Твори (Хвильовий, 1927–1930)/2/Повість про санаторійну зону
| ◀ «Лілюлі» | Твори Том другий Повість про санаторійну зону |
Сантиментальна історія ▶ |
|
Із щоденника хорої „… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…“ — Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріялом для повісти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не инакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без „іст“ ще волохатіш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю — це теж псевдонім — сестру Катрю й Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно, але він не тільки для анарха, — і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою й фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… — Але треба завше мати на увазі: санаторійна зона не театр маріонеток — це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальности.
|
|
Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з „благородного“ інституту, як вона каже, любила колись кадриль і басить: — „Пулжалуста! Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціяльно для здоров'я“. — А втім, у неї й папіроси спеціяльно для здоров'я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. — „Так що, шановна пані, — підходить до неї якийсь хорий, — ви мені вчора дали тухлі яйця“. — Женщина з „благородного“ інституту здивовано дивиться: — „Хм!.. Йому ж у середину не залєзіш!“ — Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку й прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кешені гроші… — І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана „пуговка“. Крутити пуговку — це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні, майже всі. — „Ваш чоловік ревнивий?“ — питає хтось когось. — „Ну, да!.. А що?“ — „Та так!“ — „Що так?“ — хвилюється друга. — „Та думаю сказати, що ви з (ім'я рек) крутите пуговку“. — „Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?“ — „Ні!“ — „І це серйозно?“ — „Так!“ — Тоді друга раптом міняє тон. — „Голубонько! Ну, що ви робите? Він же в мене зовсім „іздьоргана“ людина. Це ж його остаточно уб'є. Ну, голубонько, (обіймає) невже мені так і не можна ходити з мужчинами?“ — „А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?“ — „…Ну, ладно… ну… ходила… ну… в ліс… ну… що ж тут такого?“ — „Звичайно, нічого!“ — знову спокійно каже перша. — „Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім'я рек) у ліс“. — „Що ви кажете?“ — і на обличчі другої жах. — „Та ви ж його цим уб'єте?“ — „Ну, ладно!“ — сміється перша. — „Я не скажу. Але — умова: не підходьте до (ім'я рек) після цієї лежанки… Добре?“ — „Будь ласка! на чорта він мені здався?“ — і друга робить найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся й шипить крізь зуби: — „Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!“ — … Але перша вже з (ім'я рек). — Але річ і не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із го̀рода. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарості. Оповідають, що до нього підійшла — наче з землі виросла — фігура, очевидно, другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому всі певні) з півгодини. Потім фігура зникла в бур'янах. — „Наш метранпаж, — сміявся хтось, — пахне „нат-пінкертоном“. — „Да! Мабуть, каналья!“ — кидав другий. — А в тім, не всі ж і цікавляться Карно. Дехто просто гадає, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між иншим, єсть і ще інтереси. Принаймні, саме тут і було чути, як один із хорих, розмахнувшись картою, кричав: — „Віст!“ — „Дозвольте! — зупиняв його другий. — Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти“. — „Це ж коли?“ — „А зараз!“ — „І ви це смієте мені говорити?“ — „А що ж… неправда?“ — „Тоді ви — нахал!“ — „Я — як?“ — Розгорявся скандал. Але підлітали й мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за „66“. Розводили й питали: — „Ну, тепер гніву нема?“ — „Нема!“ — „А у вас нема?“ — „Нема!“ — „Тоді подайте руки!“ — Але рук не подавали. — „Я не подаю принципово: не гіґієнічно!“ — Тоді говорили, що є гіґієна спеціяльно для Німеччини, а нам на неї плювать! — „В данім разі плюють сіверяни, тільки не ми“. — Тоді вияснялося, що „ми“ орієнтуємось на закордон, бо там (sic!) Вишиваний… А потім знову йшли балачки про те, инше. А потім відходив сірий санаторійний будень.
|
|
„… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глубокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок“.
Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і — пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою.
— Ма-а-айо! — гукали безмежні простори.
На зоні конав присмерковий час. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. — Над верандою жевріла голубоока саєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.
На Ґралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний дурень.
І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці — суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла в березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала:
— Ах, боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарешті, анарх?.. А-ах, боже мій!
Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.
Сестра трохи постояла в роздум'ї й раптом кинула, повертаючись до койок із хорими:
— Скажіть, будь ласка, анархові, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? — і пішла туди, де стояв суворий ординатор…Потім хтось вибіг за зону і — в рупор:
— Аго-о-ов!
Насторожилася ріка й понесла озов на низини, на плеса, замираючи. І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в'язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.
Нарешті з дикого малинника вискочила Майя. Слідом за нею — своєю звичайною млявою ходою величезний, волохатий анарх. Скоро лежали на своїх койках і перекидались фразами. Скоро заговорила й Унікум: вона ніколи в таких випадках не мовчала. Унікум має для цього спеціяльну тираду, що в ній згадується Савонаролу, флорентійців, аскетизм, жах, ридання й т. д., і все це — недвозначний натяк на анарха.
Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. Проте, незабаром і сама Унікум змовкла: мабуть, і їй було нудно. І справді: промову її зовсім не розраховано на анархову запальність. Вона добре розуміє, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала — і все!
Тільки за півгодини миршавий дідок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:
— Хе… Хе… Тавонарола!
Цим би, очевидно, і зліквідовано було відголоски на тираду Унікум, коли б не Хлоня.
— А що то значить „тавонарола“? — спитав він дідка, нервово одкинувши голову.— Тантіменталітм — от що! — кинув дідок і захіхікав.
Цього було досить. Така відповідь зірвала Хлоню, бо він вважав, що наша епоха — доба сантименталізму, і тому він не допустить, щоб хто-небудь глузував із неї. Проте такі нелогічні висновки з'ясовувались просто. Хлоня писав по закутках патетичні новели, які потай і читав анархові. Взагалі Хлоню вважали за „оригінального пацанка“: то він метушився по зоні й щось викрикував, то бачили його з похиленою головою в якійсь надзвичайній меланхолії. Жив він тут декілька місяців і за цей час чотири рази бігав до ріки топитися.
Хлоня зірвався з місця і, підбігши до дідка, закричав істерично.
— Нуда! Нуда! Сантименталізм!.. Але ти розумієш, що це! Чуєш, чортова тютя?
Всі обурились. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос — і так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов'язково доложити ординаторові. Хіба анарх маленький? Та він же дідка може одним пальцем убити! Хіба він не постоїть за себе, коли він всерйоз приймає цю кличку? І що тут особливого? Невже Савонарола — таке погане ім'я?.. Нарешті, чого ж анарх мовчить?.. От ще байдужий ведмідь!
А з Хлонею треба покінчити. Бо ж і справді ніхто нічого не знає про справжній душевний стан цього хлопця. Можливо, він просто рисується… А, коли він істерик, треба лікуватися, для цього єсть спеціяльні лікарні. Не можна допускати, щоб він наводив терор на весь санаторій.
Сестра Катря заспокоювала хорих. І, коли на койках стихло, вона звернулася до Хлоні:
— Навіщо ви так?.. Ах, як негарно!
Хлоня мовчав.
Анарх теж не промовив жодного слова. Вся ця історія давно йому обридла, і він не буде втручатися в неї. Він простягнув своє величезне тіло, і здавалося, що от-от тріснуть тендітні ніжки його койки, і вона із стогоном завалиться під цією грузною махиною.
А в тім, таке припущення міг би зробити тільки той, хто не мав випадку зустрітися з анарховими очима. Була в цих очах і наївна простота, і романтична мрійливість.
Анарх уважно дивився на чисте прозоре небо — там стояли пір'їнні па̀меги. В цю хвилину він просто химерив. Він бачив, як у небі росла хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом. Він спостерігав, як по безкрайому горовому океані, починаючи свою повітряну путь від експериментальної фарми, пливли білі барашки на своїх білорунних човнах, і майже нічого не бачив, крім синіх верховіть. І коли б не цей негарний смішок, що ним весь час сміялася Майя (була в тому смішку якась неприємна нотка), анарх почував би себе добре. Принаймні, зараз.Майя знову засміялась.
Звичайно, можна повернутись і спитати, чому їй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смішне. На тім і крапка. А справді це не так. Він має на це докази.
Нарешті, всі ці ідіотські історії з Савонаролою, безперечно, не обходяться без неї. Це ж вона назвала його Савонаролою.
Із трьох осіб, з якими зійшовся він на санаторійній зоні, саме — Хлоні, сестри Катрі й Майї, до останньої його найбільше тягнуло. Спершу анарх думав, що це з'ясовується її фізичними якостями (Майя, безперечно, була красивою женщиною), що це з'ясовується їхнім фізичним звязком, але потім переконався: це не те. Иноді вона так тонко й безжалісно глузувала з нього, що після цього він майже з огидою згадував її довгі темні вії, під якими щулились нехороші вороні очі. Його навіть у такі хвилини не приваблювало її запашне тіло, яке вона завжди безсоромно демонструвала піл надто прозорим капотом.
Якісь загадкові ланцюжки скріпляли з нею його, і — цікаво — часто побрівши в нікуди, анарх раптом натикався на Майю, наче саме тут він і призначив їй побачення. Проте й Майя ніколи не дивувалася з такої зустрічи: чи то й вона вважала її за звичайне явище, чи то просто не звертала на це уваги.
Сестра Катря остаточно заспокоїла хорих. Власне, ніхто й нікого і не хотів ображати (виправдувався дехто), і зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сірого санаторійного будня.
Над санаторієм стояла сторожка тиша. Проходила остання лежанка. Розкидані по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечері, що після неї попрямувати в білі суворі палати.
Але за чверть години до дзвоника біля пустельної клумби на північнім краю будинку раптом виросла фігура. Одразу ж мало не всі звернули на неї увагу.
Майя цієї фігури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:
— Ну… як діла?
— Не знаю! — неохоче кинув той.
Тоді Майя підвелась і сіла біля нього. Потім погладила його волохату голову своєю вихоленою рукою:
— Ах, ти, моя волохатко!
— Майо!.. Не треба! — тихо сказав він і взяв її не в міру тонку талію в свою мускулясту руку.
Вона засміялася тихим смішком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд і обидва перевела до тонкої сорочки на свої тугі грудні яблука.
— Не тре-ба? — протягнула Майя і, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: — Савонаролочко! Він і досі тут?І вона легким рухом одкинула своє тіло до будинку.
Нуда! Біля клумби з клунком метранпаж. Сьогодні зранку він прийшов у санаторій і рішуче заявив, що не піде відціля. Це було трохи комічно, але й трохи трагікомічно, як дехто казав.
Метранпаж заявив, що він хоче оселитись на санаторійній зоні. Він має від свого виробництва відпуск, та він не має можливости подихати чистим повітрям. А через те, що в державних санаторіях завше забрано всі безплатні місця і — між нами кажучи (на це „між нами кажучи“ метранпаж зробив декілька наголосів) — не тими, кому слід забирати, — він революційним шляхом хоче виправити деякі дрібненькі хиби „нашого“ апарату.
Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечері. Метранпаж чекав.
— Коли хочеш — це мені подобається, — сказала Майя, — бо це справжня упертість.
— Упертість — то так, але подивіться на анарха, — говорила на дальній койці Унікум. — Це ж цілі океани іронії, цілі таємниці анархистської мудрости. Як же: республіка покинула метранпажів!
Унікум і тепер ніхто не відповідав.
Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… — Тоді повз койки пройшла сестра Катря й зідхнула.
Анарх раптом згадав тихий негарний смішок. Він подивився на Майю й коротко кинув:— От!
— Що от? — суворо, міняючи тон, спитала та. — Особливого нічого не бачу.
Вона розуміє, куди закидає він, і вона цинічно заявляє, що її не тільки радує, але й нервує метранпажева впертість. Майя добре знає життя й знає таких плебеїв, котрі тільки-но й корисні своєю товстозадою під боком. Ця ж, остання, продає на бульварі бублики (мухи загадили) або гнилі вишні: на фунт півфунта хвостиків — і плює на все і вся.
— Але це ж ти про дружину? — похмуро вставив анарх.
— Знаємо! — грубо кинула Майя. — Знаємо, що таке вплив оточення!
Він не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це „от“. Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрою декілька днів. І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений санаторійною публікою і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? по-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустім. Хіба він не порівнює себе з санаторійною публікою?
— Нє! зрозумійте, — доказувала десь Унікум. — При чому тут ми?
— Е, на злодію шапка горить, — викрикнув хтось. — Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.— Махаївщина! — і Унікум удано позіхнула.
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа підійшла сестра.
Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:
— Ви не бачили, який він?.. Дуже старий?..
— Так що метранпажі не котячої породи! — вульґарно відрубали плебеї. — „Пуговки не вкрутиш!“
— Галдіть! — і дама сплюнула.
Але шум не стихав.
… І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязі кількох сірих санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.
Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.
— Тям! Тям! Тям! — прозвучало біля центрального будинку.
Розбитим черепком міди кінчалась остання лежанка. Хорі підводились і йшли до веранди.На другий день узнали: метранпаж — із центру, прізвище — Карно. Вже говорили про те, що Карно — вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третій день, нарешті — тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всіх страшенно заінтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь із-під дуба доносились таємничі розмови про Карно. То зібралось декілька койок.
Метранпаж, очевидно, зацікавив своїм зовнішнім виглядом. Це була втілена демонстрація. Не дивлячись на його низенький зріст, ніхто б не міг щиро сказати, що це — миша без хвоста. Карно в розмові ніби ріс і становився вищим за всіх. Цікаво, що він і дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голові нижчою за себе: якось ізверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, „внутрішні“ позиції. Але дивився він завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навіть і обличчя йому було якесь гостреньке, і балачки його були гостренькі. Проте — хоч як це й дивно — балачки його були звичайні фрази, якими перекидались санаторійці, і з тією тільки ріжницею, що фрази ці сполучались через якийсь своєрідний синтаксис, характерний для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втіленою демонстрацією, то з таким же поспіхом до нього підходив і втілений сарказм. Останній, власне, і заінтриговував більш за все санаторійців.
Тільки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймні, ніхто не помічав, щоб їх цікавила метранпажева постать. Як і раніш, вони зникали в дикому малиннику й надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крізь дикий малинник вони продиралися на гору, що була командною висотою в цьому районі, і відтіля дивилися на степи: степи відходили на північ і захід.
Це було вже тоді, коли глибоке літо шукало своїх кінців, коли зрідка навіть пахло прозорою осінню. Саме тоді хора й писала в свойому щоденнику:
… Командна висота стоїть над рікою. Далі летять поля. Ріка летить за полями: її смарагдова стьожка, не во́ди. За санаторієм скрадаються слобідки, поселки, а ще далі — околиця, перші міські квартали й нарешті го́род. Анарх дивився на північ і бачив: там, біля ѓорода, на перевалах, степи дико озирались і бігли і зникали в туманній безвісті загір'я. У санаторій стікалися з усіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в „останній стадії“ і від манікюрш: так, взагалі. Майя оглядала з командної висоти санаторійну зону й шпурляла:
— „Тут звалено союзний вінегрет“. Потім вона говорила, що, коли б її спитали: „хто це там живе?“ — вона б і справді не найшла відповіли. — „Хто ж? Звичайно, люди!“ — дражливо подавав анарх. — „Мій глупенький Савонаролочко! — усміхалася Майя, нарочито приймаючи його слова за чисту монету. — Тобі до твоєї навчальної відповіди недостає: лорнету, що в нього ти дивився б із безоднею мудрости на цих людей, і театрально-солоденької замашки… Савонаролочко! Їй богу, ти доісторичний екземпляр!“ — Анарх мовчав. — „Ну, чого ж ти мовчиш? — казала кокетуючи Майя. — Подивися на мої „глазьони“… Правда ж, вони блистять на сонці, як чорні виноградники? Ну, признайся!.. Правда ж, я — еластична гадючка, що гладить твоє серце мініятюрним замшевим язичком? Ну?.. — і знову Майя негарно всміхалась. — Ні, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману a la Тарзан. То… просто… гра фантазії викликаної половим зворушенням…“ Потім вона шелестіла своїми довгими віями, щулила очі й тараторила щось про свою тендітну фігурку, що до неї анарх являється різким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, і питала: — „Правда?" — „Правда“! — кидав він, щоб одвязатись. І тоді ж думав, що з кожним днем tête-à-tête з Майєю становиться неможливіш. — „Ну, чого ж ти надувся?" — питала вона. Потім знову грала своїм негарним смішком і казала, що перед нею стоїть грізний образ великого реформатора Савонароли, і їй не то страшно, не то — не страшно. Тут кокетування переходило свої межі й було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку він тільки комічний, але не перекосити обличчя він не міг, бо й справді в цей момент йому було неприємно: Майя виводила його з рівноваги. Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, які сюрпризи чекають його. Але він ніколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такі хвилини не гнів на Майю тривожив його, а підозрілість. І ця підозрілість росла й набирала не аби-якої сили. Перелім був, власне, недавно, в кінці квітня. Після довгих вагань, після важких безсонних ночей прийшов гарний настрій і пропала нарешті нудьга, яка не давала йому покою. На протязі мало не тижня він був у стані якоїсь молодечої безшабашности, бо була незломна певність, що це і є те, чого він так довго чекав. Правда, і раніш були такі моменти, коли до нього приходила бадьорість; правда, незломна певність — взагалі проблематичне явище. Але на цей раз він повірив собі. Він подумав, що криза світогляду (вона виникла під давлінням об'єктивних обставин) пройшла, і він тепер знову візьметься, перецінивши цінності, за творчу працю. Саме тоді анарх і використав знайомство, щоб попасти на санаторійну зону. Це для нього був перший подвиг: він доброхітно приймав послугу тих, з ким до цього часу вів запеклу боротьбу. Він (так анарх іронічно думав про себе) спалив чорний прапор і відважно розгортав багряний. Тепер він бачив, що, спаливши чорний, він багряного, можливо, не розгорне. Він бачив, нарешті, що перелім був фікцією. І тепер, коли Майя так грубо підлітала до його душевного надлому, анарх спішив од неї відійти. Далеко маячив яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник і стояло чітке безгоміння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якісь трави. Він сідав на пеньок і дививсь на горизонт. Иноді з-за ріки хтось знову кричав: — „Аго-о-ов!“ — „Хто це? Хто-о-о це?“ — підхоплювала Майя. Але ріка й тоді мовчала. Повільно несла свої темно-алмазні води в далеч між чорних берегів. Потай рвала зелену лямівку з круч; невідомо крутила у верцадлі глибин і виносила її за осоками, за комишами, на пасторальні гони духмяного вечора… Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Иноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клумби, відтіля, з дальної веранди. Тоді з-за ріки гулом темної міди крокували дзвіниці. Анарх знову сідав на пеньок і думав про осінь: напливе осінь — прозорі простори, стиглі яблука, таємні мислі, далекі спогади. І коли в цю хвилину з конторського плацу доносилися звуки „катеринки“, її середньовічних мотивів — перед ним стояла якась фільма з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня. І тоді ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На арені кловн із своєю буфонадою, а за лаштунками вмирає кловнів син.
— Провінціяльна трагедія! — гірко всміхався анарх. — Але, як він не глузував із себе, як не соромив себе, від таких дум він не міг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замість цирку виростали шереги інвалідів якоїсь невідомої інсурекції й проходили повз його. Нарешті даль стихала. „Катеринка“ пропадала в яблуневій оазі. Він підводився і йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хліба. Тоді підходила до нього Майя й ще раз сміялася своїм тихим негарним смішком. — „Савонаролочко! — казала вона. — Ну, який з тебе анарх?“ — „Майо!“ — зупиняв її той. — „Ну, не буду! Не буду більш!“ — говорила вона. З появою на санаторійній зоні Карно розмови такі не припинялись, але несподівано набрали більш загострених форм. — „Як тобі подобається „наш?“ — питала Майя. — „Хто це?“ — підводив очі анарх. — „Метранпаж, звичайно!“ — „Саме?“ — „Ну, от… взагалі… — говорила, чомусь нервуючись, Майя. — Мені здається, що він просто пронира — і все“. — „Можливо“! — Тоді вона раптом грала очима й спирала погляд на своїх грудних яблуках. — „А от мені хочеться з ним пофліртувати. Ти як на це дивишся?“ — „Що ж, діло твоє!“ Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всім тілом так, що анарх почував, як йому починали горіти вуха, і шепотіла: — „Ти не думай, що так… фліртувати. Я серйозно… Знаєш?.. Ну, ти мене розумієш!..“ Тоді він переходив на „ви“: — „Слухайте!“ — і він зупинявся. — „Ах, який ти смішний!“ — реготала Майя. Вона так голосно реготала, що здавалось — дзвенять усі перевали, весь ліс, усі бур'яни, всі зелені дороги. Відголоски її реготу метушились і тікали: і до санаторійної зони, і до перших міських кварталів, і в сизу загоризонтну безвість.
Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу. Але він і тут пізнавав тихий негарний смішок. Щось надломлене, ледве помітне забігало вперед і плуталось у міцних нотах реготу.Колись, коли падали легкі тіні, з дальнього поселку до гори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:
— Чуєте, як гудить? як вам? подобається?
Анарх догадався, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фолькотіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди.
Дідок і справді щось сказав. І те, що він сказав, було, як і завжди, безглузде. Анарх не втерпів і підвівся. Він подивився навкруги себе: нікого з медичного персоналу не було. Тільки сестра Катря маячила під яблунею з одуванчиком у руці.
Стояла гаряча тиша. Навіть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фоєрверк, і розтанув у просторах білим димком.
Анарх пішов повз койок, що на них лежали хорі. Недалеко він почув розмову. Один із хорих надхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал.
За асоціяцією — божевільний Муравйов — він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. І це неприємно вразило й зіпсувало й без того поганий настрій. „Для чого анамнез“? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез — причіпка: просто треба комусь поповнити його біографію.
Сьогодні він знову відчув тривогу. Вона підійшла до нього й зупинилась.
Але він мусить себе взяти в руки! Відкіля ця підозрілість?.. Ні, це неможливо! Він певний, що справа зовсім не в ломці світогляду — це просто істерія. Він давно вже помічає, що з ним робиться щось неладне! Саме істерія, инакше й не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він приймав активну участь, анарх мусив чекати цієї хороби. І вона прийшла із своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вражливістю, з ексцентричністю, з приступами тоски й страху. Треба негайно вжити якихось заходів — инакше з ним буде те, що і з Хлонею.
Проходив дзвінкий день.
В тихому блакитному неводі полоскалось біло-мідне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зеніту. Тоді перевалилось через зеніт біло-мідне сонце, і потягнув хрустальний день на захід.
До анарха, коли він простяг своє велетенське тіло, підсунула койку Унікум. Праворуч лежала Майя, ближче — метранпаж.
— Чому я з вами так мало говорю? — спитала Унікум, звертаючись до анарха.
Хтось пирхнув: цю солом'яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманія. Вона буквально й остаточно нікому не дає покою.— Знаєте, краще було б, коли б ви до мене не приставали! — сказав анарх.
— Що? — скрикнула Унікум.
Хтось іще раз пирхнув.
Тоді Унікум, щоб вийти з ніякового становища, підвелась і погладила своєю рукою загорілі анархові груди. Потім похилила голову на бік, на дикий малинник: мовляв, ходім! І раптом одвернулась.
— От іще нелюдимий!
— І справді: якийсь Мендель в окулярах, — сказала Майя, втручаючись у розмову, і кинула до анарха: — Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, і йшов би!
— Нікого я не кличу, — образилась Унікум. — Подумаєш, яка цяця! — і понесла свою койку до веранди.
Майя вирядила її іронічним поглядом, потім розставила руки й затопила яблуневий глуш:
— О-о-о!
— Так кричить санаторійний дурень! — подав із дальньої койки психопат.
— Коли хочете знати, так кричить життя! — кинула в бік Майя.
Психопат усміхнувся: „життя?“ Він ніколи цьому не повірить. Дідок правий: у неї, безперечно, хорий огник в очах.
„О“ пішло в глуш, у бур'яни й там поринуло, щоб більше не вернутися. Але „о“ стривожило медичний персонал. Прибігла сестра й одразу ж накинулась:
— Не можна так, Майо, — сказала вона. — Що ви робите? Я ординаторові скажу!
Майя звернулася котятком. Майї нема. Майя ніколи не кричала.
— Хто ж?
— О! — і Майя показала пальцем на анарха.
Сестра до нього: мовляв, такий серйозний — і на тобі! Що це з ним? То невчасно на койку лягає, то ще що-небудь. Це ж недисциплінованість! Так порушувати санаторійний режим ні в якім разі не можна. Він мусить негайно себе виправити — инакше будуть неприємності.
Але сестру несподівано перебив метранпаж.
— Це кричали вони! — сказав він, роблячи наголос на „вони“, і махнув рукою в Майїн бік.
— Що? — зробила здивовані очі Майя.
— Нічого! — спокійно сказав Карно, і потім раптом спитав, звертаючись до анарха: — А що то у вас лежить у кешені?
— Ну? — скинув очі анарх.
— Я питаю: що то у вас лежить у кешені?
Анарх зиркнув на свою кешеню й тут же почервонів. Проходячи повз загороджений молодняк, він зірвав три яблука, що їх хотів дати Хлоні. Тепер Карно його несподівано поставив у таке становище, ніби він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк.— Яблука, — сказав він і витяг їх.
— Яблука ж заборонено рвати, — кинув метранпаж і перевів свій іронічний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорим із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам'ятає: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. Наступила ніякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останній — іронічно — на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусив би кудись одійти.
Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сантименталізм. Це була одна з його улюблених тем. Потім дідок смакував так: Майя, мовляв, не біблійська Рахіль, але щось подібне. Знаєте: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, ніжка, знаєте, коли неловко сяде напроти без панталонів…
— Хе… хе… Тантіменталітм?
Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотіння, що його він приймав, як молитву перед своїм могутнім тілом.Тепер анарх просто не чув дідка. Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз йому навіть здалося, що це його старий знайомий.
Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хорі, підійшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й ніби щось згадував.
Розмови йшли на антирелігійні теми. Дійшли нарешті до попів, до тих, що „к чорту рясу“ й на партизанських коней сідали. Говорили й про инших: про святих і преподобних Онаніїв і Озаріїв. Для відомого кола й це улюблена тема. Дідок і тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
— Ви кажете піп? Добре! Утилізируй і попа! Нема в нетрах ячейки — хай піп агітує з амвону! І потім я думаю, — додав він, — що і в цім оновленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-таки — містика революції. Не погоджуєтесь?
Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того: Майя назвала придуркуватим, за що психопат і образився.
Нарешті, коли біля жовтого пісочку хтось крикнув „хто робив — той валяв“, публіка кинулась туди. І через деякий час на койці зосталися: анарх і сестра Катря.Ця дівчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт і черезмірна делікатність утримували її від такої безцеремонної й уїдливої нав'язи, на яку здібна була Майя. І тому не дивно, що анарх порівнюючи також рідко бачився з сестрою Катрею, як і з Хлонею (останній взагалі любив самотність).
Зійшовся анарх із цією дівчиною в перші дні свого промешкання на санаторійній зоні. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря відрекомендувала йому Хлоню, який і прочитав одну із своїх патетичних новел. Після цього випадку не тільки Хлоня найшов у особі анарха свою постійну й уважну авдиторію, але й сестра Катря побачила, що вона не помилилась: саме таким і намалювала вона анарха в своїй уяві. — Сестра Катря була тихою дівчиною, голос їй ніколи не підносився на вищі нотки, і навіть тоді, коли вона хотіла висловити своє обурення, у неї нічого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса; саме цим трохи кирпатеньким носом і безцвітними тихими очима. Вся її одіж сиділа на ній якось незграбно, але і в цьому була своя привабливість. Особливо подобались анархові неслухняні кучеряшки з її русявого волосся, „вічна“ біленька блузка, на шиї — „вічний“ бантик „котиком“. Чимсь древнім, забутим, але й близьким віяло від цього бантика.І зараз, коли публіка розбіглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху доріжку в крижовник, що по ній ходили тургенєвські дівчата.
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила сонячна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило — під вагою сонця — стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глохли в сонячній порожнечі.
Сестра Катря подивилася своїми тихими очима на анарха й сказала:
— Знаєте? Скоро їду. Подала рапорт.
— Зовсім?
— Так! Буду працювати десь в иншому місці…
— І радий за вас, і шкода, що їдете! — сказав анарх ласкавим голосом: він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно.
— А ви ж коли? — спитала сестра Катря.
— Думаю, через два місяці — не більше: бачу — мене збираються затримати тут.
— Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подібне до істерії.
— Можливо! — покривився він.
Потім сестра Катря скаржилась, що бути біля го́рода в нетрях надто важче, ніж десь у далеких нетрях. І потім їй важко в санаторій: вона вже ніколи не буде сестрою. Але сестра Катря розуміє, що для анарха ця тема не зовсім приємна.— Ну, колись і ви виїдете! — сказала вона, зиркнувши на ріку, і задумалась.
Він скинув очима в яблуневий глуш і подумав: „колись“. І раптом захотілось йому образити цю милу дівчину. Він ледве стримав себе, щоб не сказати: „а чи не хочете ви комбінації з трьох пальців?“ Чому це всі певні, що він у стані повної анабіози? Чому це всі говорять із ним таким жалісливим тоном, ніби й справді з ним діється щось неладне? Безперечно, він мусить підлікуватися… Але що з того?..
З ріки війнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись і підкреслюючи свої фрази жестами степової дівчини: наївними і м'яко-суворими. Темою її оповідання були наші сірі санаторійні „будні“, що з їх кола вона шукала виходу.
— Це якась ідіотська плутанина! — сказала сестра Катря й наївно подивилася на осоки. — Це якась ідіотська проблема, і їй нема ні кінця, ні краю. Я буквально не розберу: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик. Знаєте — мисль підійде до цієї мовчазної стіни й робиться порожнім дріб'язком. Ви не думайте, що я тут, на санаторійній зоні, давно. Ні, я більш, як півроку, ніде не проживу. Це — натура. Иноді дивуються: я така тиха, смирненька дівчина — і така непосидюща… І уїду я відціля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цієї буденної мізерії…Потім сестра Катря говорила, що її давить якась невимовна тьма. До того ж сестра Катря певна, що основної проблеми, яка виникає з природи людини незалежно від її переконань, виховання ect, саме: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик — цієї проблеми ще ніхто не розвязав. Сестра Катря гадає, що навіть уплутавши сюди Шпенґлера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон инших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадає, що прогноз на майбутнє поставити можна, але вона говорить про практику, про сьогоднішній день.
— І нарешті, — і сестра Катря зідхнула, — я говорю про день, який буде через п'ятсот літ? Ви мене розумієте? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось найти. Знаєте — підійти не гарячково, тихо, повільно й пошукати. Тут десь, безперечно, криється помилка.
Сестра Катря скінчила й наївно розвела руками. Анарх подивився на неї й згадав її вікно, в якому до глухої ночи він часто спостерігав цю дівчину в стосах книжок. І в цей момент він відчув якусь спорідненість із нею і, добре знаючи собі ціну, він подумав із любов'ю: „дон-квізадо!“
Але майже одноразово анарх почув із боку метранпажів голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду їх. Ця миша без хвоста (як казали хорі), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед своє гостреньке обличчя й спитав із відтінком гаркавого сарказму:
— А дозвольте взнати: з якої це оперетки? Єсть різні оперетки. Наприклад, „Вєсьолая вдова“.
— Це ви до мене? — спитала сестра Катря.
— До вас, баришня, — кинув Карно.
Сестра Катря засміялась: хіба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тільки дівчина. І сказала метранпажеві, що вона трохи цікавиться філософією. Але її не задовольняє жодний представник цієї галузи. Взагалі ж її більше за все цікавить раціоналізм і практична справа. Треба пізнати природу людини. Це, безперечно, щільно прилягає й до марксизму. Але це ні в якім разі не вульґарний.
Потім сестра Катря, маючи на увазі, що говорить із примітивною особою, з'ясувала ще й так:
— Ну, це, припустім, як і між робітництвом буває: єсть свої „ізобрєтателі“. Ви мене розумієте?
Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона, мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, він раптом пізнав до нього почуття ворожнечі.
Проте він нічого не сказав і підвівся. За ним — і сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктовно, почуваючи на собі погляд, повернувся й зустрівся очима з Карно.
Метранпаж стояв на тім же місці й криво всміхався.Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав із їдальні.
— Я все-таки не гублю надії ще поговорити з вами, — сказала вона й зникла за дверима.
Анарх сів за стіл і став переглядати газету.
За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хорої.
— Як живемо? — казала Унікум. — На зоні все автоматично робиться.
— А все-таки?
Унікум зідхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.
— Ну, коли ви так настоюєте, — почала вона, — то слухайте. О восьмій годині — дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними — лежанки, з яких одна — мертва. В години лежанок завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплінований, другий просто випадково не дотримується режиму. Наприклад, на мертвій лежанці замість того, щоб лежати колодою, дехто зривається й кудись уходить… А то з куріями нелади, бо ж режим не дозволяє вживання тютюну.
— Хіба? — чомусь здивувалась родина.
— Так! — казала далі Унікум. — Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.
— Важитись?Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.
— А що, як би ви підвелись! — говорила родина худорлявої хорої, звертаючись до Унікум.
— Для чого це?
— Та ну-бо, не соромтесь!
Нарешті Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:
— Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за півтора місяці?
— Да! — побідно сказала Унікум.
— Ох, яка ви симпатична женщина! — похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: — Як же ти, Анелічко?.. Ну?
Худорлява хора раптом заплакала.
Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов'язково переговорять із товаришем ікс.
Худорлява хора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.
Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його звязано було з Хлонею, сестрою Катрею, і особливо з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволености собою він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.
— Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? — сказала вона й поправила свій чорненький бантик.
— Будь ласка! — кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.
— Бачили за столом гостей із города?
— Бачив.
— Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.
Анарх положив руку на бильце і зідхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.
— І все-таки, — сказала сестра Катря. — Я і цих, і инших — нікого не хочу винити. І не виню я їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше воругувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціяльне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною й родиною худорлявої хорої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів що до боротьби з міщанством, — остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але я не маю права їх і обвинувачувати.
Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась. — Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на її „вічну“ блузку й сказав:
— Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви кажете, а я. І між вами, і мною тільки та ріжниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сантиментальності.
— Хіба це сантиментальності? — здивувалась сестра Катря.
— Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю. Візьміть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навіть пригадав махновську тачанку; мені навіть заболіло, що я, забувши про ті тисячі, які положили свої голови в горожанській війні, спокійно сиджу тут, на санаторійній зоні, остаточно асимілювавшись із Унікум та иншими. Хіба це не сантиментальність? Хіба це не подібне до того, що ви мені зараз сказали?
— Ні, не кажіть так! — гаряче перебила сестра Катря. — Я з вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднимете від людини його кращі почуття, що ж тоді залишиться?— Що? — анарх подумав і сказав: — Мабуть, машина?
— Машина? І ви це спокійно говорите? — сестра Катря знову взялася за бантик. — Ну, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не инакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. В противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.
— Але це все-таки так!
— Ні, це не так!
— Ні, це так! — і анарх одкинув волосся. — Инакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх.
З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося і з нашею волею до смерти. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта — не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.
— І це ви серйозно говорите? — збентежено спитала сестра Катря.
— Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землі.— Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…
— Безперечно. Але ваше „можу“, як ви мені колись сами сказали, буде паліятивом. А в данім випадку треба найти…
— Ні, ви просто перекручуєте мої слова! — з обуренням кинула дівчина. — Це було сказано зовсім з иншим сенсом.
Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:
— Ну, заспокойтесь… Бачите: не тільки ви гніваєтесь на мене, — я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити — так воно єсть і так воно буде. Для нас, безґрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання — тільки прискорювати його.
— Ніколи! — різко сказала сестра Катря.
— От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м'яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в инші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного пса. І — повірте мені — коли добивали цього собаку, він таки вхитрився когось укусити за руку. Так і з нами. Ми — останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибіль, ми теж норовимо вкусити когось за руку.
— Почекайте, — зробила здивовані очі сестра Катря. — Що ж тоді, по-вашому, революція?
— По-моєму? По-моєму — романтика, а справді — штайнахівське „омоложеніє“. Теж приблизно — і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціяльно й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб краще можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбивої громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад: щоб розпочати війну, припустім, між Німеччиною й Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розвязання цієї справи, то вона давно вже була розвязана за дружньою чашкою кави в масонській ложі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.
— Невже це правда? — подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.
— Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одно: ми не тількі зайві люди, але й шкідливі.
Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз-у-раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з городу долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хорі порозходилися за межі санаторійної зони.
— Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? — спитала, прокидаючись від задуми сестра Катря.
Йому стало шкода дівчини, і він сказав:
— Ні! То я, звичайно, жартував.
— Цікаво: ви навіть умієте жартувати? — зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.
Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.
— Підслухувати, кажуть, некрасиво! — кинув анарх.
— А ви відкіля це знаєте? — Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.
— Що таке?
— Та от те, що я підслухувала?
— А коли не підслухувала, то могла б зійти сюди простіш!
— Савонаролочко! — і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. — Покинь учительствовать, бо ця роля до тебе не підходить.
Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.
— Куди ж ви?.. Чого тікаєте? — грубо кинула Майя.
— Я тікаю?
— Ви тікаєте. Мені, принаймні, так здається.
— Коли вам так здається, то я сяду.
І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.
— От і добре! А тепер скажіть мені: чого мені не можна підслухувати?
— Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.
— Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втілення наївности?
— Я трохи не так висловилась, — почервоніла сестра Катря. — Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?
— А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?
— Майо! — сказав анарх. — Покинь говорити дурниці.
— О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. — І раптом додала: — А все-таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.
— Тим гірше для вас! — несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.
— Не затримую! — і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.
— Ну… — сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, — ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…
— З яким типом?.. Що робити?
— Ну, хіба ти не знаєш?.. — і Майя розширила ніздрі свойого виточеного носа і, як це може робити тільки самичка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.
Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість затривожила його. Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок із яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати.
На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Ґралтайських Межах маячила експериментальна ферма химерною крапкою.
Нарешті Майя прокинулася від задуми й сказала:
— Ходім у палату. Я хочу з тобою поговорити.
— От що! — сказала Майя, коли анарх зачинив двері. — Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.
Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім його й Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.— Я думаю, — продовжувала вона, сміючись своїм тихим, негарним смішком, — що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus'а. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…
Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього плацу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.
Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.
— Да… — сказала вона. — Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс у нетри женської душі. — І кинула: — Ти… як, маєш охоту мене слухати?
Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечерові сутінки й пропадала в туманному обрію. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.
Анарх перевів свій погляд на садові стільці й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась йому в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.
— Мовчанка — знак згоди, — сказала Майя і ще раз засміялась тихим, негарним смішком. — Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! — І вона підійшла до нього. — Отже, зробимо екскурс у нетри женської душі. Я гадаю, що це цікаво. Історія женської душі — це ж велика тайна, куди увійдуть тільки вибрані. Ще не один надхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінксу… — Майя положила руку на анархове плече й сказала: — Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха-ха!
— Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! — кинув анарх.
— І це правда! — засміялась Майя. — Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати — от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… — поволі говорила вона. — Як ти гадаєш… багато серед нас, хорих, чекістів?
— Навіщо це тобі?
— Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!
— Покинь говорити нісенітницю! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!
— Ніколи? — різко сказала Майя й нахмурилась. — Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я — тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?
Ці розмови вже його виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.
— Я йду! — і взяв капелюха.
— Ні, почекай! — схопила його за руку Майя. — Не віриш — не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже екскурс. — Я тільки-но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лише потяг до coitus'а. Але це неправда. Саме про істину, бо ж абсолютної істини нема навіть у математиці. Я не знаю точно, що там Айнштайн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus'а є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцеві. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї — иншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як узяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь — ну, хоч би тобі… — ти знаєш, чому я за час coitus'а заплющую очі?
Майя зупинилась і уважно подивилася в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він удивлявся в ці зайчики й почував, що й йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати їй, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було в звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, анархові прийшло в голову, що він остаточно захорів.
Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому („яка глупота!“), стежить за його вікном.
— От глупота! — вже голосно сказав він і скинув Майїну руку з свого плеча.
— Не глупота, а справжня правда! — не зрозуміла його та. — Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чому я заплющую очі за час coitus'а… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собі, образ того нікчемного юнака, і уявляю собі що це він мене бере, а не ти або хтось инший.
І вона ще раз засміялась тихим, негарним смішком.
— От тобі фікція платонічного кохання й абсолютна істина! — сказала вона. — Це нетри женської душі… Але це, звичайно, не все…
— Да, це не все! — кинув машинально анарх і пішов до дверей.
