР'Є
… Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур'є!
— А, це ви, Льольо?.. Харашо! Сідайте! Драстуйте!.. Знаю, знаю: у вас новий рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: новий рік — це радісно… Я буду святкувати і ваш.Льоля сказала:
— Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість.
Мадам Фур'е збентежилась, заметушилась, а потім не знала, куди положити руки.
— Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гарони.
Льоля думала, що йти на Садову 30 рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генерально — до постановки пародії на „Лілюлі“. Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Оґре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. О гре сказав:
— Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
— Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої кватири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Оґре не зачепили хулігани.
… Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.… Проходив трамвай повз будинок — це були чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
… У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
… Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і „Лілюлі“. А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.
Коли віолончеля стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончелю і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончеля — жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви, Льольо, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille.Льоля тихо дивилася на мадам Фур'є — й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
— Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille. Инакше й ви, Льольо, будете „іскопаємоє“. Я знаю, це мене так… Але я вже инакше не можу. Вам треба инакше, по-новому. Инший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур'є схилила голову на віолончелю й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
— Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте повий рік. І я буду стрічати. Новий рік — гарно: все думаєш — „а чи не прийде щось инше“…
Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є ніде стрічати новий рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрічати новий рік у пролеткульті, що на Садовій 30.
Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюґо, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
… Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:
— Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.Товариш Оґре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
… — От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться…
… Була заля, в залі — буфет, а в буфеті — конфекти, яблука та инше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в залю, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
— Ще?.. Та де ж вони, господи…
Вони чекали оркестрантів.
Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — „Папіроси тов. Петровскій“ і з рекламою — „Осінні скрипки“.
… Товаришка Шмідт схвильовано говорила:
— Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А, може б, хто инший зробив?
Товариш Оґре сказав:
— Ясно. Тільки — ми!
Товаришка Шмідт була безмежно рада й рожево-схвильована. Вона підбігала до піраміди „тов. Петровскій“ і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.
… А коли товариш Оґре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:
— Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім?
Тоді товариш Оґре почервонів і збентежено сказав:
— Я — безпартійний!
—?.. Ви безпартійний?
… І пробігла чорна кішка.
… Товаришка Шмідт холодно сказала:
— А я думала, ви в парткомі…
Товариш Оґре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і під ним — паровики.
… Товариш Оґре сказав:
— До побачення!
Товариш Шмідт сказала:
— До побачення!
Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.
… В голові блукали уривки: „Ясно. Тільки — ми!“.
… На Байкальській вулиці товариш Оґре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.
… А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.
… На розі товариш Оґре бачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
… Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.
… — Гражданін, будь ласка, пропустіть!
… — Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство … Сссволочі!
… — Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і — впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, і бабку підвели громадяни.
… З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольські смолоскипи пускали вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято нового року.
… — Гражданін, подивіться, яке кощунство!..… А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города…
… Новий рік. Щастя. Думаю: чи не прийде щось инше? — Товариш Оґре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода… А під новий рік і водохрещу старого стилю, не „в стилі“ уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як „Світлана“.
Товариш Оґре згадав (бачив у друкарні), що на різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
— Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски…
… Ні!.. Не ці… — …А життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо новий рік: „чи не прийде щось инше?“…
… Товаришка Шмідт сказала: „Ви безпартійний?“ — і стало холодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.
… А збоку хтось регоче й розказує про „артемівців“, про дім пролетарського студентства, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.
… — О… О… О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка…… І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І, припустім, він питає:
— Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
Тоді Маруся скаже:
— Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: „Уту-тут! уту-тут!“ І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає невідоме небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
… — А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці.
606
— Браво! Браво! Браво!
Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на „Лілюлі“. Льоля горіла, Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
Вже все. Більш нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.
Тоді із залі вийшла публіка. Була публіка і публіка.
Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати новий рік.
… Героїня вечора — Льоля. Але герой вечора — бувший і т. д. — товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на „Лілюлі“, п'єси Ромен Ролана, качали.
Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз.
Пішли за сюрпризом.
… Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кіхота.
Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував.
Тоді публіка (машиністка пролеткульту й писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме —
САМОВАР
Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.
… А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.
… В театральній студії дзвеніли тарілки.… Новий рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень… Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як „Світлана“.
… В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша — з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Оґре.
