Три портрети/Іван Франко/Зустріч із Франком у Львові
| ◀ Франко в Жукові | Три портрети Іван Франко Зустріч із Франком у Львові |
Ювилей Лисенка і Франко ▶ |
|
ЗУСТРІЧ ІЗ ФРАНКОМ У ЛЬВОВІ
З кінцем жовтня 1898 р. поїхав я з моїм батьком і з Андрієм Чайковським з Бережан до Львова на соті роковини відродження української літератури і на ювилей 25-літньої літературної та наукової праці Івана Франка.
Оба ті свята зливалися в уяві молодого вчителя глухого, повітового міста, яким були Бережани, в одну неподільну цілість, у показ нашого культурного розвитку за останнє (XIX) століття.
Свято Котляревського відбувалося в театрі Скарбка, у тій великій, кругловатій, колись розкішній і тоді вже таки добре принищеній салі.
Але та саля була битком набита, казав би ти, вона тріщить ціла, ще трохи і — завалиться.
Я перший раз бачив так багато нашого громадянства: священників, адвокатів, лікарів, учителів, що з усіх сторін краю зїхалися на це велике свято. Це вже був не той тісний кружок, що серед нього починали колись роботу Котляревський, Квітка і Шашкевич, — це була сила! Дух ріс, коли чоловік глянув кругом себе.Сказав я це Франкові, вітаючися з ним. — Жаль тільки, що селян так мало — відповів мені коротко, бо короткою була наша розмова. Франко тоді, по відомих непорозуміннях, так сказати, примирився був зі своєю суспільністю і тепер усе хтось підходив до нього і здоровився з ним, як не щиро, то ввічливо і з пошаною.
Свято почалося сценічним прольоґом „Великі Роковини”, які нарочно на цей день написав Франко, а віддеклямував Лев Лопатинський. Вірш звучав дзвінко, легко впадав крізь ухо до душі, будив бадьорий настрій. Почувалося, як „дух у салі ріс на силі” і як степенувався загальний підєм. Я знав Франка мало, бачив його звичайно поважним і задуманим, тимто мені й дивно було, що зпід його пера вийшли такі, можна сказати, крилаті слова.
Тоді, на тім зїзді, почув я також перший, і мабуть єдиний раз, як Франко промовляв прилюдно. Було це в салі „Frohsinn-у“, в давнім готелю Жоржа, в подвірю, там де нераз театр „Бесіди” давав свої вистави. Там вітали Франка святочним комерсом. Відповідаючи на привіти казав він, що ніколи не вважав себе ані великим талантом, ані героєм, ні зразковим характером, тільки був тим мулярем, що замуровує ліри в нашім народнім мурі і тим пекарем, що для наших людей пече хліб насущний, бо вихований у твердій школі життя засвоїв собі два принципи, а саме: сповнювати свій обовязок і безнастанно працювати.
До того завзивав також і наш загал, бо ніякої ласки від нікого нам не дожидати, а числити лише на власні сили. Балакав спокійно, рівно, без piano і forte, без crescendo і decrescendo, буцім не балакав, а читав письмо, написане на білім обрусі стола, від якого майже не відривав своїх сивих, ніби мрякою осотаних очей. Було щось у тій промові, що нагадувало читання наших євангелій страсних. І як у тих євангеліях так і в промові Франка була одна, може над усе дорожча цінність, а саме: переконлива щирість. Ні сліду охоти „робити вражіння і викликувати ефект”, ні крихітки зайвого патосу. Навіть тоді, як Франко казав: „Нехай пропаде моє імя, але нехай росте і розвивається український народ!” — ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибин душі добуте бажання, гадка, з якою він може й довго бився, але як раз приняв її за свою, то вже вірний їй залишився.
Слова його падали спокійно, рівно, тихо і робили тим сильніше вражіння, що добувалися із серця, наболілого кривдою, зазнаного від чужих і — своїх, хоч про ту кривду й помину в його промові не було.
Я слухав її і той невеликий ростом чоловік, що стояв передімною за столом у чорнім „шлюсроку” і в вишиваній сорочці, ріс у моїх очах до розмірів якогось нашого, українського Мойсея.
І якщо в моїй душі був ще якийсь залишок горечі з хлопячих літ (лист без відповіді!) то й він щезав без решти.
Це ж була не ювилейна промова, а слова перемиря визначної одиниці з окруженням, фінал такої частої драми з життя культурних народів.