— Куди ж ти? — спитала Майя й розгублено подивилася на нього.
— У мене голова болить! Я піду на повітря!
Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.
— Савонаролочко! — сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. — Скажи по-правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?
Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно образить Майю, від нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого отвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім инші мислі, а тому й відповів він прямо:
— По правді, Майо, я нічого не чув!
— Не чув? — мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злости.
— Ну да, не чув!..
— Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сволоч! — сказала вона й хутко пішла з палати.
Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Иншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький ментранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть усякі тривоги й підозрілість. Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно.
Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Ґралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. Над санаторієм розтаборилась та гнітюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорі не сходились, а медичний персонал відпочивав. Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах.
Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі.
Анарх пізнав, як йому хутко б'ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне „діло“. Він не думав про те, що він скаже метранпажеві, коли підійде до нього, але він зарання знав, що вийде якась нісенітниця.
Нарешті, звернувши на доріжку, він подивився на той стілець, на якому бачив Карно. І тоді ж здригнув: Карно там не було. Він озирнувся навкруги себе — … стояв порожній сад, і над ним проходили темносірі хмари.
Ну да, нікого не було, і саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що він — хотів-не хотів, а мусив хвилюватись. Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість.
„Ах, це просто нерви!“ — подумав він, заспокоюючи себе.
З дальнього плацу доносились голоси; виділявся голос Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. А головний санаторійний будинок іще стояв у тьмі, і тільки у вікні сестри Катрі ярко горів огонь. Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи.
І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок.
Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. Він ніколи не почував себе таким розбитим, як у ці хвилини. Власне, в чому річ — він і сам не знав.
Над санаторієм ішла глуха тиша. За темним силуетом флігеля росли нічні звуки.
Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі.
Розітнулось декілька пострілів. То стрільці лякали бандитів. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер… Ішла тьма.
Надходила санаторійна ніч.
Який час просидів анарх на стільці — сказати не можна… Скинувся він од шамотіння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотіння надходило поволі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх подивився в темряву, але в гущавині дерев не видно було нікого.
„Метранпаж?“
Тоді знову пробіг йому по спині нервовий дріж.
… Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли він був боягузом? Він мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тільки метранпаж, а сам чорт — що з того? У нього вистарчало мужности й не на такі випадки. Невже йому, велетневі, боятися когось? Такий стан можна кваліфікувати не инакше, як „глупотою“.
Але, як анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе також хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння.
Шамотіння наближалось.
І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верстов.
І раптом перед ним виріс силует і спинився.
І тоді ж анарх із полегкістю зідхнув: він побачив Хлоню.
— А, це ви? — сказав юнак.
— Як бачите!
— А я ходив на командну висоту, — одразу почав патетично Хлоня. — Знаєте, товаришу, відтіля маячать воістину прекрасні далі. Я тепер розумію, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, — я подумав, що все це — якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість — далі, далі, далі!..
Хлоня говорив це, надхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадчивий, але не без задушевности. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.
— Який ти, Хлоню, фантаст! — заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. — Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?
— А хіба це погано?
— Звичайно, ні!
— Я думаю теж, — сказав Хлоня й додав: — бо… скучно на землі!
— Ти знову про землю, нехороший поете, — і анарх положив свою руку на Хлоніні кучері. — Покинь про це думати!
— І правда! — скинувся Хлоня і змовк.
В палатах спалахували огні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, а тому й раз-у-раз долітала докучлива фраза:
— Хе… Хе… Тавонарола!
І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячили чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:
— Хе… Хе… Тавонарола!
— Чуєте, яка вбогість! — сказав Хлоня. — Він нічого иншого не придумає, крім „Тавонароли“. Иноді навіть шкода його.
Анарх подивився на хлопчика й сказав:
— Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!
— Дивуватися зовсім нічому! — і Хлоня відкинув волосся: — Давайте краще про инше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина — я не можу вам розказати. І от у цю мить я — ні з того, ні з сього — згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…
Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.— А як же вийшло? — спитав анарх.
— А так, — сказав Хлоня. — Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: „Що це?“ Але чую тільки, як у нетрах землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, в степ і кричав: „Банзай! Банзай! Банзай!“.
Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.
— Ви не знаєте, — спитав він раптом, — що це „банзай“? Здається, це те, що в нас „слава“. Це так в Японії? Да?..
— Да! — кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: — А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.
— Можливо! — сказав Хлоня й раптом додав. — А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?
— Чому? — спитав анарх. — Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.
— Нє! — почав патетично Хлоня. — Неправду ви кажете. Ви сами знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Ніби-то я — не я, а китайча… Знаєте, з тієї-от далекої Манджурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:
Пекін, Нанкін і Кантон
Сєлі вмєстє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай, —
співаю оце та йду і йду. І дивлюся я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу на паркані: „Ле-ні-н“. Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає… Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає: брудною ганчіркою.
Хлоня зупинився.
— А коли я прокинувся, — говорив він далі, — то — що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.
Хлоня відвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сантиментальні краплини.
— Ах, який ти глупенький, Хлоню! — сказав ласкаво анарх.
— Да, товаришу, — кинув тремтячим голосом Хлоня, — я — глупеньке китайча, яке мріє про невідомого Леніна… — і раптом скинувся: — Товаришу! Це, здається, сестра Катря сказала: „Ленін повторюється через п'ятсот літ“?.. Це сестра Катря сказала?
Хлоня скочив із стільця, здавив голову й кинувся до веранди. Анарх здивовано подивився йому вслід.
Потім підвівся й теж пішов у свою палату. Він уже не прислухався до шамотіння ночи. Але у вухах його й досі звучало:
Пекін, Нанкін і Кантон
Сєлі вмєстє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай.
І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер.
Коли анарх підходив до веранди, вдарило в мідь на нічну лежанку. За амбарами, що біля конторських будівель, стукар одноманітно задробив у калатушку. Електрична станція добивала останню годину: через годину погасне світло, і санаторійна зона порине в морок. Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться й повиснуть на верхів'ях строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папорити.
Тільки на міській магістралі будуть метушитися багряні огні, а на поселках загавкають собаки і цей собачий концерт буде неясний і смутний, як перше юне кохання.
Анарх відчув, як горіло йому обличчя. Він повернувся й пішов до чорної кухні, де завше можна було дістати холодної криничної води.
Добрівши до вікна, він постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль.
Вийшла покоївка й подала воду. Скоро вибіг і санаторійний дурень. Уздрівши анарха, він — ні з того, ні з сього — загоготав, метнувся в бік і пропав у гущавині дерев.
Випадок, що його чекав анарх довго й з такою незрозумілою для нього самого тривогою, випадок цей нарешті прийшов. Скоро він стикнувся з метранпажем сам-на-сам. Цьому допомогла заразна хороба одного з санаторійців. Санаторієць захорів саме в тій палаті, де був Карно, а коли почали розміщати його співпалатників, то випадково метранпажа положили в той номер, де був анарх. Таким чином виявилось багато можливостей для tête-á-tête. І однією з них він і скористався.
Проходив якийсь неможливий кінець літа. Стояла гаряча нагартована спека й добігала 35 градусів. Потім раптом ртуть падала так низько, ніби дальні небесні верхів'я розрізали трикутники печальних гусей, що летіли у вирій із вологодських сіверких озір. З ріки прокидались холодні потоки й бігли на санаторійну зону, заливаючи повітря запахом вогкої осоки.
Тоді сад похмуро нашорошувався й стояв пустельний і невеселий. Хорі купчились у палатах, і ніхто з них не рішався вийти туди.
Проте на другий день хмари зникали, сіверкий вітер пропадав, і тільки його відголоски, що випадково залишились на зоні, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш і, прорвавшись, нарешті, в степ, панічно, як оглашенні, відкидаючи від своїх невидимих підків бризки грязи, тікали за обрій.
Тоді знову за межами миготіли нагартовані дні, і по шкалі спішила — вище й вище — ртуть. Тоді вдень стояла густа, спокійна спека, а надвечір'я тривожило неспокійні мислі: мислі відходили в степ і поринали в мовчазних перевалах. Стояла матова безгранність, сторожка й схвильована, і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих прозорих просторів.
Але в той день, коли він поговорив сам-на-сам із Карно, ртуть упала до неможливости. В цей день знову прилетів сіверкий вітер, і над санаторійною зоною стояли похмурі сконденсовані во́ди.
Це було — приблизно — на третій день після того, як метранпажа положили в анархів номер. В цей вечір ніхто їм не пошкодив побувати вдвох. Навіть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась.
Цікаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. От уже третій день ні той, ні другий не сказав жодного слова. Ця мовчанка иноді доходила такої напружености, що анарх остаточно виходив із себе. І тоді він навіть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кімнату, або підходив до штори і вперто розглядав сусідній флігель. Цей напіврозбитий будинок, який пережив грозу буйного часу, відходив у яблуневий глуш і переносив мислі в инші сфери відчувань. І те, що він загруз у буйний яркозелений листяник, приносило заспокоєння, а замуровані двері й розбита самотна жирандоля біля них нагадували тихий димок юної інсурекції: димок, мов дальній святочний запах ладану, заносив на своїх парусних крилах анархову душу в тихе наївне дитинство.
Зате глухої ночи, коли анарх — ні з того, ні з сього — раптом прокидався, він не находив виходу. Йому навіть ввижалось, коли він заплющував очі, що від метранпажевого ліжка хтось іде, і йому виступав холодний піт на чолі.
„Але в чім річ? — думав він. — Що за глупота! Це ж найсправжніша патологія!“
І тоді він знову шукав причини манії пересліду. І здавалось иноді, що він от-от її найде. От-от із таємної тайги підсвідомости вийде якась мисль, і тоді все йому буде ясно. Саме якийсь деталь. І цей деталь йому обов'язково треба найти.
Анарх впирався очима в одну якусь крапку й довго дивився на неї. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брів час по сірій дорозі санаторійного закутку, проходили якісь підсумки, знову поставали мислі, маячив санаторій на краю світа, — але стояв і тоді туман. І замість деталю, якого так він шукав, поставали инші деталі й тільки заплутували справу.
От він бачить себе в якомусь закинутому провінціяльному городку. Іде ніч, іде великдень. — Тюрма. — В камері він — анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа — лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: „Внесеш контрибуцію?“ — Лавочник сухо й уперто: „Нема, товаришу!“ — Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великодного дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. В цім краса й радість м'ятежу… — Нарешті дрібного буржуа виводять. Тоді анарх бреде з в'язниці на тюремний двір і легко зідхає. Стоїть густа темрява. Зараз опівночі. З глухих кварталів провінціяльного городка долітає хмільний шум: прокидається весна. З боку чохкає невтомно водокачка. Десь б'ється повінь, і глухо гримлять криги. Тоді над городком спалахує фейєрверк, і враз урочисто гудуть великодні дзвони. То християни стрічають воскресіння Христа. І тоді ж за похмурою стіною в'язниці розриваються короткі постріли… Анарх заходить у в'язницю, йому доносять, що крамаря розстріляно. Він бере список і просто викреслює його ім'я.
Так проходить один деталь, за ним — другий і — без кінця… То йому раптом до болю захочеться вибігти з палати й пограти з кимсь „в дурника“ або „в свинки“.
Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенить лікарів сетер.
„Ах, яка глупота!“ Ніякого деталю нема, і деталь є звичайний фантом, який утворила його хора фантазія. Більше того, він, безперечно, нормальна людина й тільки має претенсію на складність натури. Тут давно пора поставити крапку! І справді: все це тільки смішно й дико. Все це — результат його легкодухости — не більше… На чорта й кому він здався? Його ж ніхто не примушував поривати із своїм світоглядом! Очевидно, ніхто й не перелякається, коли він знову об'явить війну сучасному ладові. Нарешті, коли на нього так погано впливає санаторійна обстановка, його ж ніхто не затримує тут. Можна виїхати хоч завтра.
Але, коли анарх підходив до тієї думки, що він може, коли схоче, покинути санаторійну зону, десь у глибоких тайниках ховалась йому мисль, що це він неправду каже, що відціля він ніколи не вийде, що відціля нема повороту, як із того світу, що в цім саме й полягає — коли він хоче — вся драма.
І він знову дивився в одну крапку и шукав цього неможливого деталю.
І в той вечір, коли він зостався сам-на-сам із Карно, він лежав на койці й тупо дивився кудись у стелю.
З ранку стояв темрявий день. Над санаторієм проходили дощі. Дрібно горошила покрівля, і тільки зрідка налітав сіверкий вітер. Ртуть падала. Ріки не видно було: вона пішла в тумани, за провалля. Сьогодні хорі не ходили в садок.
Хорі, крім Карно, пішли на веранду, де зібралася група: відтіля доносились голосні голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю.
Але не вгомонити стихію, не вгомонити дощ. Коли тямкають краплі, тоді дерева похило в ґрунт і ледве-ледве шелестять зеленою. Одгриміли грози в степовім краю. Сонце здає позиції й відходить у даль. Риплять тачанки дощів і тріскотять кулемети чвирі. Степами, оселями наступають туманні дні… І падає ртуть.
Але, може, то так здається? Отже, вчора на далекій десятині горів сонячник?..
За вікном, за зоною, скрикнув хтось і — безгоміння. Анарх подивився на метранпажа.
Той лежав нерухомо, заплющивши очі. Але анарх напевно знав, що він не спить. Був він і справді нікчемний, непоказний. Тільки високий лоб, що починався від енергійного перенісся, міг би збентежити нервову людину. Це була якась безвихідна башта… Вона розганялася на крейдяну лисину і, здавалось, впирається в неї тільки для того, щоб піднятися вище. Більше в нім нічого показного не було. Це все-таки був найзвичайнісінький метранпаж, яких багато бачив анарх у різних друкарнях.
Анарх певний, що Карно, як і кожний Карно, відограє в свойому виробництві не тільки технічну ролю, але — головним побитом — культурну. Інтелектуальна кваліфікація Карно, безперечно, досить висока, як і кожного Карно. Анарх певний, що Карно завше воює з інтелігенцією, щиро ненавидить її, рекомендує їй стати до виробництва й страшенно буває здивований, коли виясняється, що цей чи инший об'єкт його нападок стоїть нижче за його своєю ерудицією. Карно знає: він — метранпаж, вісім годин у день стоїть в отруйному пилові своєї друкарні, вісім годин збирає набори, підбирає літери, перев'язує мотузком гранки. Карно знає, що як би його не пхали на відповідальну посаду, він ніколи не вийде з друкарні, бо він не хоче керувати апаратом: він ніде не скінчив не тільки вищої школи, але й середньої. В анкетах Карно пише у відповідній рубриці: „Робітник“. — Освіта? — „Самоосвіта“.
Анарх був певний, що це і є той Карно, якого він малює в своїй уяві. І тим більш незрозумілою була тривога. — І справді, чому він так хвилюється?
Він подивився на Карно.
Метранпаж і тепер лежав нерухомо, витягнувши руки по боках і тим нагадуючи різьблення. Карно так тихо й непомітно дихав, що здавалось, він давно вже випустив останній подих.
Над вікном нависла чорна, мов атрамент, хмара. Накрапав дощ. І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Вечоріло.
Раптом Карно підвівся й спустив із ліжка ноги. Анарх не стримав себе й здригнув. Тоді метранпаж провів рукою по своїй голеній голові й спитав із відтінком звичайного йому гаркавого сарказму:
— Навіщо ви мене шукали? пам'ятаєте?.. на стільці?
— Це ж коли? — спитав анарх, і в ту ж мить йому прийшло в голову, що метранпаж зовсім не той Карно, якого він тільки-но малював у своїй уяві в колі друкарів на фоні буденної професійної праці. Це була саме та людина, яка не дає йому покою. І ця мисль остаточно паралізувала його волю.
— А тоді… хіба забули? — кинув Карно. — Здається, декілька днів тому?
— Ага… це тоді… — ніби й справді анархові остаточно потрібно було признатися, що він шукав метранпажа.
Карно саркастично усміхнувся:
— Так! Тоді… Для чого ж шукали?
Наступила ніякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха і, очевидно, чекав від нього відповіди. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йому, — мало того: йому здалося, що перед ним стоїть щось надзвичайне і росте, і росте, і затоплює собою всі кімнати. І він, волохатий, величезний анарх, безпомічно борсається. Ще один-два моменти — і він упаде на коліна й заскиглить жалібним голосом, щоб не чіпали, щоб помилували його.
Але — проясняється: перед ним — нікчемний, мов миша без хвоста, Карно. І тоді анарх почуває, що він шаленіє. Перед ним раптом постає відпускний салдат, який, прийшовши вночі з війни додому, застає на брачному ліжку свою жінку з сусідським дванадцятилітнім хлопчиком. Він схоплює цього хлопчика за ноги, дивиться на перелякану, білу, як крейда, дружину, робить помах тілом цього юного ловеласа, спокушеного його ж жінкою, і з силою вдаряє ним об стіну. І замість хлопчика перед ним розтрощений череп.
Анарх, як ведмідь, підвівся і — воістину — рявкнув:
— Чого ви хочете від мене?
— Чого я хочу? — усміхнувся Карно. — Власне, нічого! Мені здалося тільки, що ви шукали мене…
— Да! Я… вас… шукав! — направляючись до дверей і ледве стримуючи себе, чітко сказав анарх. Потім із силою грюкнув дверима й пішов на веранду. Проходячи повз вікна у вестибюль, він мимоволі зиркнув у свою кімнату.
Карно й тепер сидів на ліжку, як різьблення, і всміхався саркастичною усмішкою.
Анарх повернувся в палату тільки тоді, коли до неї зібрались усі хорі. Забігала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотіла ближче познайомитись із метранпажем. Сестра Катря звернулася до Карно з якимсь запитанням, але той — ні з того, ні з сього — зустрів її нахабним поглядом і одвернувся до стіни. Про це, між иншим, узнав увесь санаторій, і метранпаж остаточно всіх обурив.
Але плебеї — певна частина санаторійної публіки — виправдовувала „свого“. Проте й плебеї здвигували плечима по закутках, бо й від них Карно тримав себе окремо.
Тільки Хлоня сміливо підходив до метранпажа й похлопував його по спині:
— Що, братішка?
Що ж до анарха, то він почував: безпричинна ворожість до Карно що далі, то більш зростає. Тієї ж ночи він якось зиркнув на метранпажа — і темна мисль майнула йому в голові.
А в тім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль.
Бо далеко — чи з буряків, чи на буряки — рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня.
Його ніби щось штовхнуло, і він розплющив очі. Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарного дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря.
За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку.
І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно „кукуріку“.
Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі.
Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.
До ріки побрела отара товару. Виліз заспаний санаторійний дурень і крикнув теж дико: „о“. Потім підбіг до ялової й почав ударяти по ній клюкою. Дурень остаточно збожеволів. Він так яро бив тварину, наче вибивав їй велике горе („вона ж досі не продовжила свого існування, вона ж досі не завагітніла“). І здавалось, що в глибинах ріки ходить зграями риба і в хорій млості треться, ще треться й викидає, затоплює ікрою ріку.
Анарх бадьоро ступав по доріжці.
Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж цієї ночи приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть хотів голосно зареготати, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав свої мускулясті руки і в млості витягував своє грандіозне тіло. Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хоробу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше, як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде.
„Ну, і хай пропадає — подумав він. — Лиш би не зараз“.
Підводилось сонце, прекрасне, як і в перші дні народження світу. Палахкотів жовтожар. Завагітніли яблуні й родили; тепер легко зідхали в голубу далечінь. Тільки-но відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях голубими незнайомками.
Скоро з палат повиходили хорі й сестри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обіймав.
Анарх пізнав прилив гарячої крови і, коли в залі раптом ударив хтось по клявішах, коли, спотикаючись, побігла музика легкої шансонетки й наздогнала його, він чітко пішов уперед. Він знав, що раптово може вирости башта неможливої муки, і він поспішав; зараз кипить над рікою жовтожар, і зараз не треба думати, не треба знати.
Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши в той бік, де самотно стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав у нім не більше, як прилив апатії.
Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п'ятнадцять хвилин вилітали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республіки.
Високо підвівши голову, мовчки, ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки, коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.
Анарх одкинув у бік гілку й побачив сестру Катрю.
Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.
— Раненько ви підвелися сьогодні! — сказала сестра Катря.
— Як бачите!
— Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.
— Хіба ви ще й досі не одержали командировки? — спитав він, щоб що-небудь сказати.
— І досі! Вони остаточно мене замучили! — гаряче сказала сестра Катря. — Я буквально не маю вже сили жити тут.
