Три портрети/Іван Франко/Ювилей Лисенка і Франко

by Богдан Лепкий

◀ Зустріч із Франком у Львові

Три портрети Богдан Лепкий Іван Франко Ювилей Лисенка і Франко

Молода Муза — дівчина химерна ▶

Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937

ЮВИЛЕЙ ЛИСЕНКА І ФРАНКО

 

Рік пізніше перенесено мене з Бережан до ґімназії св. Яцка в Кракові.

Тут я попав у гурт нових знайомих, здебільшого молодих письменників та артистів польських.

Сприятелювався з Орканом і ця приязнь перетривала всі проби часу і зберіглася аж до смерти цього знаменитого польського письменника. З українською краківською громадою стрічався я малощо не кожної днини в читальні „Просвіти”, а в неділі та свята під церквою по Службі Божій, бо краківські українці таксамо, як наші сільські дядьки, люблять собі побалакати під церквою.

Тоді то й пізнав я нашого великого письменника, Василя Стефаника, з яким також приятелював щиро аж до його передчасної смерти. Та хоч Краків давав мені не тільки багато праці в школі але й чимало літературних спонук та артистичних вражінь, хоч значно поширив мій умовий виднокруг, то таки не поривав я звязків зі своїм краєм і зі своїми людьми, в першу чергу з Бережанами і Львовом. Там були мої близькі та найближчі, туди літав я залюбки гадками.

Як став виходити у Львові „Літературно-Науковий Вістник” я посилав йому свої поезії та оповідання, а що Франко був головним редактором того місячника, так треба було з ним листуватися, до кожної посилки треба було декілька слів долучити. Але Франко мало коли відписував, бо праці мої приймав і друкував без змін. В однім тільки віршику щось мені змінили (мабуть слово „мева” на „чайка”), але чи була це поправка Франка, чи когось другого, вже собі добре не пригадую. Я ніколи не був педантом і до редакторського ретушу не прикладав великої ваги, а всеж, чуючи від людей нарікання, що „Вістник” зміняє рукописи до непізнання, порівняв своє оповідання „Для брата” з чорновиком і переконався, що крім деяких правописних змін, ніяких інших у редакції „Вістника” не зроблено.

Довше та жвавіше листування між мною і Франком вивязалося тоді, як він працював над піснею про козака Плахту. Тоді-то і просив мене, щоб я зайшов до архіву Чарторийських у Кракові і дещо перевірив, а дещо переписав наново. Знаю, що я ходив туди, розшукував, переписував і посилав Франкові, за що він мені подякував окремим листом, але що це було, нині вже не памятаю. Знаю тільки, що листи писав Франко дуже характеристичним почерком, але й дуже невиразним так, що нераз треба було добре насліпатися, щоб дійти, чого він хоче. Я ґрафольоґією не цікавився, але був свідком того, як др. Вільчинський у Закопанім сильно зацікавився почерком Франкового листа і як він на тій підставі дійшов до дуже цікавих висновків, але це, як то кажуть, окрема тема, якої тут не хочу торкатися.

Та не тільки у „Вістнику” друкував я свої писання. Я посилав їх також до „Діла” і „Руслана” та до інших деяких наших часописів і до альманахів зазбручанських, не зважаючи на політичні ріжниці поміж ними, бо ті ріжниці для мене, що жив здалека від Львова і від інших центрів нашого партійного руху, не мали великої ваги. Я був тільки письменником, не політичним діячем. А всеж „Діло” було мені чомусьто найближчим часописом. Привик до нього від хлопячих літ. На нім, можна сказати, навчився я письма й зацікавився нашою справою. Особливо близьким було воно мені за редакції Белея. З Белеєм познайомився я ще тоді, як був на другім році фільософії і помагав йому порядкувати бібліотеку „Просвіти”. Тимто й тепер уважав я своїм обовязком післати йому час-до-часу якийсь допис, або якийсь свій нарис. Як прийшов зі школи, то в першу чергу хапав за „Діло”, щоб довідатися, що в нас нового.

З „Діла” довідався я також про ювилей Лисенка. Нині думки про цього композитора поділені, але тоді, за моїх молодих літ, він був нашим найбільшим музикою, нашою славою і національними гордощами і нікому навіть до голови не приходило поменшувати цього велитня. Тимто я дуже втішився, коли комітет запросив мене з промовою на ювилейну академію. Ту промову написав я віршом, вивчився його напамять, що для мене було справою якоїсь там годинки часу і роздобувши гроші на дорогу (тоді ще витрат на такі цілі не повертали), поїхав до Львова.