Але знову дивився горбун Голготою, коли вели легендарного Христа на Голготу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.
… Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Оґре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.
Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:
Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав, — як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої „авторитарности“. Маруся каже: „Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою… Пороть треба“.
І ще Маруся каже: „Буває, люди течуть біля серця… Правда?“ — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на „достойно“ в юне небо… а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.
… Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але красиві дівчата не звертали на його уваги.
Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.
Віддалік сідила (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама… І мама сказала дівчинці:
— Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.
… Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав, вказуючи на некрасиву жінку:
— Дівчинко! Ото твоя мама?
Тоді дівчинка сказала:
— Я сестра мамина, у мене мами нема!
… Пройшов товариш Оґре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали „малоросійських“ пісень — трохи зажурних, не таких, як під новий рік.… А новий рік — щастя. — У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Оґре розгублено відповідав на запитання…
…Товаришка Шмідт сказала: „Ви безпартійний?“ …
— О, красний, прекрасний цвет! Рабочій, рабства больше нєт!..
А в фойє й досі говорили про те, як товаришеві Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки, і досі кричав Мамочка.
…Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й „миколаївська“. „Миколаївську“ пили ті, кого викликав — по секрету — пролеткультівський поет. Були тости.
… Маруся верещала:
— Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпровірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу пачками… Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечора.
|
… Товариш Оґре захмілів. Захмілів і горбун. Тоді сказав товариш Оґре товаришеві Пупишкіну: |
Товариш Пупишкін сказав:
— Совершенно правільно: ні сюди Микита, ні туди Микита… Це участь інтелігенції… Ну, а як і мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити…
… А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
— Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародії на „Лілюлі“, потім подивилась на товариша Оґре й задумалась.
… Дванадцята година.
Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, „в стилі“ уесесер.
… Товариш Оґре говорив:
— Так, я трохи п'яний і скажу: сіра осінь на моїй душі… А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах… а тепер боляче: знаєте — біла ворона…
Товариш Пупишкін говорив:
— Совершенно правільно! Це закон матеріялістичної діялектики. Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріят.
Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
— Хороший самовар. Справжній тульський… Так що молодці хлопці!
… Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт, — і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
… — Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
… — Сіла?
— Сіла.
… Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
— Чого я задумався?..
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голготу.
… Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
Льоля ще випила трохи й була вже весела, і говорила про постановку пародії на „Лілюлі“. Товариш Оґре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
… Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо…ФІНАЛ
… Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:
— От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..
Ви думаєте так: гу-у-у?..
Льоля сказала:
— Нуда… Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..
Всі причаїлись, слухали.
… Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
— Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п…—у-у!
Альоша так чітко протягнув на „у“ площадне слово, що майже всі підскочили.
Льоля фаркнула.
Всі фаркнули.
Товариш Пупишкін закричав:
— Скоріш ведіть його… він п'яний!..
Товариш Оґре підвівся:
— Альошо, ходім додому…
Льоля збентежено підбирала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
… Некрасивий карлик мовчав.ЕПІЛОГ
До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі го̀рода о другій годині зимою в п'ятім році нової ери, під новий рік по новому стилю, „в стилі“ уесесер — шумували вулиці…
… І думалось, що савойари — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
… Далі шум стихав.
І нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
З півдня на го̀род насідав туман.
… Товариш Оґре й горбун ішли поруч.
Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав:
— Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Оґре сказав:
— Ні.
— А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
Товариш Оґре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на го̀род, знову пізнав Голготу, коли вели легендарного Христа на Голготу.
І спитав — трохи патетично — товариш Оґре:
— Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
— Не знаю.
— А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
… Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стикають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.
… Над Тайгайським мостом — далекі зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.
… Ішов новий рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як „Світлана“ — не весело на цілі довгі-короткі місяці.
… Крізь мряку, туди в степ, маячив зелений огонь семафору.
… Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.
Раптом із станції вилетів потяг.
… А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
— Гу-у!..
… Сказав товариш Оґре:
— Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.Сказала Льоля:
— Води в графині нема. Хай набере з крана.
Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв шклянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
… А за стіною мадам Фур'є, очевидно, взяла віолончелю.
І знову чути було зажурну пісню з Бордо — 3 далекого го́рода загоризонтної Франції.
Мадам Фур'є, мабуть, стрічала новий рік.