— А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.
Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.
— Перш за все Майя неправду каже. І взагалі вона не вміє правди говорити. А потім Майя зовсім инша людина.
— Це ж як?
— Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.
— Що ви?
— Я знаю, ви цього не можете подумати, — сказала сестра Катря. — Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!
— А ви це відкіля знаєте? — усміхнувся він.
— Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?
— Саме?
— Саме… того, що ви живете з Майєю.
— Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.
— Думка моя така: Майя — нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність — це ж княжна! Я навіть думаю иноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініятюрні пальчики, які так і хочеться погладить, все це говорить за її аристократичне походження.
— Але цього, я гадаю мало, щоб не любити її?
— Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.
— Але все-таки, за що ж ви її не любите?
— Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одно: Майя — надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно, є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це — факт, і ви не одмовитесь од нього, поскільки частину цієї ваги й ви носите. І взагалі я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В данім разі я покладаюсь на свою інтуїцію.
Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав — ні з того, ні з сього — образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в нім. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, ураз розсіялось.
— Я гадаю, що ви прибільшуєте! — сказав він, беручи під руку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.
— Ви так хочете зараз вірити — хай буде так.
— Знаєте що? Давайте покинемо про це! — сказав він і зідхнув.
Сестра Катря фаркнула й нервно поправила свій чорненький бантик.
— Пробачте! — тихо сказала вона. — Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.
— Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?
Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. В далині по звертистій метальовій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п'яно пахли береги.
— І правда гарно! — сказала сестра Катря. — Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в „критику чистого розуму“, мені здається, що я шукаю там саме його — цей фартушок — біленький, як перший далекий сніг.
— Цікаві асоціяції.
— І навіть більше того, — сказала сестра Катря. — І тепер після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радости.Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.
— Савонаролочко!
Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:
— До побачення. Я піду!
Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла в бік і скоро зникла в зарослі.
Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались — Майя й Хлоня. Иншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його „сволоччю“, анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радости, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.
Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.
— Чижик-пижик! Руку! Мир! — сказала вона.
Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.
— Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? — казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. — А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м'язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!
Анарх мовчав.
— Ей, ти, куди ти тікаєш! — крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.
Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.
— Ну, Хлонько, — звернулася Майя до юнака. — Як ти сказав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?
— Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, — сказав Хлоня.
— Чому ж це шкода?
— А тому, що ви — злючка!
— Злючка? — зареготала Майя. — Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?
— А яке ви маєте право називати мене на „ти“?
Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:
— Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на „ви“.
— Не я хочу перейти на „ви“, — сказав Хлоня, — а ви мусите зі мною говорити на „ви“.
— От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на „ви“, коли ти карапет.
— Себ-то я не мужчина?
Майя ще голосніш зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку й халат і подивився уважно на Майю.
— Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
— Я? Залицяюсь до тебе?
— Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувате себе.
— Себ-то я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? — знову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
— Ну, я не так, значить, висловився.
— Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок, і запахло. Він вбирав запах конвалії й уважно дивився на Майїне декольте. Йому раптом прийшла мисль („яка глупота“), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
— Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, — говорив він.
— Слухай, чижик-пижик, — звернулася Майя до анарха. — Як, по-твойому, можна так сказати? Хлонько, повтори!
— Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, — повторив юнак.
— Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов'язково будеш десь на провінції парикмахером.
— Хай буде й так: це теж не погано!
— Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
— Я сказав би: „був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!“
— І все?
— Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
— А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible.
— Прошу не ображати мене!
— Хіба ти зрозумів? — зареготала Майя. — Я ж нарочито і вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце й гриміло в простори. Далеко на Ґралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
— Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… — промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. — Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
Анарх подивився в Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.
— Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніш?
— А хоч би й це! — нервово кинула Майя.
— Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.
Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.
— Значить, у тебе єсть якісь тайни? — сказала вона.
— Ніяких тайн у мене нема, — в'яло промовив він і, положивши руку на Майїне коліно, заплющив очі. Він що далі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. — Покинь мене розпитувати.
— Хіба тобі неприємно?
— Так.
— Дивно! — сказала Майя й ще щільніш притулилася до нього. — Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…
— Ти думаєш?
— Да, я думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.
— Ну, коли ти так цікавишся, — знову в'яло сказав анарх, — то я тобі скажу: я — хорий.
Майя покосила очі на анарха й тихо запитала:
— Чим же ти хорий?
— Хіба тобі не все одно?
— От чудак! — неприродно засміялась Майя. — Я ж тебе кохаю… Хіба ти забув?
Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:
— Давай не будемо валяти дурня.
— Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, — образилась вона. — Ти зі мною просто не рахуєшся. Невже я тільки й валяю дурня? — і потім спокійно сказала: — Я тобі скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсім не така хороба, як у людей. Ти, мабуть, хорієш — тільки, будь ласка, не шукай тут задньої мисли — хорієш на анархізм… Да?
Анарх подивився на Майю. Але й зараз її очей не видно було: їх прикривали довгі вії.
— Ні, у мене инша хороба.
— Ну, от і скажи мені… Чого ж ти мене мучиш?
— Я бачу, тебе дуже цікавить… Так от: я хорий істерією.
— Тільки всього?
— Тільки всього!
— Ну, я тобі не вірю. Коли б було тільки це, ти б так довго не мучив мене.
— Це, бачиш, залежить від темпераменту, — ще раз в'яло промовив він.
Майя засміялася своїм тихим негарним смішком і грубо скинула з колін анархову голову.
— Ходім на зону! — сказала вона. — Чижик-пижик! Мене не обдуриш! — і погрозила пальцем.
— Як не обдуриш? — спитав анарх і почув, як йому неприємно йокнуло під серцем.
— Я йду в палату, — сказала вона.
Він нічого не відповів і пішов на схід, несвідомо для самого себе прямуючи на луки. День було зіпсовано. Розмова з Майєю знову звела кінці мисли на постаті Карно. Він пригадав останню зустріч із метранпажем, всі її деталі — і якесь неясне передчуття обхопило його.
Власне, що його нервувало? Зустрівся він із Карно сам-на-сам лише один раз, але анархові здавалось, що він метранпажа бачив уже тисячу разів. Він певний, що поводження Карно з ним не є випадкове метранпажеве чудернацтво, — в цім ховається якийсь глибокий сенс, і оскільки це так, то він, очевидно, не помиляється, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком. І випадок із яблуками — не більше, як зачіпка. Тепер він майже не почував колишньої незадоволености, він уже не думав про міщанство, яке оточувало його. Анарх якось ураз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось більше безвихідне й гостре, як метранпажеве обличчя.
Йому знову прийшла мисль, що це рожеве „сьогодні“ — не більше, як фантом. „Так буває за час кризи, — подумав він, — проривається життя, але одразу ж гасне, і тоді прискореним темпом проходить процес хороби до остаточної руїни“.
І зрозумівши, що цей рожевий день є випадкова пляма на його хорій психіці, він зрозумів і те, що бадьорий настрій уже ніколи до нього не повернеться.
До дзвоника залишалось біля години, і він ішов на луки поволі. Він ішов саме до санаторійного дурня.
Там він сяде на горбику й запалить цигарку. Відціля санаторійна зона буде маячити якоюсь заозерною птицею, що відпочиває на перельоті. Дурень буде мовчати, підводитись і знову кричати своє „о“. Тоді на горизонті виросте біла стьожка: то кур'єрський чи пасажирський поспішає до го́рода. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, і в його погляді стане незрозуміла тоска. Тоді анарх подумає, що дурень згадує якусь степову станцію на глухій дорозі, повз котру зрідка, не зупиняючись, пролітає потяг. Подумає, що дурень тоскує за тим невідомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невідомих обріїв. І дивно: коли анарх тікав від санаторійної публіки, він завжди попадав до дурня. З ним було не тільки легко — в нім він находив надто близькі йому рисочки й цілковите заспокоєння.
Передосіннє сонце стояло в згустках о́пару. З го́рода гулом темної міди крокували дзвіниці. Луна від того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкості надбережжя.
Але ріка мовчазно й байдуже линула в даль.Анарх прийшов і сів біля дурня. Той нічого йому не сказав і, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфектну обгортку. Що він у ній найшов цікавого — важко було догадатися. Але він так уважно дивився на цей нікчемний папірець, що можна було з певністю сказати: конфектна обгортка викликала для нього якісь химерні асоціяції. Очевидно, по них дурень находив відповідь на свої, йому одному зрозумілі запитання.
На горі кричала Унікум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск її розсипався над луками, машинально повертав голову й дивився на санаторійну зону.
Дурень сидів і зрідка гигикав.
— Чого ви смієтесь? — спитав анарх.
— Оце! — тикнув той пальцем на папірець і задумався.
— Що оце?
Але відповіли не було. Можливо, дурень просто не міг відповісти. Зрідка він кидав погляд на коней: вони стояли збоку й підбирали зелену траву. Дурень уважно дивився на них і потім переводив кудись здивовані очі. А коли теленькав дзвоник, що висів на шиї молодого жеребчика, дурень похиляв голову й монотонно відбивав:
— Телень! Телень!
Коні підводили голови й сторожко прислухались до шамотіння в осоках: то пролітав вітер, біг через ріку й пропадав на Ґралтайських Межах. І тоді ж від санаторійної зони кокетливо кошлатились зелені трави.
Коли анарх іще раз повернувся на крик Унікум, він побачив, як з гори спускаються дві постаті. Він одразу пізнав їх: то був метранпаж і миршавий дідок. Вони, очевидно, направлялись до нього.
Анарх відчув, як йому щось неприємне й гостре проповзло по спині. Карно розмахував руками, ніби-то щось доказував дідкові, і його гостреньке обличчя витягнулось уперед, як лягашеві на полюванні за час „стійки“. Метранпаж раз-у-раз скидав свої очі на те місце, де сидів анарх, і тоді анарх крізь гони відчував нахабність цього погляду. Тут щось було від інквізиції. Це був якийсь неможливий тваринний сарказм.
Він був певний: Карно прямує до нього й прямує саме для того, щоб знову підкреслити, що він, Карно, вже тут, на санаторійній зоні, що він, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогодні; що він, Карно, зараз розсипе свій гаркавий сарказм і накаже анархові не забуватись.
„Ах, яка глупота“! — скинувся він.
Але ця думка якось непевно промайнула в голові й одразу сховалась.
Нечутно спадав ранок і плавко сідав на фіолетові озера загоризонтної зони. Прямо горів сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тікали дикі поля.Карно й дідок підходили до того горбика, на якому сидів дурень. Анарх не помилився: перескочивши рівчака, метранпаж привітався з дурнем і сів оддаля на траві. Дідок, як і завше, метушився і, ніби він нічого иншого й не знав, хіхікав:
— Хе… хе… Тавонарола!
Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.
— Да, погодка нічого собі! — сказав він, невідомо до кого звертаючись.
Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктивно зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь надзвичайну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він пізнав колись у дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша „порка“, і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.
Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз обхопила.
— Будь ласка, дайте мені сірники! — сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз у кешеню за кисетом.
Анарх ураз підхопився, ніби йому обов'язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом ударив в обличчя сором, і він навіть подумав про себе: „Чорт! Глупота!“
— Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, — повторив Карно.
Анарх вийняв коробку й недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.
— А що це у вас лежить? — спитав Карно, показуючи на анархові коліна.
Анарх здригнув і інстинктовно схопився за кешеню.
— Ви про що? — вирвалось йому тихе запитання.
Метранпаж засміявся.
— Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу — з якого це дерева. З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?
— Ні! — в'яло промовив анарх і подивився: де ж дідок?
Але дідок сидів позаді його й тихо хіхікав. Коли анарх повернувся до нього, він показав гнилі зуби й знову кинув:
— Хе… хе… Тавонарола!
— А я оттепер уже відрізняю, — сказав Карно, — це дуже легко. Хочете научу?.. От подайте мені цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите… Ну, скоріш.— Будь ласка, не мішайте мені відпочивати! — різко кинув анарх, і тут же почув свій голос чужим і порожнім.
— Хе… хе… Тавонарола, — знову захіхікав дідок.
— Який ви запальчастий, — саркастично всміхнувся Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. — І потім: чому ви так грубо говорите зі мною? Це, здається, не перший раз?
— Так! Не перший раз! — різко кинув анарх.
— Я розумію, що не перший раз! — сказав метранпаж і підвів брову. — Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете відпочити. На те єсть мертва лежанка… Хіба забули про неї?
— Хі… хі… Тавонарола, — ще раз захіхікав дідок.
— Забув! — різко шпурнув анарх і взявся за голову: йому прийшла мисль, що це — сон. Ніколи він не бачив на санаторіях і взагалі в житті таких метранпажів. В більшості це були або обивателі, або недалекі ортодокси. Тепер перед ним сиділа воістину якась чудернацька людина.
Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфектну обгортку, раптом підвівся і, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побіг до коней.
— Ну, добре, — гаркаво сказав Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. — Гніваєтесь — значить, не треба!
Але анархові в цю хвилину несподівано прийшло на думку самому кинути запитання.— А скажіть мені, — сказав він, і йому йокнуло в грудях. — Ви справді думаєте, що я боюся вас?
Карно не здивувався, ніби давно вже чекав на це запитання.
— Так! думаю!
— А чому ви й досі мені нічого про це не сказали?
— Я бачу, що я не помилився, — засміявся Карно. — Знаєте, мені смішно: така махина, а боїтесь такої маленької людини. Мені, бачите, здалося, що ви — істерик.
— Хі… хі… Тавонарола, — захіхікав дідок і поліз до того пенька, що на ньому сидів анарх.
Анархові стисло горло спазмами, і він пізнав приплив тваринної радости: все це, значить, з'ясовується просто — він — істерик. Нічого особливого нема. І ніби боячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хитренько всміхнувся й опустив голову.
Метранпаж уважно дивився на те місце в комишах, де поринув дурень, і мовчав. Дідок підліз уже і, виставивши гнилі зуби, хіхікав.
Далі, мов крізь сон, він чув, як Карно говорив про Майю. Карно питав: відкіля вона? Анарх не знає? — І підморгнув. Він, безперечно, любить (не тільки цей дідок) гарних смаковитих дівчат. Знаєте, він любить, коли в дівчини білі литки й вона вся пухка. Знаєте — ляжеш на неї, і здається, що ліг на пуховик.В такому ж дусі незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив із чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Він тепер певний був, що все це — примара, що ніякого метранпажа в дійсності нема, що завтра він прокинеться й буде реготати з себе. Він рішив покірно вислухати Карно, свідомо приймаючи його, як фантом… Можливо, нарешті, він сидить десь зовсім не на луках, а в ізольованому помешканні. Завтра він прокинеться й побачить — нічого нема!
— Значить, за малинкою ходите?.. Ну, і ходіть!.. З Майї гарна малинка, — говорив метранпаж.
Анарх і на це не реагував. Мов волохата статуя, сидів він на пеньку й дивився собі під ноги. — Збоку хіхікав дідок.
Потім він підвівся і, похитуючись, пішов до санаторійної зони.
По дорозі він зустрів сестру Катрю.
— Знаєте, — сказала вона, — я за ніч проглинула мало не триста сторінок. Але я не відкрила жодної сторінки життя. Я думала раніш, що я мало працюю, а тепер я бачу, що я просто бездарна людина.
Анарх подивився на сестру Катрю й раптом скинувся: Що ж, і вона фантом? — Ах, яка глупота!..
— Слухайте, — звернувся він до неї, протираючи очі, — як ви гадаєте: я сплю, чи це…
— Що це? — підхопила сестра Катря.— Ах, боже мій! Я вас питаю: це сон, що я з вами говорю, чи це дійсність?
Сестра Катря подивилася на свого співбесідника, і він їй здався, очевидно, дуже комічним. Вона, здається, перший раз щиро засміялась. Сестра Катря взяла анарха за руку, вивела з гущавини, поставила на сонячний бік і прямо подивилась йому в очі. Звичайно, вона зрозуміла цю виходку, як бажання його трохи пожартувати з нею.
Після цієї сутички — на луках — із ним скоїлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались із дійсністю, що він иноді буквально не міг відрізнити примари від реальної речи. Але Карно й для решти санаторійців був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок із щоденника однієї хорої. Там було написано це:
Але чому ж він так неможливо мучить його? — Проте анарх не помилився, коли рішив, що хорий психічний процес піде з прискореним темпом. Він частіш став прокидатися вночі й тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Підозрілість доходила до абсурду, і він тоді знову дивився в одну крапку, і крапкою цією був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигідно. До Карно й справді тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловік із города й завжди якось таємно зникав у бур'янах. Часто до анархової койки підходила Унікум і, звертаючись до Майї, говорила:
— А я про нього щось знаю!
— Про кого? — питала Майя.
— Про метранпажа!.. Про кого ж! — казала Унікум і робила загадкове обличчя.
Правда, Унікум багато дечого знала, і їй ніхто не вірив. Але анарх цілком серйозно приймав ці розмови, бо вони відповідали його настроєві й загальному душевному станові.
До того ж і Майя не менш дивно почала вести себе: вона раптом перестала сміятись своїм тихим смішком, і в ній анарх став помічати якусь різку переміну. По-перше, вона ніби уникала зустрічи з ним і, по-друге, робилась похмуріша, і над її переніссям несподівано виросла зморшка. Можливо, на Майю впливала природа, бо запахло дозрілою осінню.
Ішов вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясень, а далі шелестіти — похилі явори. Із санаторія хорі поїдуть у город. І буде тоді порожній санаторій мовчазно стояти серед степу. Тоді зрідка дійде сюди гул із го́рода, а глухої ночи повз санаторій будуть пролітати — крізь тумани, по невеселих дорогах республіки — червоні очі потягу.
„Іде вересень! Прийде листопад!“
Над санаторійною зоною перелітали аероплани по маршрутній лінії „від — до“. До анарха підходила Майя й говорила про те, що віддаляється літо.
— Я почуваю, як пливе літо до Чорного моря, — казала вона і в'яло гладила своєю вихоленою рукою анархову голову. — Я почуваю, що воно пливе в Малу Азію, в країну чорного лебедя.
Майя знала якусь легенду: з тайги, із сіверких північних озір вилетів білий лебідь на австралійські копальні й там сів на темну ріку. І став тоді лебідь, як атрамент. Майя вже не говорила про кохання, і тепер він не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь і говорила, що осінь хоч і прекрасна, як цей хрустальний що пройшов, кінець гомінкого літа, але осінь — тьма, і вона боїться її.Ріка хмурилась. Од ріки бігли жваві вітерці, підіймались вище й летіли на південь. То були північні сіверкі вітерці. І мовчав яблуневий глуш, нагадуючи анархові чомусь первісну архейську добу.
Зрідка до анарха підходила сестра Катря і в сотий раз говорила йому про тупик санаторійного будня й скаржилась, що їй досі не дали командировки.
Анарх, між иншим, був у цей час у своїй палаті. Коли йому розказали про цю історію, він навіть не поворухнувся. Він раптом відчув і тут якусь безвихідність, що проти неї смішно боротись. Він згадав миле Хлонине обличчя й подумав: „Так треба!“ — Коли Хлоню зловили й з криками та галасом привели в санаторій, анарх і тоді спокійно лежав на свойому ліжку.
Але в той день, коли анарх вийшов із санаторійної зони й пішов на путівець, на проселочну дорогу, до вечора неможливо палило сонце, і в повітрі наростала тривога. З го́рода з індустріяльних кварталів насувалась темна, мало не таємна гроза. Літо, згадавши, що не проспівало своєї лебединої пісні, раптом повернулося назад і готувало свій останній вибух.
Праворуч і ліворуч маячили копи зрізаного жита. Було так тихо, ніби кожна стеблина пізнала тривогу й причаїлась. Зрізані хліба розливали духмяність, і вона проливалась на межі, текла потоками й заливала всі квартали.
Анарх зійшов на путівець. Він зараз, як ніколи, відчував самотність. Він тепер був певний, що і Майя, і Хлоня, і ввесь санаторій — все це не що инше, як фантоми. І коли він помиляється, коли все це вигадки, що їх він здобув за час патологічного процесу, коли навкруги його найреальніші особи — все-таки далі так жити не можна. Нестримна руйнація його психіки набирає з кожним днем усе більшої динаміки. Якась брудна повінь затоплює його. І нема йому виходу. Так можна дійти до будинку божевільних. Треба негайно вжити якихось заходів.
І тоді раптом він згадував, що заходів не може бути, і ламав пальці.