Академію влаштовано знову в тій самій салі колишнього Скарбківського театру, але вже переробленій на салю фільгармонії, без сцени, зате з величезними орґанами, чи тільки їх імітацією — того вже також нині певно сказати не вмію. Саля була ще повніша, ніж на святі Котляревського, бо люди стояли скрізь, де тільки стати було можна. Пригадую собі, як котрийсь Бадені, намісник, чи маршалок сойму, ввійшовши і глянувши кругом, сказав до покійного Олександра Барвінського:

— Ho — ho! Ile was już jest!^[1]

Початок академії назначений був на 12. годину вполудне, але по нашій традиційній звичці спізнився дещо, бо все ще гості напливали, все ще ті, що завчасу не купили білєтів, добивалися вступу до салі.

Перед подіюм сиділи і стояли, розмовляючи зі собою наші найчільніші громадяни: Романчук, Кость Левицький, Грушевський з дружиною, Франко та інші. Мені, як не тутешньому, треба було піти і привітатися з ними. Я це зробив і дуже добре собі пригадую, як наш тодішній сеніор, Юліян Романчук, після деякого дуже ввічливого вступу, сказав мені, що читав мій віршований привіт, який я прислав Комітетові до одобрення, похвалив його, але радить одно місце змінити. Я собі це місце затямив і змінив, так як він мені порадив, не тільки тому, що це радив Романчук, але ще більше тому, що поправка була дійсно влучна.

До прилюдних виступів привик я був від дитини. Ще як малому хлопцеві казав дідо (батько мами, Михайло Глібовицький) деклямувати перед гостями „Перебендю”, „Бандуриста” та „Белізаря”, щоб похвалитися, яку то добру память має його внук; у ґімназії товариші посилали мене як промовця до господаря кляси з побажаннями на імянини, а від пятої кляси казали або промовляти, або деклямувати на Шевченкових святах. Як студент університету виступав я у ріжних містах і при ріжних нагодах. Не скажу, щоб я рвався до тих виступів. Вони мене коштували багато нервів, бо я мав і маю до нині трему, поки не зачну промовляти. Тоді я вже спокійний і певний себе, але перед виступом, нераз навіть кілька днів ходжу, мов не свій, лихий на себе і на інших. Так було і на Лисенковім святі. Ще гірше, бо мав я виголосити свій вірш у честь того чоловіка, якого твори я так високо цінив і якими так щиро захоплювався.^[2]

Оце він сидів у льожі ліворуч від сцени, і хоч яку перебув далеку дорогу — такий свіжий і хоч мав шість хрестиків — такий молодий. Добре збудований, але не огрядний, мав такі жваві рухи, як молодець, пристійний, елєґантно вдягнений, уважливий і ввічливий, притягав усякого до себе. Був це европеєць в повнім значінні цього слова, а разом із тим зразок українського інтеліґента зі старими, по предках одідиченими культурними традиціями.

Я в Києві не бував і не мав щастя познайомитися із середовищем, у якому проживав наш великий компоніст, але від інших знав дещо про гостинні і високо культурні доми Лисенків та Старицьких, а також про їх великі заслуги для нашої літератури, мистецтва та національного поступу. Чував і про те, як Лисенко, ширяючи духом у країні мистецьких звуків, не чув ніколи приземної мови буденного життя і які з того виходили цікаві, ба й смішні непорозуміння.

Все воно нараз зявилося передімною, і мені здавалося, що я забув свій вірш, що поплутаю строфи і — вийде „скандал”. Одним словом — „трема”! А тут ще й Франко сидить, якраз передімною і чомусь то дивиться на мене, хоч звичайно очі його блукають у далині. Насилу запанував я над собою і якось щасливо, без найменшої запинки виголосив я свій вірш. Зашуміла й загуготіла стара Скарбківська саля і я зійшов зі сцени.

Якжеж я здивувався, коли Франко приступив до мене та стиснув мою руку. „Я не люблю принагідних віршів — сказав — але мушу признати, що цей вам удався. Ви його й виголосили добре”.

Я хотів щось відповісти, чув, що відповісти треба на такі цінні й несподівані слова признання, чоловіка не щедрого і не скорого до похвал, та на жаль, не знав що відповісти. Мовчки з похиленою низько головою стиснув я простягнену долоню.

Усяко потім бувало, хвалили мене й ганили люди, поправді, або й ні, але ця похвала, тих кілька простих слів признання до нинішнього дня лишилася у моїй памяті й не стратила своєї ваги.

——————

1. Не знаю, чи це було на святі Котляревського, чи на Лисенка, але що так було, то знаю.
2. Як ми влаштовували ґімназійне свято Шевченка (я був тоді мабуть у VI. клясі), то Лисенко на наше прохання прислав нам був свою кантату до слів Шевченка: „Бють пороги”. Дуже добре пригадую собі з якими труднощами, але і з яким то пієтизмом виучували ми цей нелегкий твір, поки вивели його при акомпаніяменті ґімназійної орхестри. Наш хор, і я в ньому, співав Лисенкові квартети, його прегарні баритонові соля знав я напамять, а тета моя пок. Дарія Глібовицька радо грала фортепіяновий „витяг” із „Різдвяної Ночі”.