„Але в чому річ?“ — і він зупинився. „Де причина такого стану?“ І як раніш він не находив відповіди, так і тепер усе перед ним мовчало. Тоді анарх із острахом запевняв себе, що він цілком нормальна людина, що він, можливо, зійшов тільки на останню межу. Він же знає, що те, що він говорить, що він робить, — все це єсть те, що єсть. Коли він береться, припустім, за ручку палатських дверей, то він знає, що він береться за ручку палатських дверей. Єсть тільки сумніви, і проти них треба вжити якихось заходів.
„Але яких?“ — і він зупинявся.
Насувалась гроза. Як дальні гармати, глухо грохотали громи. Тоді зникли, пропали, розсіялись, мов передранковий туман, мов кінематографічна ілюзія, його мислі. Анарх зиркнув на чорну гамузу хмар, і його охопив страх. Він подивився навкруги й побачив: хутко спадає темрява. Тоді він несподівано рвонувся, ніби його, велетня, хтось міцно держав, і кинувся до санаторія. Він буквально летів, розкидаючи поли свого халату. Над пустельним путівцем здіймалась курява.
І в ту ж мить стьожка голубого неба пропала, і темний масив розрізала блискавиця. Потім спалахнув удар. Ще удар — і — хмарний — не втечеш! — потоп.
Як наляканий вовк, біг анарх до лісу, до санаторійної зони. Він почував лише тільки, що волосся йому шелестить на голові. Більш він нічого не пізнав у ті хвилини. І тільки коли він наткнувся на групу заросли, зупинився й пішов поволі.Коли біг, миготіли санаторійні вогні. Тепер загубив дорогу й брів навманя, як йому здавалось, на захід. Він знав, що скоро мусить ударити розбитий черепок міди, і він прислухався. Але нічого не чути. „Котра година?“ — не можна сказати: наче так давно й наче так недавно він вийшов із санаторія.
А вдари грому шалено громили ліс, і не знати як шуміли дерева. Блискавиці мчалися в ніч і з тріском розкидали клоччями бенгальський вогонь. Дощу не було. Иноді в електричних фейєрверках виростали над лісом темні силуети: то, мабуть, в тривозі підводились у стихію орли.
Але не чути було розбитого черепка міди й не видно було санаторійної зони. Наче зачарована, пропала в глибинах тьми.
І коли б хто-небудь спитав його, як довго блукав він у лісі тієї ночи, він, безперечно, не міг би сказати. Це було так довго, як біг стихії тоді.
Але нарешті закрапало. Із заросли потягло вогким запахом трав.
Гроза стихала, віддалялась і тягла за собою шмаття розстріляного неба. Вже йшов проливний дощ.
Анарх довго плутався між дерев і нарешті побачив будівлю: перед ним раптово виріс її темний силует.
„Санаторійна зона?.. Чому ж тоді огнів нема?“… І догадався: вже за дванадцять, бо не чути мотора електричної станції. Він стояв біля будівлі й не знав, куди йому йти. Кликати сестру не хотілось, і в ці хвилини йому було просто неприємно. Він навіть подумав з іронією: „а людина — людиною, це — філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової „кобилки“: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми й думає тільки про маленьку блоху“.
Нарешті анарх розібрав, де він стоїть. Це було біля сіновалу, що праворуч від центрального будинку. І скільки він простояв би тут — невідомо. Та раптом зареготав санаторійний дурень.
— Ги-ги!
Анарх підвів голову й тоді ж згадав, що саме тут і ночує дурень.
— Хомо, чуєш? — покликав він.
Але відповіди не було. Стихав дощ.
— Хомо, чуєш?
— А хто там такий? — обізвався нарешті дурень.
— Та це я, із шостої палати! — сказав анарх.
— О! Відкіля це вас понаносило!.. Та ще й на дощі! Оце!
Анарх розповів: так-то й так-то, мовляв: те-то й те-то, мовляв.
— Ну, то лізьте сюди! — сказав дурень. — Підсохнете. Гм… Оце!
Дурень стояв на виступі і також, як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, також „чухав“ традиційну потилицю, „чухав“ під пахвою й патлату голову, і також архівно, до болю безглуздо всміхався.
З дверей пахнуло сіном.
Анарх ізліз на сіновал і, коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт. „Так, мабуть, пахне й смерть“ — чомусь подумав він.
А духмяні потоки чебрецю текли й текли.
— Котра зараз година?
Замість відповіди біля дурня хтось заворушився. Анарх здригнув.
— Хто це там із тобою? — спитав він, і раптом почув свій голос чужим.
— Я! — чітко відповіло з темного закутка.
І відразу він пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж заворушився й сказав невимушено, без усякої інтонації.
— Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.
Потім помовчав і звернувся до дурня, очевидно, продовжуючи розмову:
— Ну, Хомо невірний, тепер віриш?
— Ги… ги…
Метранпаж наче забув про анарха. Він стільки наговорив тієї ночи, скільки він не сказав за ввесь час свого промешкання в санаторію. І анарх знав: це тому, що він тут. В кожнім його слові почувався виклик і образа. І після кожного монологу анарх нервово підсмикував плече. І це дурневе „ги-ги“ нагадало йому дідків смішок на луках.
— Ну, Хомо невірний, — казав далі Карно, — ти думаєш, що ти живеш? Ні! Ти не живеш, а тільки жеврієш. Тебе, Хомо, нема. От нарочито полапай себе. Почуваєш тіло, чи ні?
— Ги! ги, — сміявся дурень.
— Смієшся?.. Ну й смійся!.. А все-таки тебе, Хомо, нема! І от що інтересно: станеш ти, скажімо, в отару корів та коней, і хіба тебе можна відрізнити від них?.. Ні! Бо ти, Хомо, не Хома, а — віл!
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— Нуда, — казав далі Карно. — А от як я стану серед своїх машин, то я, Хомо, все-таки — я. Ти не скажеш, що мене нема. Словом я — метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки і таке-то моє ім'я, і таке-то моє прізвище… Розумієш?
Тут, безперечно, була нещирість. Тут анарх зловив інтонацію сарказму. Це був справжній санаторійний метранпаж.
А потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Раптом і санаторійну зону розстрілювали залпи. То лісовики лякали бандитів.
— А тепер візьмімо ще! — говорив Карно. — Ти гадаєш, що тільки тебе нема? Ні! Те ж саме, скажімо, і з нашим санаторієм. Його теж нема. Віриш?
— Ги! ги!
— Знову смієшся?.. Ну, і смійся, Хомо невірний! А я тобі все-таки кажу — нема! Єсть тільки я, Карно (як хтось тут сміється: миша з одрубаним хвостом). Це, Хомо, як каже сестра Катря, — велика філософія. Треба тільки її зрозуміти… От, скажімо, утворюють люди собі якісь ідеали, б'ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають, що…
Метранпаж зупинився.
— Да… про що я? — казав він далі. — Про ідеали… От!.. Це дуже проста філософія. Її треба тільки зрозуміти. Образився тут на мене недавно Хлоня. Знаєш його?
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— І образився, щоб ти знав, за те, що я його назвав Онаном. І слід було образитись, бо й справді він не Онан, а невидимий шахер-махер. Ти розумієш, яка тут ріжниця?.. Ну?
Анарх хотів був щось сказати, але несподівано пізнав, що язик йому паралізовано, і він покірно слухав Карно.
— Це зовсім не погромні промови, як мені сказали недавно, — говорив далі Карно. — Але не в цім річ: під шахером-махером я розумію не тільки сконденсоване шахрайство з чорної біржі (ти спостерігав, як воно лякає наших м'якотілих інтелігешок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініятюрні чирячки на здоровому тілі. Це ж шапочки-невидимки.
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— Смієшся? Ну, і смійся, Хомо невірний! Колись, через десять-двадцять років, я тобі й про Хлоню розкажу… А тепер іще про сконденсоване шахрайство з чорної біржі. Бо ж, подумай, це ж воно розбиває так звані „святі ідеали“ відомих тобі осіб. Скажімо, утворюють люди собі якісь химери, б'ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають (тут я тобі договорю), що… це, можливо, все-таки не даремно. Віриш, Хомо невірний?.. Це велика філософія, і її треба тільки зрозуміти.
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— Так, можливо, не даремно, — сухо говорив метранпаж. — Треба тільки на момент пригадати дещо. Це ж „дещо“ дає непереможні закони, і я гадаю — розумні. Бо нічого в природі, як у природі, дурного нема. Ти розумієш? Це велика філософія. І я, Карно, пізнав інтуїтивно мудрість цієї філософії. Я, наприклад, нічого не маю проти того, щоб перескочити ці непереможні закони. Але невдача на мене, скажу тобі, не впливає. Я просто чекаю тоді чергової надбавки до свого жалування або оголошую страйк, коли мене притиснуть. Я, власно, думаю про одно: мені треба жити й тим, що навкруги мене, теж треба жити. А оскільки життя є тваринна сутичка певних груп, я, звичайно, не забуваю й про революцію. Так-то, Хомо невірний! Це дуже проста філософія…
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— І я нікого не хочу чіпати, — говорив Карно. — За моєю філософією життя все одно є в'язниця, яку тільки треба обставити так, щоб у ній була канарейка й самовар… Ти не лякайся цього аксесуару. Самовар теж корисний, коли хочеться чаю, а канарейка частенько може замінити славетну симфонічну оркестру… коли грошей нема. Це, Хомо, дуже проста філософія.
Анарх довго й уважно слухав Карно, і тільки коли той зупинився на декілька хвилин, він підвівся й пішов із сіновалу.
Він почував себе безсилим і розбитим. Він потребував зараз тихого закутка, де міг би лягти на койку, заплющити очі й завмерти.
Монологи Карно тепер не тільки не стривожили його, але й не заділи, хоч він і знав, що всю цю тираду спеціяльно для нього призначено.
Не здивувала його й шляхетна, хоч і розхристана, будівля мови Карно.
Він і це прийняв як щось звичайне.
За кілька кроків од ґанку анарх скинувся: над санаторійною зоною ще розтявся постріл. Луна від нього пішла до ріки, зійшла на поверхню, піднялася вище й заглухла в лахміттях розстріляного неба.
На захід тяглися хмари.Біля центрального будинку він знову згадав, що, власно, не розбуркавши сестер, він не увійде в свою палату. Це його трохи збентежило. Але скоро його погляд упав на Катрине вікно. Там горів огонь.
Він підійшов до вікна й подивився: сестра Катря сиділа в стосах книжок і щось уважно перечитувала. Її тихі очі здивовано стежили за рядками. Вона сиділа в легкім капоті й була в нім як дівчинка. Йому шкода було її тривожити, але безвихідне становище, в яке його поставила гроза, примусило потурбувати сестру Катрю. Він постукав у вікно й направився до Катриних дверей.
Вона зустріла його, як і завжди, ласкаво, хоч і здивувалася цій візиті. Коли анарх розказав їй, у чому справа, вона, не довго думаючи, положила на канапу подушку й запропонувала відпочити. Сестра Катря сказала, що анарх їй зовсім не пошкодить своєю присутністю, лиш би вона не пошкодила йому світлом своєї нафтової лямпочки: вона думає почитати години з дві.
Анарх скинув пантофлі й ліг на канапу.
Сестра Катря зрідка поверталася до нього й говорила (вона, очевидно, читала в цей час щось із Геґеля), що їй, хоч і зрозуміла ріжниця між діялектикою Маркса й Геґеля, але її страшенно дивує: як міг Геґель говорити й доказувати, що все, що існує в абстракції і в матерії, є прояв і розвиток вічного абсолютного духу. Все ж вона рекомендує анархові прочитати його „Філософію релігії“. Вона вважає це найкращою з його праць.
Бажаючи перевести розмову на иншу тему, він сказав:
— Так коли ж ви їдете?
— Скоро! Скоро вже! — сказала сестра Катря. — Знаєте, товаришу, я вірю, що там, десь на иншому місці, я нарешті найду заспокоєння.
Потім вона говорила, запалюючись, все на ту ж тему: про землю й людей. Вона мусить найти заспокоєння, бо вона хоче любити і землю, і людей. Вона поправляла свій чорненький бантик і малювала прекрасні картини майбутнього, бо вона вся в майбутньому. Але, з другого боку, вона не хоче залишати землю й її хресні муки.
І, можливо, під впливом її гарячих слів і останньої грози анарх за півгодини до світанку підвівся з канапи й сів до столу. Очі йому горіли хоробливим блиском. Сестра Катря вже спала на свойому ліжку, схристивши руки, наче і в сні вона віддавала себе на муку. За вікном стояла передранкова тиша. Тільки зрідка лісовики лякали бандитів та дзвенів лікарів сетер. Анарх узяв перо й написав:
Анарх положив перо на стіл і підвівся. В його очах стояв хоробливий блиск і якесь дитяче надхнення. Сестра Катря все також, схристивши руки, лежала на ліжку й рівномірно дихала. Повз вікна йшла густа темрява. І тільки легкий і сторожкий шелест тополі, що шамотів крізь відчинене вікно, порушував тишу. Зрідка з дальніх міських перевалів долітали якісь неясні звуки й нагадували глухий розтрощений дзвін. Саме до них анарх і прислухався.
Зиркнувши на Катрине обличчя, він одчинив двері й вийшов на ґанок.
Після грози ходили по санаторійній зоні легкі вітерці. Але не було вже в них тієї теплоти, яка обгортала їх у кінці літа. Це вже були сіверкі вітерці, і вони нагадували осінь. Ясно було, що пройшла остання гроза, що літо проспівало вже свою лебедину пісню. По небу й тепер тяглися розірвані хмари, і була в них та невимовна жура, що завжди нагадує провінціяльний глуш і пустельні базарні майдани під одноманітною мжичкою. Саме це й відчув він, зійшовши з ґанку. Він так переповнений був вражіннями, що забув навіть зачинити двері, і залишив сестру Катрю під наступом сіверких вітерців. І досі стояв у його очах хоробливий блиск, і досі йому стукало в скронях. — Він ішов по доріжці саду й сам не зчувся, як перейшов межі санаторійної зони. Він виходив на перелісок.
Ще розтялося кілька пострілів. Але анарх навіть не здригнув. Навкруги його було тільки одно: запах снопів, і цей запах стояв чимсь невимовним і печальним. Крім цього запаху, навкруги нічого не було: ні звуків, ні кольору, ні речей. І тільки коли він вийшов на поляну, згадав, що залишив Катрину кватиру відчиненою. Тоді він поспішно повернув до головного будинку.Дерева розступались перед ним, ніби сами спішили дати йому дорогу. Зрідка налітав сіверкий вітерець, і тоді віти здригалися, і падали з них холодні росинки. Падали рясно, поспішно, раптово. Иноді крізь дерева пробивалася пляма голубого неба. Але в ту ж мить зникала: її знову обгортали сірі полотна розірваних хмар.
Коли анарх зійшов на бокову доріжку, він побачив у вікні сестри Катрі тінь. — „Трохи некрасиво, — подумав він, — потривожив дівчину“. — Але, згадавши про свій лист, що його залишив незапечатаним на столі, покривився. Йому неприємно було, що сестра Катря може прочитати його. І тоді ж він побачив, що тінь стояла, зігнувшись над столом.
…Але він уже знав, хто там. Коли анарх зійшов на ґанок, в дверях стояв метранпаж.
— Карно?
— Я! — просто сказав Карно й додав: — Треба зачиняти двері: так можна дівчину застудити.
— Але як ви сюди попали? — сказав анарх.
— Як? — і метранпаж усміхнувся. — Просто: ішов у свою палату, а по дорозі, як бачите, хотів зробити добре діло: двері зачинити дівчині.
Карно сказав і зник у темряві.
Анарх ускочив у кімнату. Лист лежав на столі. Сестра Катря й тепер рівно дихала. Очевидно, вона не прокидалась.
Анарх узяв листа, положив його в конверт і тремтячими руками заховав у кешеню.Він прокинувся й здивовано подивився навкруги себе: фотелі, ліжко, канапа, на якій він лежав, — все це з першого погляду здалося йому через міру надзвичайним. І тільки коли він побачив на цвяшку одну з Катриних блузок, що її сестра Катря, виходячи з кімнати, очевидно, не встигла сховати в корзину, — згадав ніч.
Вчора, положивши з кешеню листа до своєї сестри, він ліг на канапу й непомітно для себе заснув. Він це добре пам'ятає. Але що ж далі? Він дістав написаний ним лист і хутко пробіг по рядках. Виходить, що все те, що він згадує, — все це було. Анарх поспішно вийшов із кімнати й побрів до поштової скриньки. Він так нервувався, вкидаючи туди свого листа, ніби боявся, що щось пошкодить йому.
З півночи біг холодний вітерець. Енергійно наступав осінній день. Не вірилось, що тільки-но, декілька годин тому, над санаторійною зоною пройшла гроза. Ртуть падала. Стояла холодна ріка й холодні води. Зрідка накрапав дощ. Койки сьогодні не винесли в садок — розташували їх на веранді.
Коли анарх ліг на свою ліжницю й подивився на хорих, — побачив: обличчя всім були якісь сірі й скучні. Очевидно, нікого й ніщо сьогодні не цікавило. Навіть ніде не видно було книжок, що протягом цілого літа відогравали таку велику ролю в суперечках між хорими й сестрами.
— Слухайте! — почув анарх позад себе сухий голос.
Він повернувся й побачив Майю. Лягаючи на своє ліжко, він не помітив її.
— Що таке? — спитав він і подивився на дівчину. В ній уже зовсім пропала колишня бадьорість, і тільки зрідка проривався тихий негарний смішок.
— Пам'ятаєте (вона сказала не „пам'ятаєш“, а „пам'ятаєте“) той веселий день, коли я з вами востаннє зустрілася на командній висоті?
— Пам'ятаю… А що?
— От що: ви сказали тоді мені, що ви — хорий. Я вам не повірила. Тепер вірю.
— Дуже радий! — кинув анарх і подивився навкруги; навкруги було так сіро й скучно, що в нім у ці хвилини не прокинулось жодної мисли. Навіть зиркнувши якось на дальню койку й побачивши на ній Карно, він тільки й подумав, що метранпаж сьогодні зовсім не такий, яким він бачив його вчора. Що ж до того, чи справді Карно був учора з ним, чи то просто була примара, то він навіть не поцікавився. Наступив момент цілковитої апатії. Анарх і справді попав в якесь зачароване коло: ішла апатія, за нею тривога й манія пересліду, причини якої він і досі не міг розгадати, і нарешті проривалося життя. Останній момент знову зміняла апатія, і так без кінця.— Вашій хоробі я тепер вірю, — сказала Майя. — Бо не тільки я, — можливо, і багато з нас захоріло на цю хоробу. Але нашій хоробі ім'я не істерія, а… Як би це м'якіш сказати… А… entre chien et loup. Бо ж подивіться: я завжди погоджувалася з тим твердженням, що ми надто гнучке тіло. Я знаю, що ми служимо тільки тій класі, яка — власть. Але…
— Але ви, мабуть, трохи не погоджуєтесь?
— Ні! — різко сказала вона. — Я цілком погоджуюсь. Я сама належу до тих, про кого говорю зараз, і добре знаю породу цих людей. Але я мушу визнати, що починаю зневажати цей крам. І не на словах, як це часто буває з нами, а щиро, на ділі. Ви подумайте: все ж таки ми колись давали гідних поваги людей. Був час, коли з нашого осередку виходили безгрішні апостоли й святі проповідники. Варт пригадати хоч би минуле століття й початок нашого. А тепер?.. Тепер я сама собі не вірю. Мені здається иноді, що й я здібна на ту гидоту, без якої тепер не може жити названа порода. Подивіться хоч би на всіх тих, що тікали за кордон і відтіля паплюжили республіку. З якою солоденькою усмішкою плазують вони на задніх лапках. Де їхнє почуття своєї людської гідности? Це ж кошмар!.. Але не одні ці. Хіба ті, що живуть тут, хіба вони не являються крамом? Тепер кожний бувший велетень не більше, як паршивенький інтелігентішка, міщанин, сволоч, який нахабно дере кирпу й ще нахабніш заявляє „ми“. Цеб-то „ми“, не ті, що пахали (це між иншим), а „ми“ — власть!.. Зі мною було вже багато випадків, коли я таких-от артистів приймала за партійців. Він так упевнено говорить „ми“, що ви ніколи не подумаєте инакше. Знаєте, це до болю противно! Саме в цьому я й бачу розклад вершків нашого суспільства.
— Я чув, що це — не погано, — знову в'яло сказав анарх.
— Або подивіться, — продовжувала Майя, не зважаючи на репліку. — Загляньте в магазини, де продається марксівська література… Звичайно, за велике завоювання можна вважати той факт, що наші вороги читають те, що ми хочемо. Але ж гидко дивитись, коли вся ця продажна сволоч навалюється на нашу книгу й пожирає її, майже давиться, пожираючи її. А для чого це? Щоб скоріше сказати „ми“.
Анарх слухав ці їдкі слова й несподівано відчув, як у нім заворушилось щось подібне до злоби. Він повернувся й сказав:
— Це закон Дарвіна: боротьба за існування!
Майя зневажливо подивилась на нього й знову перевела свій погляд на койку.
— І це розумію, — сказала вона. — Але все-таки людина повинна чимось різнитись од гадини. І та бореться за існування. Де ж людська чистоплотність?.. І коли хочете щирого признання, я скажу: мені буває соромно до сліз за цей продажний крам.Вона змовкла й одвернулась. Анарх байдуже подивився на неї, прикрив ковдрою подушку і, раптом підвівшись, мовчки пішов на проселочну дорогу. В їдальні він побачив за невеличким столом нервову хору, що кождого дня заносила щось у свій щоденник.
Анарх ішов навманя й тільки тоді зупинився, коли з-за перевалу прозвучало соковите контральто. Він підвів голову й побачив: повз його, направляючись із города, пролетів фаєтон. Тоді він раптом скинувся: куди й чого він іде?
Він круто повернув і пішов до санаторійної зони.
Надходив листяний шум. Хилилися жовті безсилі дерева. Падало листя, а на десятинах міської в'язниці мертво лежала осіння прозора далечінь.
Надходила осінь. І всюди, і на кождім із хорих почувалась вона. Майю ніхто вже не наважився б назвати легковажною дівчиною. Її не пізнавали. Вона схудла, змарніла й за черговий тиждень не тільки нічого не взяла, але й загубила декілька фунтів. Годинами вона лежала в своїй палаті і вже не виносила своєї койки на веранду.
Анарх не виходив із палати й годинами дивився то на одну, то на другу з чотирьох стін. Але частіш він спирався поглядом у стелю: вона чомусь нагадувала йому туманний день і його перший сніг. Сірий колір проточувався крізь вікно й похмурів, як сам присмерк. У цім була не то розгубленість, не то тоска, не то просто нудна мовчанка. Це, нарешті, була не кімната, а якась сувора пустеля.
Тільки ординатор і досі ходив у травневім костюмі. Але, коли й він заходив в анархову кімнату й зупинявся біля порога — суворий і холодний, — анарх і від нього відвертався, бо і в цім травневім костюмі стояла осінь.
Що ж до Хлоні, то він остаточно поринув у меланхолію. За ним із призначення ординатора стежили тепер, не відходячи, дві сестри. Тим же сестрам наказано було доглядати й Майю. Одного дня вона підійшла до ординатора з проханням відпустити її в город на декілька годин, і, коли їй той не дозволив, вона „закатала“ істерику. Доктор так розгубився, що забув навіть зміряти їй температуру. Сестра Катря мусила розбуркати Майю вночі й поставити їй термометр.
Проте й сестра Катря була сама не своя: вона напружено чекала відкомандировки. Щоб трохи забутись, вона просиджувала цілі ночі за книгою і, заснувши вранці, раптом прокидалась і перелякано дивилась навкруги себе. Перед нею росла темна стіна, і здавалось їй, що на неї наступають якісь важкі незрозумілі квартали. Саме квартали, як щось абстрактне й непереможне. І ці квартали полосували невідомі лінії на безкраїх полях і відходили в сірий дим безвісти.
Надходила осінь. В городі її ще не бачили. Мотори й димарі випускали натовпи диму й закривали небо. На вулицях пахло бензолом. А тут у кождім ледве помітнім шелесті мініятюрного листочка відчувався осінній переліт. Дерева все глибше вгрузали в червоне золото й стояли в надмрійній задумі. На перевалі рипів ясень: його підрізали бандити. Надходили листяні симфонії й затоплювали ліс. Надходив золотий потоп.
Зрідка вибігали з поляни кучеряві дерева, перелякано озирались і зупинялися. Але не було виходу з цього золотого потопу: і експериментальна ферма, і санаторійна зона, і перевали, і межі — все поринало в нім.
Ішла мудрість глухого часу, і анарх знову збентежено дивився в сіру стелю. Він зрідка виходив на доріжку, там озирався навкруги й прислухався до шамотіння: то листя злітало з дерев.
А осінь усе глибше й глибше заходила в колодязь часу. Вже не горів капусник: його зрізали. Иноді поринав у багрянцях захід, і тоді чекали шалених вітрів. Але й вітри не йшли, ніби й вони боялись потривожити цю мовчазну осінню елегію. Санаторійна зона, її будівлі і конторський плац, і яблуневий глуш — все чутко прислухалось до золотого потопу. І думав анарх, що от-от вибіжить із яру розпатлана темна розпука, розкине руки, впаде на голу вбогу землю й істерично заридає. Иноді він бачив її: от вона лежить, от стихає її плач, вона мовчки підводиться, дивиться синіми очима вдаль і, траврна, нечутно зникає за перевалом.
Надходила осінь. В го́роді, безперечно, про неї нічого не знали, а тут вона почувалась і в миготінні сухих зір, і в зажурі невеселих доріжок, що плутались і стурбовані відступали в нетри сторожкого лісу. Дикий малинник відлетів до ріки й самотний стояв під тихим бірюзовим небосхилом. Ріка мовчала. Зрідка над санаторійною зоною чули задушений крик пернатого царства. То по довгій і далекій лінії птиці перелітали загоризонтні межі. Ранком на порожній пустелі покинутого поля сідали важкі дрохви, стрепети. І тоді ж ріка приймала в свої води перелітні зграї птиць. То були — крякви, чирки, нирці, шилохвости, турпани. — І ці туди, на далеку лінію, у вирій. Туди плавко линула і ріка, і сторожкий човен, і потяг, що вилітав із промислового центру й шалено нісся в золотий потоп. Місячної ночи, коли тихо коливались осінні хвилі й бреніли вогкі вітри, човен стояв одинокою забутою примарою. Але і в мовчазності ріки була та ж сама невимовна самотність. Иноді стрепети раптом підводились із порожньої пустелі покинутого поля й різали ріку своїм важким польотом.
Надходила осінь. Вночі пахло жовтим диким воском. І тоді простори буйної неспокійної республіки плутались по темних шляхах, бігли до моря й прислухались до шелесту похилої тирси. Саме тоді й пахло незносним диким воском. — Але золотий потоп плинув далі й далі. І вже затоплював він і каганцеві закинуті оселі. — В далині миготів го́род. На оазі великого степу маячили люкси своїми холодними вогнями. І на світанку анарх бачив: до го́рода бредуть стрункі тополі. І думав: „Чи це не пілігрими з далекого краю?“ І здавалось анархові, що він стоїть серед забутої Аравії. А там, де го́род, — зовсім надзвичайна крапка: там — Ель-Харам, Кааба й таємний чорний камінь. Анарх несвідомо, в якомусь півсні, шепотів: „Куди пілігрими?..“
Надходила осінь. І знову незносно пахло жовтим диким воском, і самотно виглядала веранда санаторійної зони. Тільки калинники цвіли ще гарячим цвітом. І чути було, як за рікою кричить санаторійний дурень своє незрозуміле „о“.
Санаторій потроху вилюднявся. Уїхав один, другий, третій, нарешті почали готуватись до від'їзду Майя, Унікум і т. д.
Між анархом і Майєю остаточно пробігла чорна кішка. Тепер їх рідко можна було зустріти вдвох. Декого це почало навіть дивувати: „Що таке? Чому це вони стороняться один одного?“ Зате з Хлонею анарх тепер майже не розлучався. Ті своєрідні фантоми, що ними завжди жив юнак, анархові потрібні були тепер, як саме повітря.
Хлоня сідав на ліжко й говорив:
— І от я йду кудись у поле, і я думаю: „скучно“. І я думаю, що моя епоха, як та прекрасна незнайомка, вискочила, схопила мене в обійми, затуманила мій мозок і раптом зникла. Я метнувся: де вона?.. Але її вже нема!
— Так, — машинально повторював за Хлонею анарх.
— Так! Нема! — казав далі Хлоня й задумувався. — А то, буває, здається, що цю незнайомку давить хтось своїми брудними руками. Я схоплююсь. Я горю ввесь. Я спішу їй на допомогу. Але підбігаю до проклятого місця й бачу — знову нічого нема!
— Так! — машинально повторював за Хлонею анарх.
І в таких розмовах вони часто просиджували цілі вечори. Їм ніхто не перешкоджував: два хорих виїхало, а метранпажа знову перевели на своє місце.
Для решти хорих залишилась одна тема: розмова про тих, кого виписували. І було великою несподіванкою, коли одного хмарного дня на санаторійній зоні зчинився енергійний гамір.
Прозвучав розбитий черепок міди: кликали на обід. Хорі мляво підводились із койок і сідали за стіл.
Раптом підвелась Майя й спитала:
— Хто вчора ввечері сидів за моїм столом?
Хто ж сидів? Ніхто нічого не знає! Для чого це їй? Вчора сиділа вона, а пізніш, здається, анарх.
Майя нервово підкинула плече й мало не скрикнула:
— Я питаю вас: хто сидів за моїм столом?!
Дехто навіть підвівся: чого їй треба? Тоді Майя вискочила з-за столу й розридалась. До неї підбігли й стали її заспокоювати. Їй подавали вже стакан із водою, але Майїні ридання переходили в якісь істеричні викрики. І тільки, коли прибіг ординатор, хорі нарешті догадалися підійти до Майїного столу. Там вирізано було ножем це: „Майя є… (нецензурне слово)… з анархом“. Літери були великі, і фраза зайняла всю площину стола.
Всі занервувались. Навіть миршавий дідок не посмів увернути цинічної фрази.
Але хто ж це міг зробити? Це ж чорт знає що! Мужчини суєтилися біля столу й радились, як найти негідника. Припущень було багато. Вчора сидів тут анарх. Але не міг же він зробити таку гидоту. Навіщо йому компромітувати і себе, і Майю? Ніхто не здібний був на таку низість, крім дідка й Карно. Але ж ні того, ні другого (це всі добре знають) вчора тут не було. Дідок суєтився й клявся, що він цього ніколи б не зробив. Йому вірили. Вірили проте й тому, що й Карно не був тут (Карно, між иншим, не знав, кого взяли на підозріння). Останнього часу метранпаж вів себе досить порядно, і було б несправедливим думати на нього. Звичайно, тільки від Карно можна було чекати такого стилю. Але ж із-за цього не можна обвинувачувати людину.
Майя того ж дня не обідала, хоч і зрізали парканну фразу. Вона була так схвильована, що після того декілька днів не виходила з палати.
Що до анарха, то з ним із цього часу й справді скоїлось щось неладне. Коли йому говорили про цю історію (анарх тоді не був за столом), він якось розгублено дивився на оповідачів. Нарешті хорі почали перешіптуватись і запевняти один одного, що цю похабщину саме анарх і написав. Тільки одна сестра Катря, коли їй говорили про це, хвилювалася й кидала:
— Не смійте казати так!
Звичайно, підозріння на анарха впало помилково. Причиною його розгублености були листи, які він одержав того ж дня, коли з Майєю була істерика.
Стояло похмуре небо й мовчазні поля. Над санаторійною зоною стояв клекіт перелітних птиць: вони летіли у вирій. Тоді з проселочної дороги виринула поштова дрижула, і скоро чергова сестра розносила по палатах листи. Цією ж поштою анарх і одержав кореспонденцію. Один лист був відповіддю сестри на його поетичний вибух у Катринім помешканні. Другий — анонімний. Анархова сестра писала це:
Анарх прочитав листа і положив його на стіл. Різка відповідь не дуже його схвилювала. Він знав добре сестру й міг чекати цього від неї. Тоді він розірвав другий конверт і витяг відтіля брудний папір. Тут було написано це:
Анарх ледве дочитав цей нервовий, розкиданий і нескладний лист. Похитуючись, він пішов до палати. І коли б хто-небудь побачив його в цей час, він, безперечно, здивувався б. Анарх був блідий, якось через міру зігнувся і йшов по коридору, мов п'яний. В цей час у нього не було ні мисли, ні бажань, ніби все це перейшло в стан атрофії. Автор анонімного листа не тільки не ховав себе, але й всюди випирав свою особу, всюди підкреслював її. — А в тім, анарх про це не думав тоді. Він бачив тільки сірі стіни своєї палати, в яких стояла осінь, по яких ходили, проточившись крізь вікно, тіні сіверких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це — більш нічого.
Того дня падала ртуть. І того ж дня анарх пізнав новий приступ душевної кризи. Мав бути остаточний перелім. Можливо, цей лист тільки прискорив його. До того ж і обставини складувались так, що він не почув за цей час жодного бадьорого слова. Власне, раніш його розважала тільки Майя. Тепер же з Майєю творилося щось надто неладне. Тільки сестра та Хлоня не покидали його. Але розмови з останніми ні в якім разі не могли його розважити. Хлоня остаточно поринув у зажуру. А сестра Катря хоч і заспокоювала своїми чарівними жестами степової дівчини, але й вона була втіленою нудьгою.
Анарх був цілком самотний.
Сестра Катря декілька разів поривалася цього дня розпитати анарха про листи. Вона помітила, що саме з цього моменту він через міру знітився. Але сестра Катря боялась далеко залазити в анархове інтимне життя.
Того ж дня, коли падала ртуть, коли знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер, а над санаторійною зоною йшли отари осінніх важких хмар, анарх почув якийсь шум біля веранди.
Стояв матовий дощовитий день. За рікою й далі брели важкі тумани. Анарх зійшов із ґанку й став біля клумби. І тоді ж до веранди підійшов санаторійний комендант. Він попередив хорих, щоб вони не хвилювались, коли почують постріли. Скоро з туману виринули стрільці: вони мешкали на санаторійній зоні для охорони майна.
Комендант розпитував хорих про ту людину, що стояла біля сараю й ніби когось вичікувала. Чи не знає хто-небудь, хто він такий? Чи нема в кого такого знайомого? Комендант бачить цю людину в кепі вже більше двох годин. Кепі то біля кухні вештається, то блукає чогось по доріжках.— Це, може, ваш знайомий? — звернувся комендант до Карно.
— Мій? — кинув метранпаж. — Ви, очевидно, до мого знайомого ще не придивились.
Потім Карно казав, що його знайомий цілком доросла людина, а цей — не більше, як хлоп'я. Це просто помилка приймати цього кепі за його друга.
— Так? — спитав комендант.
— Так! — кинув Карно.
Ага! Тоді буде полювання за кепі. Комендант певний, що це ракло. Злодій просто вичікує випадку, щоб зірвати з койок застилкове приладдя.
Стрільці стали напоготові. І скоро почалось полювання за кепі. Розтялось декілька пострілів, і в тумані заметушились постаті. Але раптом усе змовкло, і тільки чути було, як по даху одноманітно відбиває дрібний дощ. Очевидно, стрільці зловили кепі й ведуть його до комендантської.
Скоро з туману виринув натовп, і люди підійшли до веранди. Кепі розгублено дивився на хорих і раз-у-раз озирався. Мовляв, у чому справа? Чому за ним стежать? Він же тільки звичайний обиватель, що шпацірує за го́родом! Крім того, він недоросла людина: йому всього п'ятнадцять років. Його мусять негайно відпустити, бо його на дорозі чекає мама: він шпацірує з мамою!
Ніхто, звичайно, не вірив кепі, бо ж він має надто виснажений вигляд. Кепі надто обірваний, він просто хижак, ракло. Хіба не видно, як у нього очі бігають? Кепі треба негайно вирядити в міліцію: хай там виясняють, хто він такий!
Але кепі хвилювався:
— Почекайте! Яке ви маєте право?
— А таке маємо право… — І комендант смикнув кепі за руку.
— Почекайте! Ви, як бандити, напали на мене! Я обиватель із го́рода!
Але хто наважиться повірити цьому? Кепі, безперечно, злодій! Це всі бачать, не тільки комендант. Кепі негайно треба вирядити в міліцію.
— Почекайте! — кричав той. — Нате мій паспорт! Я — обиватель Карасик!
Що таке? Паспорт? Ну, добре! Комендант візьме. Комендант прочитає голосно! Але це не міняє справи… — Ага, Абрум Карасик… Але це що?.. Відкіля це?.. З біржі?.. Кепі безробітний?.. Ну, тоді всі розуміють. Він, безперечно, злодій, і він напевно хотів зірвати застилкове приладдя.
За цей час туман розплився, і над санаторієм повисла осіння бездонна голубінь. Раптом спалахнули мовчазні трильйони голубого неба, і тільки темна полоска стояла на обрію: туман відпливав на утопічнім аеро. Анарх подивився на захід: у порожнечі земної атмосфери над городом стояла гігантська повітряна куля — обсерваторія. Над аеродромом постав клекіт: то, мабуть, зірвався „Юнкерс“. Із сходу в безвість бігли пір'їнні па́меги.Анарх зійшов на доріжку й пішов туди, де стояв натовп. Кепі пручався й не хотів іти до комендантської. Мусили взяти його під руки й тягти. Але кепі рванувся й висклизнув із рук. Тоді один стрілець підскочив до нього й розмахнувся:
— Ге-е-ех!
Удар був глухий — в спину.
Але в той же час другий удар у голову звалив стрільця з ніг: серед натовпу стояв блідий анарх, і на обличчі йому грала якась усмішка мало не з тваринним відтінком радости, наче цю сутичку саме для нього й розіграно.
Збитий із ніг стрілець підвівся й збентежено подивився на свого несподіваного ворога. Але й усі хорі також здивовано дивились на анарха. В перші хвилини всі розгубились. І тільки за якийсь час комендант зробив страшне обличчя й підскочив до кепі. Анарх і його відкинув сильним жестом на крок.
— Ну?
Голос анархові був надтріснутий, істеричний. В такі моменти виривається цілий потік слів, що за них ніколи не можна взяти відповідальности. Але анархові в цю мить вирвалось тільки „ну“.
Натовп мовчав, мовчав і анарх. І тільки коли над санаторійною зоною показався „Юнкерс“, анарх узяв за руку кепі й повів його через конторський плац на шосе. Ніхто з хорих не рухнувся. Тільки комендант крикнув анархові вслід, що він подасть рапорт на нього до головного лікаря.Коли анарх вивів кепі на дорогу, побачив: недалеко стояла мініятюрна фігурка. То, очевидно, була мама кепі. Отже, кепі не збрехав.
— Живо! — кинув він руку кепі й зупинився.
Кепі побіг до мініятюрної фігурки, яка вже йшла йому назустріч. А коли кепі зійшовся з нею, мініятюрна фігурка, перекинувшись із кепі двома-трьома фразами, раптом повернулась і поспішно пішла до анарха. Це була мама кепі. Скоро він побачив виснажене обличчя обірваної єврейки. Була вона в лахміттях, однією рукою держала дитину, другою розмахувала, прохаючи почекати. Анарх пізнав її: цю єврейку він бачив у го́роді на бульварі „Перемоги“ в присмерках міських вечорів. Вона завжди стояла з простягнутою рукою.
Єврейка підбігла до анарха й хутко заговорила тим типічним акцентом, що його чути в кварталах єврейської голоти:
— Каспатін, ві такой блаґой дєло сдєлал. Я, каспатін, вас бґаґадаґю.
І, сказавши це, вона вклонилась анархові сливе до пояса й мовчки пішла.
Скоро дві постаті поспішно ступали по дорозі. І тільки коли вони зникли за експериментальною фармою, анарх, обгинаючи річні за́воді, пішов до веранди.
… Підйом знову підупав. Ішов він поволі. Зрідка він зупинявся на пустельному березі й дивився на осоки. Ріка несла свої холодні води в даль. Самотно виглядали кущі зрізаного комишу. Стояла тільки одна мисль із листа: „Ви щось надумаєте“. Це саме і є те, що його мучило весь час промешкання на санаторійній зоні. „Ви щось надумаєте“. Так, йому треба щось зробити. Це він давно вже знає. І автор анонімного листа, живучи з ним, не міг не підмітити цього. Хай ніякого метранпажа нема, хай Карно — фантом, хай він у стані летаргії, і все це важкі темні примари… Але він усе-таки мусить бути консеквентним. Треба найти в собі мужність. Правда, він уже має досить сміливости бути консеквентним: недарма в його душі зараз такий спокій і така ясна прозорість.
За рікою кричав санаторійний дурень. І крик його серед пустельної осени виділявся рельєфніш, і була в нім якась невимовна жура. Дерева поринали в золото сторожкового потопу, і крізь них ясно видно було далеку експериментальну фарму й кучугури. Стояла мертва тиша, і тільки гудок безшабашного потягу порушував блідий, осінній спокій. І зараз анарх відчував: пахне жовтим диким воском.
Він подивився на схід. Там стояла командна висота. Він згадав Майю, і йому зараз до болю захотілось почути її дзвінкий голос. І, коли анарх згадав, що вона тепер зовсім не та, що він, можливо, її тепер такою, як вона була на початку літа, ніколи вже не побачить, йому здалося: він загубив щось неможливо коштовне. Бо з цією командною висотою були звязані його кращі хвилини на санаторійній зоні. І цей дикий малинник, і ці тополі, і ця прозора голубінь — все це свідки його світлих надій, що зрідка поставали в нім. Анарх згадав Хлоню й подумав: „Де він?“
Але Хлоні близько не було.
На шосе маячив фаєтон і віддалявся до го́рода. В нім, очевидно, виїжджав один із хорих. Санаторій із кожним днем усе більш і більш вилюднявся. — „І буду я самотним серед степу без людей“ — згадав анарх фразу із свого листа до сестри. З невідомих перевалів легкий вітер приносив тривожний запах пожарища.
Біля конюшні він раптом зустрів Карно.
— Я хочу вам тиснути руку! — сказав той, зупиняючи його.
— Мою руку?
— Да, вашу руку!.. Це ж ви, здається, зробили сьогодні такий шляхетний поступок?
— Який це поступок? — не зрозумів анарх.
— А як же! Я про кепі говорю! Це ж Дон-Квізадо ще раз повоював із вітряками.
Анарх круто повернувся й хотів був одійти від метранпажа. Але той узяв його за руку:
— Почекайте!
— Ну?
— Я хочу тиснути вашу руку! — І Карно саркастично всміхнувся.
Анархові знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара — і тільки. Він таємно всміхнувся й озирнувся навкруги. Набачивши колоду, він сів на ній і сказав, даючи місце для Карно:
— Прошу!
— Що таке? — в свою чергу не зрозумів метранпаж.
— Прошу сісти! Хочу поговорити з вами!
— Ви хочете говорити зі мною?
— Я хочу говорити з вами! — чітко сказав анарх.
Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, ніби санаторій зовсім спорожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь веде в свій безвихідний тупик. — На конторськім плацу іржали коні, і десь тарахкотіла підвода.
Карно деякий час постояв напроти анарха й несподівано сів біля нього на колоді.
— Слухаю! — сказав він.
— Слухайте! — знову всміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому знову прийшла мисль, що перед ним безплотна істота.
— Ну? — сказав метранпаж.
— Не ну, а от що, друже! — почав фамільярно анарх. — Як ви гадаєте: про що ми будемо з вами говорити зараз?
— Не знаю!— А, може, знаєте?
— Може, знаю, — спокійно сказав Карно.
— Ну, без жартів, — суворо кинув анарх. — Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?
— Вам це дуже потрібно знати?
— Дуже!
— А коли дуже, — і Карно саркастично всміхнувся, — то я вам скажу: очевидно, про лист.
— От! — зрадів анарх і з полегкістю зідхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже.
— Ну, а далі що? — спокійно спитав метранпаж.
— Далі особливого нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь од своєї анонімки.
— Не відмовляюсь! — сказав Карно. — І більше того: не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.
— От, я так і думав! — зрадів анарх. — Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.
— А чому ж ви мовчали? — спитав метранпаж.
— Чому я мовчав? — і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.
— Так! Чого ж ви мовчали? — ще раз спитав Карно.
Але анарх уже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком.
— Тому, що треба мовчати! — ледве вимовив він. — Пустіть мене, я піду!— Я вас не держу! — усміхнувся Карно й підвівся з колоди.
Тоді анарх насунув на чоло капелюха й мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку й уперто на протязі кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла в стіні.
Листяні симфонії чергувались із дрібними дощами. Ішла глуха пора. За конторським плацом стукала молотилка, і відтіля долітав запах молодих снопів. У прозорі дні золотий потоп поширював свої володіння й заполоняв кожний закуток. Але, коли приходили сірі дні з дрібними дощами, тоді чути було тільки печальні мотиви ринв. Тоді сиротливо виглядала оаза закинутого го́рода. День неохоче появлявся на санаторійній зоні й зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало, прокидалась електрична станція й одбивала свої глухі удари. Ішли тумани, і в них иноді пропадали не тількі осінні далі, але й експериментальна фарма.
Зранку готувались до виїзду із санаторія: Унікум, дідок і психопат. Санаторійний фаєтон стояв уже біля веранди. Чекали, поки скінчиться сніданок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки доносився задушений крик санаторійного дурня. І пустельні доріжки, і порожня холодна ріка, і сіверкі вітерці, і далі за перевалами — все це зливалось в одну тоскливу осінню елегію. Обличчя всім були бліді, мало не земляні. Покоївки неохоче подавали страву на стіл. В кухні стояв легкий одноманітний дзвін тарілок. І анарх почував у цьому дзвоні сторожку тривогу.
Тоді в його кімнату зайшов Хлоня й сів на ліжко.
— Знаєте, — сказав він, — я тільки-но знову був на командній висоті. Я дивився навкруги себе… Скучно!
— Так… — кинув анарх, заплющивши очі.
— Чули — сестра Катря вже, здається, одержала командировку.
— Да?
— Да! — сказав Хлоня й спитав: — А коли ж ви думаєте їхати?
Коли він думає їхати? І справді, коли він буде їхати? — І тоді прийшла мисль, що він відціля ніколи не виїде, що відціля, з санаторійної зони, нема шляхів. „І не треба!“ — подумав він, також хутко погасаючи, як і затривожився. І справді, йому більше нічого не треба. Це так просто, це так ясно.
— Скучно! — ще раз протягнув поет. — Пам'ятаєте легенду? І от я думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніяльний мятежник, закутий у міцні ланцюги, і теж думає: „Скучно“. І справді, можливо, він знову підведеться із свого одра, можливо, він знову зійде на наш азіятський корабель і візьме румпель, але ніколи вже він не прорветься з холодного всесильного льоду й не виведе корабель у стихію. Мені хотілося, щоб він скоріше вмер. Так буде краще, принаймні, для нього.
Хлоня дивився в сіре вікно. За вікном стояв туман. Із сусідньої палати щось виносили: очевидно, виїжджала Унікум. Кроки по коридору звучали глухо й пустельно. Санаторій вилюднявся. Тільки над чорною кухнею стояв цілий день димок. Димок то стояв стовпом, то, розірваний, танув між голих дерев: на нього налітав сіверкий вітерець.
— А інтересно, — несподівано запитав Хлоня, — ординатор не викликав вас?
— Для чого?
— А як же: пожучить за кепі!
— Ні!
— Я так і знав, — сказав Хлоня. — Але річ не в цьому. Я все на ту ж тему. Я знову думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніяльний мятежник, закутий у міцні ланцюги, і в нього одна мисль: „Скучно“. І справді, така загибель, поза стихією, біля тієї глухої стіни, про яку каже сестра Катря. Це ж неможливо!.. Це ж якийсь всесвітній ідіотизм! І на чорта ж тоді я існую? Щоб битися з вітряками? Смішно: учень не може бути більший за свого вчителя… А Ленін приходить через п'ятсот літ.
— Так, — машинально кинув анарх.
— Але образливо от що, — сказав Хлоня. — Пройдуть роки: один, два, десять, двадцять — і, повірте мені, невидимий ворог помститься. Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім'ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад. І, коли б я мав хоч крихту надії, що можу боротися з цією сволоччю, я був би безсмертним. Ви вірите?.. Але я тільки нікчемна крапка перед мовчазною стіною, перед якою зложив свою зброю мій далекий учитель.
Хлоня подивився на анарха. Той і зараз лежав, заплющивши очі, і на нім була якась прозора блідість. Хлоня навіть подумав, що анарх спить.
— Ви мене слухаєте? — спитав він.
— Я тебе, Хлоню, слухаю, — сказав анарх. — Говори, мій неспокійний юначе!
— Хорошо ви сказали: „неспокійний юначе“, — говорив Хлоня. — Я вже давно не чув таких теплих слів. І взагалі люди не вміють так говорити. Мені здається иноді, що і я, і всі ми скоро розучимся промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами.
Хлоня взяв із тумбочки газету й мовчки пішов до вікна. В кімнаті було тихо. Змовкли кроки і в коридорі. Але анарх уже далекий був від Хлоні. В цій тиші перед ним раптом постав якийсь бюст, червоною плямою він різав стіну. „Чий це бюст?“ — пригадував він. Художник поставив його на фоні заграви пожару, і була в цім якась таємна символіка. І фон, і сам бюст виступали на сірій стіні суворим і незломним рельєфом.
А надворі не переставало мжичити. Сірі шмаття набивали собою кімнату, і було сіро. З конторського плацу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер. Його недавно невзначай підстрелив стрілок. Виття було темне й незрозуміле, і здавалось анархові, що це не виття, а мла вогкої чвирі, і по ній простяглись осінні дороги.
І знову перед ним виріс бюст. І тут же анарх пригадав: колись він підійшов до вітрини й там побачив цю голову. Саме вона й стояла в червоній заграві. Обиватель сказав тоді: „Чорний папа комуни“.
І тепер йому стало дико, що він так просто слухав Хлоню, ніби й справді він давно вже зріднився з ним. Це ж про чорного папу комуни говорив Хлоня. Хай не про того, що його анарх бачив у вітрині, але це ж усе одно. Виходить, він зовсім не те, чим уявляє себе. — Чи, може, Хлоня попав не на свій шлях? І за асоціяцією „Чорний папа комуни“ він пригадав якусь картину. Серед буйної стихії повени стояли на острівку два коні й тоскно дивилися в даль. Навкруги бушувала вода, і під нею пропадали і оселі, і ліси, і кучугури. Скоро й цей острівок порине в повінь. З ним зникнуть і ці два коні, що так тоскно дивляться в даль. — І анарх не міг не порівняти себе й Хлоні з цими одинокими постатями серед буйної стихії.Хлоня мовчки постояв декілька хвилин біля вікна. Потім повернувся й знову підійшов до анархового ліжка.
— От що, — сказав він тихо, — декілька років тому почалась нова епоха. Це були прекрасні незабутні дні. Я тоді був зовсім хлоп'яком. Але я й тоді почув цей надзвичайний грохот… Чого ж мені так скучно? І сьогодні стоїть туман, і завтра буде туман. І в цих туманах я нічого не бачу. Де ж моя епоха? Отже, до побачення, товаришу, — раптом повертаючись, сказав Хлоня. — Піду шукати своєї епохи!
І Хлоня вийшов із палати. Анарх подивився йому вслід: „скільки йому років?“ І ніяк не міг пригадати. Потім він і сам підвівся. Він подумав про сестру Катрю і, згадавши, що вона одержала командировку, пішов до неї. В коридорі він зустрів Майю. Вона йшла, похиливши голову, і навіть не привіталась до нього. Анарх хотів був звернутись до неї з якимось запитанням, але почув у всім тілі неміч, а тому й пройшов мовчки.
Мжичка не переставала йти. Над чорною кухнею стояв димок. Крізь млу видно було полоски води. Далі стояв туман. Командна висота маячила сиротливо й непривітливо, і зараз чути було, як із го́рода гулом темної міди крокували дзвіниці. І цей дзвін, долетівши до конторського плацу, зупинявся, і тоді його продовжувало виття лікаревого сетера. Пес, очевидно, здихав.Коли анарх увійшов у кімнату сестри Катрі, вона стояла біля корзинки й складала туди білизну. По кімнаті розкидано було строкаті клапті якоїсь матерії, посередині кімнати лежав підсвічник. Із стін сестра Катря вже познимала свої картини. На туалетнім столі не було статуеток, і на ліжку лежала біла подерта сорочка. В шахві було порожньо: очевидно, вона зібрала вже й свою бібліотеку.
В кімнаті було непривітливо, як і надворі. Пустелею віяло з кожного закутка. Особливо неприємно вразив анарха подертий черевик, що лежав біля корзини: на нім уже зацвів зелений хихлатий морошок. Сестра Катря, очевидно, витягла його з-за шахви й ще не встигла викинути в помийну яму. Черевик мав якийсь надто гострий носик, трохи на кінці загнутий він нагадував татарські саф'янці.
Сестра Катря зустріла анарха радісною усмішкою. Як же: вона завтра їде! Вона без кінця рада, що нарешті дочекалась цього. Анарх не може й уявити, як далеко вона поїде. А саме: вона перекинеться в Сибір, до самого Байкалу, за тисячу верстов. Вона хоче пожити ще в глухій тайзі, подалі від санаторійного життя. Сестра Катря, можливо, там скоріше розвяже ті важкі проблеми, що тут їй ніяк не даються. До Уралу вона буде їхати почасти кур'єрським, почасти пасажирським, а коли перевалить через гірський хребет, вона пересяде в звичайну „теплушку“: їй здається, що там вона скоріше збереться з мислями. Сестра Катря добре знає сибірське життя, і вона його ніколи не проміняє за який-небудь блискучий Париж або Лондон. Саме в Лондоні то-що, їй здається, і є справжня пустеля. Що ж до Сибіру, то не такий вже він жахний. Сестра Катря гадає, що туди не тільки їй, але й багатьом слід було б помандрувати. Де-небудь у занесеній снігом оселі й народжуються справжні мислі. Саме в глухій тайзі, на краю світу, вона й найде заспокоєння. То нічого, що там виють північні вітри — це гарно. Можливо, вони-то й принесуть їй те, чого вона так довго чекає.
— Уявіть, товаришу, — говорила сестра Катря, радісно всміхаючись і поправляючи свій чорненький бантик, — можливо, де-небудь там, за Байкалом чи над Байкалом, і Геґель постане в иншім освітленні. І це буде зрозуміло, бо по суті ж ви напевне не скажете мені, що я таке: дійсність чи фантом. Навіть коли ви візьметесь за мою руку й почуєте під пальцем моє тіло, і тоді ви не маєте права сказати, що я зараз існую. Можливо, просто це ваш сон, бо й уві сні ви можете те саме почувати… Все відносне!
Анарх так звикся із своїм химерним становищем, що й зараз подумав: і справді, можливо, ніякої Катрі нема, можливо, нарешті, ніколи він не був на санаторійній зоні й сидить зараз десь в ізольованому помешканні для душевно хорих.
Сестра Катря ще довго говорила про Сибір, про тайгу, про філософію й зокрема про Геґеля. Вона раз-у-раз радісно всміхалась, ніби й справді найшла свою хресну путь. В її кімнаті зовсім потемніло, коли анарх стиснув її руку й вийшов на ґанок.
Біля чорної кухні він зустрів санаторійного дурня. Дурень і зараз безглуздо всміхався і все поглядав у туман, туди, де тікали темні дороги крізь республіканський глуш. В його погляді й тепер стояла незрозуміла тоска, ніби дурень думав усе про ту ж пустельну степову станцію, що повз неї, не зупиняючись, пролітає експрес.
— Що, Хомо? — машинально кинув анарх.
— Ги… ги!.. — зареготав дурень і, як завжди бувало з ним, метнувся в бік і пропав у тумані.
Анарх обминув кухню й пішов до конторського плацу. Коли б хто-небудь спитав його, куди й чого він іде, він, напевне, не міг би відповісти. І справді, він ішов без мисли, автоматично. Зрідка він зупинявся, проводив рукою по чолу, ніби щось пригадував. Але мислі не приходили, і він знову брів уперед.
Мжичка не переставала поливати землю промерзлими краплями. Висіло темносіре небо, а по ньому поволі проходили важкі хмари. Вив лікарів сетер.
„Так, він тепер знає, що йому треба зробити“ — думав анарх. Це так просто, це так ясно й головне — це консеквентно. І в тому, і в другому випадку він мусить саме так зробити. В тому випадку, коли він живе в ізольованому помешканні і ця дійсність є лише натовпи примар, він нічого не загубить, зробивши те, що йому треба зробити. Навпаки, коли він і після цього буде жити, він буде певний, що навкруги його лише самі фантоми. — Але й у другому випадку йому нічого губити. Карно, безперечно, фікція. Він певний, що коли й справді навкруги його дійсність, то Карно на санаторійній зоні нема. Карно — примара і є одна частина його власного „я“. Він мав не один випадок запевнитись у цьому. Одно те, що ніколи таких метранпажів не було, є доказом правоти даного припущення.
Виття собаки наближалось. І скоро анарх побачив лікаревого сетера. Собака лежав на боку й зализував величезну рану. Проходячи повз нього, він побачив, як пес тоскно подивився своїми розумними очима й ще голосніше завив. І це виття таке було нудне й неприємне, що анарх інстинктивно прибавив кроку.
Обминаючи темні дерева, він ішов до командної висоти.
Збоку, над рікою, стояв туман. Крізь нього блимали дальні міські огні. В огнях була специфічна осіння тусклість. І, зиркнувши на них, анарх згадав чомусь недавню розмову з сестрою Катрею, Байкал і Сибірські нетрі. І подумай: „Сестра Катря, безперечно, має рацію їхати туди“. Тоді перед ним постали дикі азіятські поля, білі хуртовини й тривожні станції на татарських прольотах.
Анарх сходив на гору. Чим далі він ішов, тим легше становився туман. Здавалось, розвидняється. — І справді, скоро над ним повисло бездонне синє небо. Тільки по долині відступали тумани. Спалахнули зорі, запахло вогкістю. Перед анархом постала оаза дальнього го́рода, чіткі люкси й ледве помітний силует експериментальної фарми. На поселку, що за кілька гін, брехали пси.
Анарх ішов далі, до самотної берези. Він так упевнено ступав туди, ніби й справді знав, що там найде того, кого йому треба. І тому, зупинившись, він зовсім не здивувався, побачивши Майю.
Притулившися усім тілом до берези, вона стояла, як різьблення.
Инакше й не могло бути. Вона любила ходити до цього місця саме вночі.
Він раптом почув у тілі дрібний дріж, і йому прилила кров до голови. Ніби щось давно загублене він найшов зараз.
Майя не рухалась.
Тоді анарх несвідомо рвонувся вперед і зупинився біля дівчини. Вона стояла, заплющивши очі й закинувши голову на суху гілку. Темні овали під очима говорили, що це не та вже Майя, що з нею анарх проводив літні ночі.— Майо! — сказав він, чомусь лякаючись свого голосу.
— Що таке? — тихо спитала вона, не розплющуючи очей.
Анарх подивився на неї й тут же відчув, як йому здавило спазмами горло. Але він просто й спокійно сказав:
— Я хочу говорити з вами.
— Зі мною?
— Так!
— Для чого ж це? — спитала Майя. І анарх перший раз за кілька останніх тижнів почув її тихий смішок.
— Просто так!
— Це цікаво, — сказала вона й додала іронічно: — Ви, очевидно, думаєте виступати десь у ролі трагика? Так?
— Ні, Майо! — сказав він.
— А… ідіть ви к чорту! — раптом занервувала дівчина. — Обридли мені такі розмови!
Але анарх не образився. Він одійшов, став над кручею й дивився на далекий го́род. Так він простояв декілька хвилин у якомусь півсні і ввесь час чекаючи, що його покличе Майя.
Майя й справді покликала.
— Савонаролочко! — раптом почув він.
Але, коли він зупинився біля неї, побачив: її обличчя було таке ж холодне й німе, як і раніш. Першого моменту анарх навіть подумав, що він просто помилився, бо ж вона таки давно називала його так. Але скоро Майя й справді заговорила:
— Ви хотіли розмовляти зі мною? — спитала вона.
— Ну да!
— Для чого?
— Не знаю!
— Ну, тоді слухайте! — кинула вона, і на цей раз не розплющуючи очей. — Скажіть мені, чого вам треба від мене? Невже ви й досі мрієте, що я вас коли-небудь кохала? — Так?
— Так, — одгукнувся анарх.
— Даремно! — сказала Майя. — А в тім, мені не треба говорити вам, що в данім разі моє кохання для вас не більше, як соломинка, за яку хапається тонучий… Так?
— Так! — майже не думаючи, кинув анарх.
— Виходить, — і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись своїм негарним смішком, — виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула — кохання зовсім не таке… Так?
— Так.
— А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась… Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояву ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до цієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!.. Я тайна чекістка, агент червоної охоронки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-свойому я покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам уже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? — і Майя скинула на анарха очі.
— Вірю.
— Як хочете, — і вона на хвилину зупинилась.
На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторськім плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували люкси: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на поселках, і в далекім го́роді. Огні стояли в степу мовчазно й нерухомо. Повз них і далі виблискували холодні води ріки.
— Так, я вас кохала! — казала Майя. — Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розвяже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осени ви будете сидіти в підвалі… Бо ж подумайте: в цім уся я. Ви розумієте?
Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою — і тільки, що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за його кожним рухом, навіть більше — бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї — саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.
— Так, — говорила Майя. — В цім уся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище… І що мені з того — сто чортів! — що моїх пацієнтів одправляли на той світ у „двадцять чотири годині“?
Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло.
— Але не забувайте, — продовжувала вона. — За кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і не з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскільки до инших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — я просто — сто чортів! — не можу без неї жити!
З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в го́роді бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки насідав туман. Але небо було синє й спокійне.
— Так, сто чортів! — і Майя знову закинула голову й заплющила очі. — І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком і, чого б ви од мене не вимагали, я все б зробила… Але я помилилась… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?.. Так?
— Так, — коротко кинув анарх.
Тоді Майя несподівано підійшла до нього й обхопила руками його шию.
— Чижик-пижик! — сказала вона, і в її голосі зазвучала инша інтонація. — Що ж тепер прикажете мені робити?
— Не знаю.
— І я не знаю, — і Майя ще щільніш притулилась до анарха.
З Ґралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку й наближався до командної висоти.
— От що, — помовчавши, раптом сказав анарх. — Я найшов! — і якось хоробливо засміявся.
— Що ти найшов? — скинулась Майя.— Це, власне, паліятив, — сказав він, — але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення… Я от що надумав… Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б я… одійшов… у двадцять чотири годині… ти знаєш, куди…
Майя здригнула.
— У двадцять чотири годині?
— Так… І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.
— А для чого ж це мені потрібно? — спокійно спитала вона.
Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.
— Як для чого? Ти підеш тоді в охранку й скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і… Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою „провокацію“, і я мусив або втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.
— Ти серйозно говориш?
— Цілком серйозно.
— А в тебе револьвер єсть? — несподівано спитала вона й приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах він побачив тваринну радість.
— Револьвера в мене нема, — сказав анарх.
— Так тоді, — і Майя фальшиво засміялась, — я тобі дам свій!
Але, хоч як вона невимушено кидалась фразами, їй не вдавалось одурити його. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.
Раптом вона нахилила анархову голову до себе й кріпко її притиснула до своїх грудей.
— Чижик-пижик! — фальшиво засміялась вона. — Ніколи я не дам тобі свого револьвера! Звичайно, я жартую!
Але він уже не вірив їй: вона саме тепер говорила нещиро.
З Ґралтайських Меж іще прилетів сіверкий вітерець. Туман дійшов до командної висоти й збирався на неї. Далекі міські люкси підбило легкою димкою. Пахло вогкістю, і чути було в степу гудок нічного потягу. — Але небо й зараз було синє й спокійне.
— Чижик-пижик! — говорила Майя, і голос її задрижав. — Все це гарно, але ти мене — сто чортів! — не розумієш!
Дівчина не договорила, і анарх почув, як її тіло здригнуло, і вона мовчазно й істерично зареготала.
І сливе в цей момент над рікою пронісся тривожний крик.
— Ей! сюди!.. Скоріш!..
— Де? де? — обізвалось на санаторійній зоні.
— Кличте до човна рибалку!.. Хлоня втопився!
Анарх остовпів. Майя подивилась на нього сухими очима.— Скоріш!.. Скоріш!.. Хлоня втопився!.. — знову над рікою розтявся тривожний крик.
Майя нервово відкинула голову й мовчки рвонулась уперед.
На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний.
Надходив сірий осінній ранок. Ртуть падала. Над гнилими болотами, над пустельною рікою посувалися сконденсовані води. Дощу не було. Ринви застигли в мовчанці. Над чорною кухнею вже стояв димок і танув у навкольній вогкості. Десь по шосе рипіли підводи: то з околиці крамарі посувались на міський базар. Командна висота стояла в тумані, і ледве вирисовувався її темний силует. Зрідка на центральний будинок налітали сіверкі вітерці, і тоді билась на сході бокова віконниця. В степу довго й протяжно кричав паровик, затихаючи неясним відголоском за дальнім перевалом.
Цілу ніч на санаторійній зоні суєтились люди. Першої години відкачували Хлоню, але потім, коли вияснилось, що спасти його не можна, обмивали труп, увільняли для мертвого палату й т. д. Але, коли Хлоня і лежав уже на столі, і нічого було робити, і покоївки, і сестри, і хорі, пригнічені цією подією, мовчки ходили з кутка в куток, і тільки перед світанком декого з них поборов сон.
Коли вчора Хлоня пішов до анарха, сестри, що стежили за ним, сиділи спокійно в одній із палат, знаючи добре, що від анарха Хлоня йде тоді, коли покличе дзвоник. Скинулись вони приблизно за годину. Не найшовши юнака в кімнаті, сестри побігли до Катрі шукати анарха. Вони гадали, що Хлоня й пішов із ним. Це було тоді, коли анарх сидів у Катриній кімнаті. Але й там вони, звичайно, Хлоні не найшли. Тоді сестри метнулись по санаторійній зоні. Не зважаючи на те, що Хлоня декілька разів обіцяв утопитися, сестрам і в голову не прийшло негайно побігти до ріки. Вони ходили в контору, на конторський плац, шукали в кухні й на шосе. І тільки коли до них пристав санаторійний коняр, сестри згадали про ріку. Бігти туди треба було через легку трясовину, і по ній, звичайно, не можна було пройти в черевичках. Тому й до ріки побіг один коняр. Він іще застав Хлоню на березі біля кручі. Але не встиг коняр перебрести невеличку заводь, як Хлоня мовчки зробив помах руками й кинувся у воду. Тоді-то й покликав коняр собі допомогу. Саме цей крик і чули Майя та анарх.
Хлоню витягли мертвим. Того ж вечора викликали міліцію і склали відповідний акт.
Анарх, прибігши з Майєю на санаторійну зону, одразу ж пішов у свою палату. Він не тільки не захотів дивитись на Хлоню, але й, лігши на койку, навалив на свою голову подушку, щоб не чути було метушні. Опівночі, коли в центральному будинку стихло, він одкинув рукою збите волосся й подивився навкруги себе.
Стояла тиша, і за вікном усю ніч дзвеніли осінні води в ринвах. Очевидно, всьому санаторієві ця ніч здалася неможливо довгою. Але анархові вона пройшла зовсім непомітно. За декілька темних годин осінньої темряви перед ним пройшло стільки примар і спогадів, скільки він не бачив за все своє життя. Він остаточно вирішив, що вже не існує, що мешкає „на тому боці“ реальности. І він не тільки примирився з цим, йому навіть радісно було, що він уже, нарешті, так просто, без усяких перешкод, попав у цей невідомий край. Він цілком свідомо найшов тоді порівняння цьому станові. Саме так він почував себе колись у дитинстві, захорівши гарячкою. Він бачив навкруги себе цілком реальні речі, чув найреальніші розмови, але все це набирало химерних відтінків, якусь неясність і прозорість. І тепер, як і тоді, йому хотілось бачити біля себе когось надто близького, хто б держав свою руку на його гарячій голові. Це було воістину якесь царство фантомів, але тихих, задушевних, і вони не тривожили його.
Перед ним проходили і Майя, і сестра Катря, і Хлоня, і далекі сибірські сніги, і татарські прольоти на неможливих гонах. Знову виринали неясні згадки з дитячих літ, і він бачив забуті обличчя, тихий поселок, дорогу в диких бур'янах на високу гору, де стояло кладовище й де завжди пахло чебрецем. Дорога ухилялась у бік, брела через гони чорного пару, добігала до цукроварні й нарешті пропадала в сизій димчатій безвісті. Він чув, як риплять вози в дикім степу серед гарячої тиші, обминаючи польові дзвоники. Воли йдуть вільною ходою, а з гарби плине невесела пісня, проходить бур'янові гони й тане, завмираючи в глухім степовім повітрі. Перед ним виринав порожній майдан, хата на краю села, де він прожив своє дитинство, графський парк, що царить над усім селом, ставок, стрункі тополі, і знову бігла дорога й її неможлива безмежність. Десь у степу курив димок, і цей запах дальнього пожарища ніс анарха на своїх легких крилах у якісь казкові обрії.
І так цілу ніч фантом за фантомом — ціле царство прозорих і задушевних примар.
І коли нарешті крізь вікно пробився хорий світанок і в кімнаті почало розвиднятись, він розплющив очі й важко зідхнув: він знову пізнав дійсність. І йому до болю шкода було цієї ночи. І тоді ж він почув дрібний дріж по всьому тілі. Він узявся за голову: вона палала. В скронях йому стукало, а коли він удивлявсь в стіну, в очі забігали голки.
Анархові прийшла мисль, що він захорів. І ця мисль, як тиха радість, повисла над ним. Він, безперечно, захорів гарячкою, і хороба прийшла вчасно. Він зрадів їй, бо вона могла його без усяких перешкод знову перенести в царство фантомів. Анарх пам'ятає, як учора, переходячи болото, він нарочито, хоч і інстинктовно, ступав туди, де було глибше, щоб набрати в черевики холодної води. Це була хитрість, і вона йому вдалася.
Він розплющив очі й подивився у вікно, що виходило в коридор: повз нього хтось пройшов, несучи в руках свічу. І тільки зараз анарх згадав про Хлоню.
Але не почув він ні жалости, ні болю, наче це було звичайне явище на санаторійній зоні, наче він давно вже вирішив, що инакше не могло бути. Однієї хвилини йому прийшла навіть мисль: „чого це сестри так суєтились учора? Невже вони надають так багато значіння цій події?“ Він гадає, що тут нічого особливого нема. Жив чоловік — і вмер. Можна пошкодувати тільки, що Хлоні, коли він топився, було холодно у воді.
І тут же анарх пригадав те місце, де загинув хлопчик, і він — пам'ятає — любив сидіти на цьому місці. Влітку відціля маячили прекрасні далі. Він пам'ятає: з боку кручі ріс комиш, такий стрункий і суворий. І комиш якось надзвичайно сторожко мовчав, коли заходило сонце. Тут біля кручі завжди незносно пахло осокою.
Цікаво: анарх думав зараз про себе так, ніби він уже не існує. Він брався за своє чоло, і йому було приємно почувати під рукою гаряче тіло; воно розганяло дрібний і уїдливий дріж.
Анарх і не помітив, як наступив глибокий ранок.Та й трудно було помітити: надворі було також сіро, така ж стояла півтемрява, як і тоді, коли тільки-но розвиднялось. Дощу не було. Над санаторійною зоною нависли темні масиви вод і ніби застигли. На далеких бойнях знову ревів віл, і рев був тягучий і тривожний.
— О-о-о-о! — крикнув раптом біля вікна санаторійний дурень, і все затихло.
І тоді ж почув він, що йому пече в горлі. Він подивився на тумбочку: графина не було. Він підвівся й став на ноги. Коліна йому боліли, і все тіло було в такому стані, ніби його хтось недавно побив. В коридорі він зустрів двох сестер. Одна з них несла якесь шмаття, і воно било в очі своєю надзвичайною білизною.
— Де вода стоїть? — спитав він.
— Там! — махнула кудись рукою сестра й хутко зникла в палаті.
Анарх побрів на веранду, але води й там не найшов. В їдальні він теж не бачив графина. „От ідіотський випадок!“ — подумав він, бо згага вже почала тривожити його. Горло йому остаточно пересохло, і пекло тепер не тільки в нім, але й в грудях стояла неможлива спека.
Йому здавалось, що він стоїть серед огню страшенної пожежі. Дрібний дріж теж не залишав його. Все анархове грандіозне тіло здригалося в надзвичайній зимниці.
Раптом на порозі показалася Майя.
— Я вимагаю, щоб ви мене виписали! — істерично кричала вона комусь. — В противнім разі я й без вас найду дорогу!
— А цього я не маю права зробити! — донісся знадвору суворий ординаторів голос.
— Тоді я сама піду!
— Ні, ви не підете, бо ви ще хорі! — знову вперто сказав ординатор.
Анарх зупинився: Майя стала на порозі й затулила собою вихідні двері.
— Це чорт знає що! — істерично закричала вона, і в цей момент їхні очі зустрілись.
І анарх побачив в Майїних зіницях стільки зневаги, що мимоволі здригнув. Майя круто повернулась і дала йому дорогу.
Тоді він кинувся до сестри Катрі.
Біля ґанку стояла самотна підвода: вона, очевидно, мусила відвезти сестру Катрю на станцію. — Він подивився у вікно. В кімнаті був такий же розгардіяш, як і вчора. На корзині лежали розкидані книжки, а біля шафи — той же підбитий хихлатим морошком черевик. Сестра Катря з розпущеним волоссям сиділа на ліжку, обхопивши руками голову. На неї, очевидно, сильно вплинула Хлоніна смерть. Вона й досі не могла прийти в себе. І анарх не ризикнув потривожити її.
Але згага не давала йому покою. Анарх відчув, що, коли він скоро не найде хоч декілька крапель води, він може збожеволіти. І тоді він знову кинувся шукати графина. Він кидався з одного кінця в другий, підбігав до колодязя, заглядав туди, випивав його очима, але води ніде не було.
Навкруги було тихо. Надворі жодної людини, наче вимерла вся санаторійна зона. На конторськім плацу й зараз вив лікарів сетер. Над городом стояв туман і важке мовчазне небо. Хмари зупинились і не рухались. Зрідка з високих тополь спадали краплі води й тривожно дзвеніли в ринвах.
Дріж не зупинявся. Анархове тіло раз-у-раз підкидало. Голова йому горіла й розколювалась на дві частини. Згага давила горло й спирала дихання. Тоді йому прийшло в голову крикнути, покликати когось на підмогу. Але він почув, що язик йому не рухається, ніби його одняло. Він знову озирнувся, але й тепер навкруги було порожньо. Тільки самотна підвода стояла біля Катриного ґанку, і на ній не було візника.
І тоді ж він раптом згадав ріку і її холодні води. Ні, він і справді збожеволів. Як він не міг досі догадатись, де йому дістати води? Там же її так неможливо багато. Саме там він і загасить свою згагу… Це так просто, і це так ясно.
І тиха радість, і заспокоєння прийшли до нього. Голові стало легше, і спека погасла в грудях. Анархові здалося навіть, що в цю хвилину на нього налетів сіверкий вітерець і заграв у його волоссі. Тоді він, підібравши поли свого халату, обійшов центральний будинок і поволі побрів до ріки. Інстинктовно він прямував саме до тієї кручі, де вчора втопився Хлоня.
На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. Стояв стіною туман, і за ним не видно було ні города, ні поселків, ні експериментальної фарми. Тільки командна висота виділялась одним своїм отрогом.
Він перейшов уже санаторійну межу. Продираючись крізь дикий малинник, він і тепер почув задушливий крик санаторійного дурня. Скоро він був на трясовині. Він тепер обережно переступав калюжі, ніби й справді боявся, що замочить ноги. Але вода все-таки попала в один ботинок, і ботинок весь час кумкав. Це навіть знервувало його, і він, побачивши горбик, сів на нього, зняв ботинок і вилив відтіля воду.
Але анарх помилився, гадаючи, що спека в нім погасає. Дріж теж не зупинявся, і ріжниця була та, що тепер він брав його приступами. Голова чим далі, то більш набирала ваги, і зараз вона не тільки горіла: ії буквально охоплено було нагартованим полум'ям.
Нарешті з туману виплила круча, і анарх скоро був біля неї. Переплигнувши останню калюжу, він став на берег і озирнувся. Навкруги було тихо, з дальнього города долітали неясні звуки розтрощеного дзвону.
Він спустився з кручі й став на пісок. Холодна вода поволі, ледве помітно пливла в темну даль. — „Але як же я води нап'юся?“ — подумав він, ніби й справді не знав, як це можна зробити.
Нарешті він нагнувся, набрав у долоню води й приложив до неї свої гарячі уста. Разів із п'ять він проробив таку процедуру, але згаги не міг погасити. Тоді він сів на землю й почав роздягатись. Скинув ботинки, халат, сорочку. А коли налетів на нього сіверкий вітерець, він подумав, що тепер глибока осінь і він може застудитись.
Коли анарх увійшов у воду, він навіть здивувався: вона була така тепла, ніби зараз стояв літній ранок. Він одійшов од берега й став по груди.
І тоді ж на другому березі він побачив крізь туман Карно. Той сидів на горбику й дивився на нього. Але анарх не звернув на це уваги, наче й справді таке явище було цілком природним. Перед ним знову постали тихі прозорі фантоми, і йому було легко й радісно. І знову постала перед ним безмежна дорога, сизий димок молодої інсурекції й голубе дитинство. І знову він побачив далекі сибірські поля, азіятську магістраль і занесену снігом монгольську станцію.
На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. Але анарх його не чув. І вже не бачив він другого берега, де сидів Карно й саркастично всміхався.
Упала одна крапля, друга — і раптом замжичило. Невеселий осінній дощик біг, спотикаючись, до санаторійної зони. Зашуміли ринви. І печальну елегію осінньої чвирі замкнула похоронна процесія.
Це було на третій день після події з Хлонею.
Із палати виносили двох: Хлоню й анарха. Біля Катриного ґанку й тепер стояла самотня підвода і віяло пустелею навкруги. Катря не пішла виряджати подорожників у вічність. Вона й зараз сиділа на свойому ліжку з розпущеним волоссям. Вона так дивилась у вікно, ніби чекала, коли ж нарешті здохне лікарів сетер. Пес і тепер нудно й тягуче вив. — Проте, можливо, сестра Катря тоскувала, що ніяк не попаде на холодну станцію дикої сибірської тайги. І зараз біля шафи лежав подертий черевик, і з нього витикався зелений хихлатий морошок.
|
|
Але й Майя не пішла виряджати подорожників у вічність. В той час, коли процесія пересікала роздоріжжя, вона стояла з заплющеними очима на командній висоті, одкинувши голову на гілку. Майя щось шепотіла, наче творила якусь невідому молитву.
… І раптом знову впала одна крапля, друга — і замжичило. Невеселий осінній дощик біг, спотикаючись, до санаторійної зони.
Із щоденника хорої. „…І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…“ — Але я й тут не можу поставити крапки: по-перше, мені шкода героїв, що з ними мушу я розлучитись; по-друге, я ще раз хочу сказати, що повість про санаторійну зону мені все-таки не вдалась. — А в тім так і мусило бути: рівне, спокійне письмо ніколи не передасть запаху епохи, коли цю епоху пише сучасник. І мої далекі нащадки, витягнувши з архіву ці нерівні рядки — я вірю! — мисленно стиснуть мою руку й скажуть: воістину ця женщина вміла любити. — Але річ і не в цьому: тепер, коли я почуваю, що мої легені остаточно розруйновані, коли я й сама підходжу до процесії подорожників у вічність, — тепер (нарешті), скінчивши свою повість про санаторійну зону, я не можу не сказати, як я безумно люблю життя. Отже, з тих двох початків, що борються в мені, життя і смерти, перемагає перше. — А в тім, да не подумають мої далекі нащадки, що XX главу я написала спеціяльно для цензора. Така думка образила б пам'ять м'ятежних комунарів. То нічого, що я женщина з женственною натурою, — в добу горожанських воєн я — салдат революції, і моє перо — гострий багнет, який завше сторожко прислухається. — Так, я безумно люблю життя. Я вірю, що в темних очах моєї буйної неспокійної республіки нарешті заграє голубий промінь, і вона найде те, чого так довго шукає.
І зараз у мене один біль: я тоскую, що я не можу бути безсмертною. Бо ж подумайте: я не зробила й трильйонної частини того, що хотіла зробити, і я не розказала того, що мусила розказати. Бо ж подумайте: я бачу перед собою не тільки Хлоню, анарха, Майю й сестру Катрю, — я вже бачу перед собою нових невідомих людей — сильних, як леопард, прозірних, як „чека“, і вільних, як воля. Невже ж фортуна не допустить, щоб я про них написала повість?
|
|